Крапля оптимізму

Спершу - не про Київ, а про Барселону. Одного разу журналістські мандри занесли мене у славну столицю Каталонії. Буяв по-київському спекотний травень. Туристи, після відносного зимового затишшя, знову заполонили бульвар Рамблас. Кожен шукав своє. Хто - гамірний шопінг, хто - тишу музейних залів. Моїм напарником по променаду був відставний полковник, екс-начальник якоїсь пенітенціарної установи на Донеччині, чолов’яга загалом веселий і комунікабельний. Та раптом я зауважив, що моя популярна лекція про собор Саграда Фамілія, дім Батльо, парк Гюель та інші барселонські шедеври геніального Антоніо Гауді вганяють мого супутника у глибоку нудьгу. Врешті, вказуючи рукою на химерні паркові скульптури, він вигукнув: «Это же сделал больной человек! Больной человек!». Розмова, звісно, припинилась. А мені стало так прикро - ну хоч би крапельку цього божевілля та нам в Україну, до Києва…

Пейзажна алея міститься у самісінькому серці нашої столиці. Бере вона початок за кілька кроків від старезної липи та зеленого паркану, за яким лежать нещасні руїни Десятинної церкви, до яких п’явками присмоктались ідеологи чи то релігійного фастфуду, чи то духовної бензозаправки. Десятки хижих бізнеспланів давно перекроїли ці літописні місця з метою перетворення їх у невичерпне джерело швидкої та дзвінкої монети. Зда­валося, що й тиха Пей­зажна алея скоро впаде під тиском якихось кайманово-кіпрськиих безіменних «інвесторів». Ло­кальні спроби громадськості та митців створити перепони бульдозерним реконструкторам Києва видавалися безнадійним донкіхотством. Ночами з’явля­лися вандали з кувалдами й трощили без жалю і Майстра з Маргаритою, і Маленького При­нца. Тому анонсоване відкриття на Пей­зажній алеї парку сучасної скульптури та інсталяції сприймалося як маніловщина або, у найкращому варіанті, - потьомкінське село до Дня Києва. Проте немає нічого ліпшого для поліпшення світосприйняття, ніж коли побачене перевершує очікуване. Майже тридцять об’єктів, створених різними митцями з використанням різних матеріалів та технік, умить перетворили цю територію на одну з туристичних принад міста. Хоча чому туристичних? Пейзажну алею тепер можна сміливо рекомендувати і дорослим, і дітям як місце для веселого, але зовсім не бездумного відпочинку.

Трохи хвилює те, що багато скульптур, так би мовити, занадто витончені для жорстокого довкілля. І небезпеку таять не лише напади варварів із бейсбольними битами, а й звичайнісінька зміна пір року: дощ, сніг, сонце, вітер - теж фахові руйнівники. Отож муніципалітетові не варто економити на регулярному «техогляді» створеного талантом наших «больных людей».