Он рычит и кричит,
И усами шевелит:
«Погодите, не спешите,
Я вас мигом проглочу!
Проглочу, проглочу, не помилую».
Версія про те, що ці рядки з «Тараканища» Корній Чуковський «присвятив» Сталінові (у якого, як відомо, були великі широкі вуса), існує давно. На світанку перебудови цю тему «заїздили» до дірок. Та ось недавно син Ваня попросив: «Тату, почитай мені... Татусю, любий, ну будь ласка!..»
Я розумію, що в такий момент усі мої справи, навіть, здавалося б, найважливіші, — другорядні, і беру з полиці Чуковського. І тут я знайшов таке...
Вусатий феномен
«Тараканище» — це геніальний твір, у якому описуються всі основні етапи сталінського сходження. Ось прийшов Сталін до влади:
Вот и стал Таракан победителем,
И лесов и полей повелителем.
Покорилися звери усатому.
(Чтоб ему провалиться, проклятому!)
Вот хотели его сместить, да не вышло:
Но, увидев усача (Ай-ай-ай!),
Звери дали стрекача (Ай-ай-ай!).
По лесам, по полям разбежалися:
Тараканьих усов испугалися.
Дехто вчасно виїхав за кордон, емігрував:
А лихие обезьяны
Подхватили чемоданы
И скорее со всех ног
Наутек.
Ось Сталіна вже бояться:
Звери задрожали,
В обморок упали.
Волки от испуга
Скушали друг друга...
А ось він повністю підпорядкував собі країну:
Только и слышно,
Как зубы стучат,
Только и видно,
Как уши дрожат.
Інакомислення в Країні Рад неможливе:
Испугались бегемоты,
Зашептали: «Что ты, что ты!
Уходи-ка ты отсюда!
Как бы не было нам худа!»
А ось початок репресій:
А он между ними похаживает,
Золоченое брюхо поглаживает:
«Принесите-ка мне, звери, ваших детушек,
Я сегодня их за ужином скушаю!»
Сталіна не люблять, бояться панічно:
Бедные, бедные звери!
Воют, рыдают, ревут!
В каждой берлоге
И в каждой пещере
Злого обжору клянут.
Однак, якщо розібратися, то Сталін — не такий уже й велетень, вважає Чуковський:
Таракан, таракан, таракашечка,
Жидконогая козявочка-букашечка.
И не стыдно вам? Не обидно вам?
Вы — зубастые, Вы — клыкастые,
А малявочке поклонилися,
А козявочке покорилися!
Потім прилетів горобець, дзьобнув, таргана-велетня не стало. «И усов от него не осталося», — пише автор. Почалися загальні веселощі (відлига?), пісні і танці. Народ лісовий зажив новим життям.
Існує й інша версія, менш поширена: Чуковський мав на увазі не Сталіна, а червону Росію з її репресивним апаратом, насильством, жорстокістю. Причому аргументи досить переконливі. Вірші написані на початку двадцятих, коли навіть члени Політбюро не знали, хто керує країною: умираючий Ленін, скромний Сталін, начитаний Зинов’єв, оратор Каменєв чи себелюб Троцький. Та й «оформився» вусатий Сталін як вождь лише 1928 року, а доти насаджувалася ідея «колективного керівництва».
В архіві Корнія Чуковського було виявлено надіслане йому 20-сторінкове оповідання з життя дореволюційного села, підписане «Н.С.Катков». Автор у перших абзацах досить нудно й монотонно писав про село, повторював азбучні істини, а ось далі... Далі все «завертелось, закружилось и помчалось кувырком»: прийшли представники влади, стали кричати, влаштували обшук. З одного боку рукопису виявився запис олівцем, зроблений Чуковським: «У Н.С. — другий день міліціонери. Нікого не впускають і не випускають». А далі написано те, що міг написати тільки Чуковський: «А в будинку ж маленькі діти». Перевертаємо рукопис — і на звороті, біля правого поля, знаходимо вписаний дрібним чітким почерком Чуковського експромт: «Ехали медведи... пряники жуют», яким тепер починається «Тараканище», а далі розгонисто й нерівно, як і у будь-якій чернетці, Чуковський записує:
А за ними
Великан
Страшный и ужасный
Таракан
С длинными усами
Страшными глазами
Подождите
Не спешите
Усы длинные
Двухаршинные
Захочу
Проглочу.
А всередині начерку олівцем — оглушливе: «Червоний Тарган»!
Може, Чуковський справді мав на увазі не конкретного «Велетня», а червоний терор узагалі? Про диктаторські замашки Сталіна і його вуса Осип Мандельштам напише тільки через 10 років. Але погодьтеся: якщо Чуковський просто «вцілив пальцем у небо», то вцілив геніально!
І потім: поява Горобця-переможця зовсім не знімає глобальності проблеми: є Щось, що може самовладно розпоряджатися нами, нашими дітьми, навіть нашими думками... Але так бути не повинно!
...Якби весь мій досвід обмежувався «Тараканищем», я, напевно, і писати б на цю тему не став. Однак мій Ваня вимагав, щоб я читав й інші вірші. І виявилося, що злободенні проблеми суспільного ладу Чуковський порушує мало не в кожній своїй «поемі»!
Культ — це погано
Візьмімо хоча б «Мийдодір». Хто там головні герої? Хлопчик, Умивальник і Крокодил. Умивальник — найпересічніший: «кривоногий», «кульгавий», йому не знайшлося місця навіть у ванній, і тому стоїть він, посередність, у «маминій спальні». (Троцький, до речі, вважав Сталіна «геніальною посередністю»). Але сам герой про себе іншої думки:
Я — Великий Умывальник,
Знаменитый Мойдодыр,
Умывальников Начальник
И мочалок Командир!
Господи! Та це ж культ! А хто після Леніна став «Великим», «Знаменитим», «Начальником» та «Командиром» (і все з великої літери!) — ви знаєте.
Але! Хлопчик умивальника не послухався: втік не помившись. І що вийшло?
Вдруг навстречу мой хороший,
Мой любимый Крокодил...
А потом как зарычит...
Как ногами застучит...
«Уходи-ка ты домой...
Да лицо своё умой...
А не то как налечу...
Растопчу и проглочу!..»
Звісно, ви здогадалися, що Крокодил — це НКВС, Берія. В одній книзі він намальований із розчепіреними пальцями, у пенсне й у капелюсі — ну точно Лаврентій! Напевно, художник розумів цей образ Чуковського саме так. Поки хлопчик «не висувався», Крокодил був для нього «любимым и хорошим». Але варто було раз ослухатися — і герой побачив ікла. Після зустрічі з НКВС хлопчик хутко повернувся до «Великого і Знаменитого» і більше не дозволяв собі вільностей.
Органи не помиляються
Далі? Будь ласка! «Муха Цокотуха». Героїня, що дзижчить, знайшла грошик, побігла на базар, купила самовар, запросила купу народу, всіх пригощала, отримувала подарунки — одне слово, жила ситно і безтурботно. Описано типовий міщанський спосіб життя: самовар, чай, варення, мед, кренделі, золоті чобітки та інше. Але сталося жахливе — загриміла хазяєчка у відомство на Луб’янці.
Вдруг какой-то старичок
Паучок
Нашу Муху в уголок
Поволок — хочет бедную убить,
Цокотуху погубить!
Зауважте: Муха не сама потрапила в тенета Павучка. Чуковський пише: «Вдруг...» Тобто без усілякої причини, потрапила і край. І наміри злого Павука щонайсерйозніші: убити (розстріляти). Без варіантів (без суду і слідства).
Дорогие гости, помогите!
Паука-злодея зарубите!
И кормила я вас,
И поила я вас,
Не покиньте меня
В мой последний час!
Та хто ж піде проти НКВС?
Но жуки-червяки
Испугалися,
По углам, по щелям
Разбежалися:
Тараканы
Под диваны,
А козявочки
Под лавочки,
А букашки под кровать —
Не желают воевать!
И никто даже с места
Не сдвинется:
Пропадай-погибай,
Именинница!
Однак дещо трапилося. Знову ж таки, «вдруг» звідкілясь прилетів Комарик і врятував бідолаху. Він не мусив прилітати, та ось узяв і прилетів. І навіть переміг Павучка! Тут починається найцікавіше. Всі ті, хто ще вчора не хотів воювати і припускав загибель нашої Мухи, навіть чомусь вірив у цю загибель, сьогодні вже осміліли:
Тут букашки и козявки
Выползают из-под лавки:
«Слава, слава Комару —
Победителю!»
Вони навіть не посоромилися прийти на весілля з вітаннями:
Будет, будет мошкара
Веселиться до утра:
Нынче Муха-Цокотуха
Именинница!
Така поведінка для героїв «Цокотухи» цілком природна: якщо забрали — так треба, якщо відпустили — також так треба. Органи розібралися й ухвалили рішення, яке обговоренню не підлягає. А життя триває, ніби нічого й не було.
Інакомислення шкідливе!
Останній приклад — «Путаница». Трактувати вірш можна так. У країні все пішло наперекосяк: «Рыбы по полу гуляют, жабы по небу летают». Як кара за ці вільності, сталося непоправне: спалахнуло море. Пожежу гасять-гасять, але безуспішно. На карту поставлено все. Звірині пощастило: прилетів якийсь метелик і погасив вогонь. Звірі «прозріли» і зажили нормальним життям. Усі «цвірінчать» тільки те, що їм треба цвірінчати.
А з чого все почалося? З інакомислення.
Замяукали котята:
«Надоело нам мяукать!
Мы хотим, как поросята,
Хрюкать!»
І так далі. Одне слово, всі стали говорити те, що хочуть, а не те, чого вимагають усталені закони. Щоправда, був один розумний:
Только заинька
Был паинька:
Не мяукал
И не хрюкал...
И зверюшек неразумных
Уговаривал:
«Кому велено чирикать —
Не мурлыкайте!
Кому велено мурлыкать —
Не чирикайте!»
Ключове слово отут — «велено». Ніхто не сміє цвірінчати того, чого не велено!
Звірі Зайця не слухали, а тому мало не загинули. Казка закінчилася хепі-ендом. Однак у реальному житті хепі-енд, дорогі товариші, трапляється набагато рідше! Пам’ятайте про це! І не «цвірінчіть»!
Більше цитат із Чуковського не буде. Кожен може поекспериментувати сам.
Прочитайте «Айболить», «Бармалей», «Крадене сонце» — може, здогадаєтеся, про що там ідеться? У «Бармалеї», приміром, злого генія заслали «у далекий Ленінград», а яке ставлення в товариша Сталіна було до Ленінграда — загальновідомо. Не одна політична справа почалася саме з Ленінграда...
Пророк?
Справжнє ім’я Чуковського — Микола Васильович Корнейчуков. Народився 19 березня 1882 року в Петербурзі. Коли Колі було три роки, батьки розлучилися, він залишився з матір’ю. Жили на півдні, бідували. Навчався в одеській гімназії, із п’ятого класу якої був відрахований, коли за спеціальним указом навчальні заклади «звільняли» від дітей «низького» походження.
З юних літ хлопчик багато читав, самостійно вивчив англійську і французьку мови. З 18 років почав друкуватися в газеті «Одесские новости». 1903 року був направлений кореспондентом у Лондон. Рік жив в Англії, вивчав англійську літературу, писав про неї в російській пресі. Після повернення оселився в Петербурзі, зайнявся літературною критикою, співпрацював із журналом «Весы». Псевдонім народився швидко: «Корнейчуков» — Корнейчук, Корній Чуковський.
Невдовзі Микола Васильович організував щотижневий сатиричний журнал «Сигнал» (фінансував його співак Большого театру Собінов), де вміщувалися карикатури й вірші антиурядового (!) змісту. Журнал піддався репресіям за «паплюження існуючого порядку», видавець був засуджений до шести місяців ув’язнення. З 1912 по 1927 рік Чуковський жив у фінському селі Куоккала, де зустрічався зі знаменитими письменниками й художниками тодішньої Росії, і з їхніх автографів створив своєрідний альбом — «Чукоккала».
Микола Васильович був чудовим критиком і перекладачем, написав кілька блискучих книг із теорії та практики перекладу.
Однак головне своє покликання Чуковський знайшов у віршах для дітей, на яких виховувалися десятки поколінь, у тому числі майже всі «дитячі» поети — Самуїл Маршак, Агнія Барто, Сергій Михалков, Борис Заходер. Вірші Чуковського для дітей було видано загальним накладом близько 50 мільйонів. І їх продовжують видавати!
Євген Євтушенко згадує: «Силу-силенну видань витримала книга «Від двох до п’яти», в якій Чуковський весело і мудро досліджує, як починають говорити діти. Коли мій син Петя довго не розмовляв, я був у відчаї і попросив Чуковського допомогти. Він приїхав із якимсь англійським паровозиком, із якого йшов дим, зачинився з Петею і через годину вийшов. «Ну, Петю, скажи, чому ти так довго не починав говорити?» І раптом Петя відповів, опустивши голову: «Тому що я соромився».
1962 року Микола Васильович одержав Ленінську премію за книгу «Майстерність Некрасова». Того ж року Оксфордський університет присвоїв йому почесне докторське звання.
Чуковський був одним із перших, хто «відкрив» Солженіцина і дав йому притулок, коли той опинився в опалі. Помер Микола Васильович 28 жовтня 1968 року у віці 87 років. Похований у Передєлкіно, де він довгий час жив.
Чуковський — хотів він того чи ні — у двадцятих роках разюче точно вгадав хід історії. Записав свої «пророцтва» він не десь, а в дитячих віршах, причому в таких сильних і «свіжих», що їх досі люблять усі без винятку діти. Мій Ваня без «Чуковського на ніч» уже два тижні не лягає спати. Я переконаний: Микола Васильович писав не тільки для дітей, але й для дорослих водночас...