Краще — з хором

Комісія з питань журналістської етики розглянула звернення колишнього керівника муніципального хору «Хрещатик» Лариси Бухонської у зв’язку з публікацією в газеті «Экономические известия» статті «Камерний хор «Хрещатик». «Українська народна пісня» (від 12 жовтня 2007 року). Вивчивши подані документи та матеріали, комісія дійшла висновку: в опублікованому матеріалі простежується частково недостовірна інформація, що ображає як гідність, так і творчу репутацію Лариси Бухонської.

Комісія також резюмувала, що автор публікації Олеся Найдюк поспішила зі своїм матеріалом, не перевіривши інформацію.

Водночас комісія не виявила й доказів того, що інформацію, котра стосується як роботи, так і досягнень пані Бухонської на посаді керівника хору, було подано тенденційно. Тому вирішено обмежитися дружнім попередженням колегам-журналістам.

Але як сьогодні живе колишній керівник хору «Хрещатик» Лариса Бухонська — після всіх судових баталій через її відставку?

— Ларисо Володимирівно, ви плануєте продовжувати творчу діяльність уже в іншому колективі — поза «Хрещатиком»?

— Річ у тім, що я за професією диригент і можу в цьому житті робити лише дві речі — або диригувати хором, або викладати. Ні того ні іншого у мене сьогодні немає.

Проте мене ніхто й не зобов’язаний працевлаштовувати. А ходити-просити не буду.

І якщо у мене нема змоги займатися своєю професією, з якої я викинута, отже, зроблю все можливе, аби не травмувати себе. Не ходжу навіть на концерти. Тільки слухаю компакт-диски, яких у мене безліч. Хочу привчити себе до думки, що не зможу більше займатися музикою. Чомусь постійно говорю цитатами: «Случившееся — произошло, ушедшее — ушло, если только понять этот факт, нет причин для страдания».

От і я маю перебудувати свій організм, своє серце і свою душу. Хоча по-своєму я щаслива людина. Адже багато музикантів, котрі разом зі мною закінчили консерваторію, не мали щастя взагалі працювати з хорами.

Добрим словом хочу згадати і хор Національної радіокомпанії України, у якому пропрацювала 13 років. Я мала щастя тринадцять років працювати і з колективом «Хрещатик», який сама ж і створила.

Усі знають про його нагороди, про те, що це єдиний хор, удостоєний премії Лисенка. Але є речі, через які не можеш переступити.

Я не очікувала, що увіткнули ніж у спину ті люди, котрі й відбулися як музиканти завдяки мені. На колектив не тримаю жодної образи. Адже вони як змогли, так і підтримали мене. Це — моє дитя.

У мене на руках відповідь із хору «Хрещатик» за підписом нинішнього генерального директора Андрія Воїнова. Там написано, «на якій підставі» з’явилася необ’єктивна стаття в «Экономических известиях». Він стверджує: «Після відставки керівника колектив був близький до розпаду, до того ж і програма не оновлювалася досить давно...» І далі: «Зазначена інформація отримана журналістом безпосередньо від керівника хору Павла Струця...».

Я випадково побачила портрет цієї журналістки в газеті «Хрещатик». Мила дівчина розмірковує про... відповідальність критика за долю тих, про кого він може помилково щось сказати...

— Рішення комісії якось компенсувало несправедливість стосовно вас?

— Може, я романтик, але вдячна комісії. Тому що побачила порядних людей у журналістській професії. Не дай боже комусь опинитися в моїй ситуації — коли в тебе жбурляють камені. Але знайшлися люди, котрі вислухали й підтримали мене. Це дорого коштує. Адже у простих людей відібрали суди, і з началь-
ством боротися безглуздо.

— Ви як спеціаліст знайомі з нинішньою ситуацією в хоровому мистецтві України?

— Півтора року не ходжу на хорові концерти. Не хочу, щоб уїдливо посміхалися: як там вона, ще жива? Не хочу бути об’єктом жалості... Якщо не працюю в професії, отже, маю зникнути. Адже я починала простим учителем співів ще в загальноосвітній школі. Тоді мені було 16 років. Я пройшла всі сходинки в хоровому мистецтві. Жодного дня не сиділа вдома...

— Якщо не ходите самі на концерти свого ж хору, то, може, чуєте якісь відгуки в пресі про цей колектив?

— Як тепер звучить «Хрещатик»? Від відгуків, які отримую, жодної радості. Мені кажуть, що хор став іншим і від нього колишнього вже нічого не залишилося. Це так само, якби ви побудували будинок і на ваших очах його відразу розбомбили. «Живи як можеш, коли не можна як хочеш».