КОШТОРИС НОСТАЛЬГІЇ

Митці, звичайно, теж живі люди і слабують на ті ж форми ілюзій, що й решта людства. Вони вірять в те, що завтра буде краще і у віконце майстерні обов’язково постукає фортуна з повним рюкзаком творчих успіхів за плечима. Іноді художників починає гризти невдоволення графіком руху машини часу, що викинула їх не в тому місці і не в ту мить історії. Ех, якби зараз був ренесанс із різноманітними підступними, але щедрими Медічі, котрі платили аванси і не вимагали готову роботу. Чи хоч би динамічне ХІХ століття. Чимчикуєш по Монмартру: «Бон жур, колего Мане! О’ревуар, колего Моне!» Добре, компроміс! Хай сьогодні буде 1980 рік. Гепнеш артіллю Леоніда Ілліча гектарного розміру, поставиш дибки над Хрещатиком — рік ти вільний художник... Але, гадаю, нам варто щиро радіти, що навколо шкварчить третє тисячоліття, про яке так мріяли головаті фантасти-футуристи. Багато з них не дотягли до цього щастя, а ми ще бабраємось…

Щоб трохи пригасити напади ностальгії і переконати ретроідеалістів в тому, що Тейти і Третьякови і в минулому не були настирливими й щедрими на любов до мистецтва, дозвольте ознайомити з фрагментом прейскуранту на витвори нині визнаних геніїв. Ціни нью-йоркських аукціонів 1923 року наводить в своєму листі із Америки академік Ігор Грабар: Сезанн — 1,600, Коро — 200, Ренуар — 200, Гейнсборо — 1150, Тернер — 2300, Курбе — 2500. Звичайно, долар тоді був не той, що тепер, але все одно не густо... Принагідно наведу ще одну цитату із Грабаря: «Мы потеряли всякое представление о подлинной и абсолютной ценности золотых денег и валюты, а потеряв этот инстинкт, мы хватили в своих оценках такие тысячи долларов, что американцы со смеху покатывались... Кустодиев — милый, скромный человек поставил за свои вещи по 20 000 и 15 000 долларов».

Висновок достатньо прозорий — справжнє мистецтво не було і не буде косаркою для плантацій «зелені». Втім, більшість митців чудово усвідомлює цей факт та все ж днює й ночує в своїх майстернях.

Правда, довге споглядання свого мольберта часом дає якісь химерні клаустрофобічні ускладнення, добре, що з домішкою гумору. Своїми квадратними демонами в галереї «Ательє Карась» поділився Вінні (в деяких випадках — Костянтин) Реунов. Виставка до мистецтва жодного стосунку не має, хіба що до сатири. Те, що «так може кожен» — абсолютна правда, необхідні компоненти — валик та кілька бляшанок з фарбою — доступні всім смертним.

До течії «так може кожен» можна зарахувати і проект Олексія Малих «Шаман і Венера», що презентовано в МСМ «Совіарт». Якщо у вас є натхнення і якась комірчина з різними цурпалками та дрантям, сміливо беріться за справу. А якщо в господарстві є маленький електродвигун (щоб примусити лахміття та тріски ворушитись) і збірка творів М.Коцюбинського (щоб викопати там мудре слово типу «мольфарство») — успіх вам забезпечений!

Назва виставки, що експонується у Великому залі Спілки художників України «350 років по тому» відразу дає зрозуміти, якому ювілею вона присвячена. Якщо дивитись на цю виставку крізь призму Шевченкового «доборолась Україна до самого краю», то завдання вона своє виконує. Але серед робіт постійних учасників всяких авангардних потуг Олександра та Тамари Бабаків, Петра Бевзи, Петра Гончара, Андрія Гоцуєнка, Андрія Накорчевського, Оксани Плисюк, Романа Романишина, Тімо Свірелі, Юлії Толмачової, Ігоря Яремчука мене вразила лише одна. Це відеофільм «Пори року на майдані» Оксани Плисюк. Жахаюча стрічка, хоч і абсолютно документальна. Фіксація метаморфоз, що сталися з архітектурним рішенням майдану Незалежності, справляє враження екранізації «Війни світів» Герберта Уеллса — повна ілюзія вторгнення бездушних марсіан.

Як тут не процитувати ще раз І.Грабаря: «М.М. (Марія Михайлівна Мещеріна-Грабар), попавшая впервые в этот подлинный рай земной, просто глазам своим не верила. Какой Днепр — он в разливе еще, — какая сказочная ширь, да еще с таких высоких гор, сплошь поросших снизу доверху каштановыми деревьями в цвету. Другого такого города нет ни в нашей стране, ни в других странах». Як багато дров можна наламати за півстоліття — чи багато людей тепер могли б підписатись під цими щирими оцінками Києва старого мудрого академіка. Невже довкілля залишиться прекрасним лише у витворах художників і відновлювати оточуючий світ доведеться, вдивляючись у роботи Ігоря Прокоф’єва, що експонуються в «Галереї, 36», чи Галини Кислякової у галереї «Акварель», чи Євгена та Наталії Дерев’янків у галереї «Триптих», чи... Слава Богу, митці не втрачають бажання творити рай земний. Сподіваюсь, їм вистачить натхнення. Земля — для землян. Марсіани не пройдуть!