КООРДИНАЦІЯ СЛОВА

Про механізми письменницької популярності

Сьогодні вже важко не помітити: всі зміни, що відбуваються в т.зв. літпроцесі, це пересування в структурі і взаємовідношенні груп, які або втрачають позиції влади на певних відтинках літератури, або навпаки — намагаються їх зайняти. І це міняє систему символів, горизонтів і літературних комунікацій. Утім, не аупом єдиним живе споживач. Насправді ж криза сучасної літератури викликана тим, що вона залишилась без читача, який, перенаситившись свого часу «роксолянами» з «хроніками», нині з’ясував, що жити йому цікавіше, ніж читати. Мистецтво постмодерну якраз і позначене тим, що естетична складова щоденного візуалу надійно пересувається у сферу «живого» життя. Однак, чи може бути інакше в реальному літпроцесі, у якому все частіше застосовуються відверті PR-технології?

Зрозуміло, що сьогоднішня література вже не поділяється на спілчанську, аупівську і діаспорну. В соціальному плані вона складається з істеблішменту (типу Яворівського і Драча), актуальної літератури (на кшталт Куркова і Кононовича) і марґінальної словесності (як Прохасько чи Іздрик). В естетичному полі присутнє розмаїття, але дириґувати ним складно, особливо у постспілчанській порожнечі: потрібні журнали, канали та інші інструменти підтримки й функціонування нової літератури. Натомість в НСПУ маємо лише реанімацію «інвалідів творчості», на яку працює її адміністративний апарат. В АУП — суцільну пролонґацію давнього функціонерства, причому байдуже кого: головне для лідера асоціації не залишити по собі невидрукованих членів своєї кумпанії. Між тим суспільство дедалі активніше намагається самотужки визначити межу поміж літературою для заробітку і літературою заради творчості. Іноді для цього влаштовуються конкурси і присуджуються премії.

В ідеалі кожна премія покликана визначити шлях майбутнього розвитку літератури. Взагалі, ідеальна премія — це камертон, налаштований на подолання вищезгаданої межі: кордони розсуваються, сутінки розходяться, в літературі з’являється перспектива. Натомість скандальні відмови від премій або традиційні звинувачення журі в консерватизмі свідчать про те, що між суспільством, реальним літературним процесом і механізмом функціонування тих премій існують суттєві розбіжності. Одіозність акції «Книжка року», провадженої двотижневиком «Книжник-ревю» на чолі з Костем Родиком, від початку викликала заздрісний лемент двоюрідного люду. Мовляв, усе це відвертий піар, відмивання грошей і симуляція літпроцесу.

Утім, навряд чи варто при цьому забувати, що в ситуації постмодерну «літературна справа» якраз і зводиться до моменту автопрезентації, і той самий промоутер нинішнього книжкового драйву К.Родик, хоч щось, а робить з «тілом тексту» — на відміну від національних адептів траурної мелодики у книговиданні. За таких умов гра авторськими іміджами (Цибулька, Ульяненка чи Куркова) стають ключовим прийомом, сприймаючись у якості обов’язкових умов професійного буття літератора.

Тож погодьмося, будь-яка премія — далеко не панацея для «живого» життя. Наприклад, малопривабливі назви конкурсів «Золотий Бабай» або «Коронація слова». Сучасна література насамперед реальна. Сучасна література також інтелектуальна й іронічна. В неї особлива інтонація, яка застерігає себе від душевного тону висловлювання. Хто сказав щось путнє про конкурс «Коронація слова»? Хто мав силу висловитись про подібну практику сучасного плужанства? Наразі і «коронація», і тавтологічне тут «слово» виявляються елементами синтаґматично нефункціональними. Все воно діє на користь самій лише деконструкції справжнього стану речей або на руку скандальній критиці.

Іноді згадана критика має відвертий PR-характер. Адже все жахливе тому й страшне, що не структуроване. Потрапляючи в літературний ряд, явище (криза, занепад, імпотенція) спрощується. Те саме — гіт-паради з продажу книжок у «Книжнику-ревю»: правдоподібність не обов’язкова, а правди більше. Загалом же, нова культурна форма PR-критики, що з’явилась на першопочатках «Art line», «Літератури плюс», невдовзі прижившись на сторінках «Книжника-Review», передбачає зниження предмету розмови завдяки зведенню його до інших контекстів. В ній міксується втрата критеріїв, виклична полістилістичність і тотальний нігілізм. Мовляв, моральний обов’язок сучасного зоїла — бути не творцем, а знищувачем давно віджилих цінностей, дилетантських підробок і пустопорожніх фраз. Він належить до породи руйнівників, які примножують літнадбання шляхом підриву.

Чим пояснити неабиякий успіх подібної бузинятини, що іноді набирає вкрай агресивних форм? Можливо, справа у внутрішньому вибухові самовизначення: раніше ті, що нині редагують газети, розвивали свої концепції по університетських курилках, стиха підсміюючись над Драчем. Тепер вони самі опинились за кермом, але пам’ять про власні кобейнівські ґрафіті на стінах рідного під’їзду не дозволяє їм бути поводирями і навчителями, і цей внутрішній рольовий конфлікт призводить до словесної аґресії проти самого ж себе. Мовляв, я, звичайно, говорю про спілку, Андруховича і незалежність, але водночас і не говорю, заперечуючи це власним фіґлярством. Таким чином, за допомогою «стьобу» відбувається дистанціювання «книжкових» моделей від комунікативної сфери масових «ревю».

І подібне «дистанціювання» на межі фолу, зокрема в «Книжнику-ревю», сприяє появі т. зв. креативної критики, що спроможна творити літературу. Причому йдеться не про стилістичне зближення критики з художньою оповіддю і не белетризовані «хроніки» з «дезорієнтаціями». За цією тезою стоїть визнання прав критики безпосередньо керувати літературною реальністю — хоч би через комерційний проект К.Родика «Книжка року». Імена письменників, вишикуваних поважним журі цієї імпрези, складаються в контур хвилі актуальної літератури. І такий «гамбурзький рахунок» — ніщо інше як ієрархічно створена піраміда репутацій.

Адже без критичної рефлексії, яка тим чи іншим робом виструнчує сукупність великої кількості текстів у комерційно організовану систему, «література» залишається просто синонімом бібліографічного переліку, не більше. А значить, образ віртуальної системи обов’язково буде мати відбиток особистості — маніпулятора, що її створив, — і як часто такий образ буває цікавішим за матеріал, з якого складається сьогоднішній літпроцес.

Адже здобуття сьогодні власного голосу — це подія, що рівнозначна визволенню з-під соціумного бюджету слави. І солодка небезпека переходу до категорії free lance. Такий культуролог вільний тікати і безпосередньо «у себе», і в прикладні щодо власних уподобань жанри. І вже не замовлена тема буде робити твір видатним, а сама лише присутність автора. Тож з певного моменту невловною для офіціозу химерою стають якраз вони — оті представники донедавна гнаної індивідуалістичної культури, які з кухонного підпілля і опозиційних шанців нарешті переходять на глянцеві сторінки сьогодення.

Втім, на відміну від Заходу, що давно вже розділив поняття «книга» від «література», Україна з її збаранілими зоїлами все ще мучиться подібними проклятими питаннями. Чи скоїли злочин проти культури Кожелянко, Курков і Кононович (а також Сивицький, Мухарський і Шкляр), граючи на переважно чужому для них полі української літератури без знання законів словесних ігор оної? Мабуть-таки, ніякого складу злочину у вищезгаданій «альтернативній» інвазії нема. Життя в Україні донині стилістично не оформлене, а традиційно-етнографічна загребеліяда вже мало кого гребе. Біда всіх наших письмаків — мала енергетичність тексту, повторення банальних істин, нечистота жанру. Нового тексту з-під Андруховича можна чекати роками, тоді як у тій самій Росії навіть культовий Сорокін не може собі дозволити читацького забуття, будучи змушений постійно нагадувати про себе новими опусами, запровадивши мало не конвеєрне виробництво.

Отож в сучукрліті нема прогресу, але безперечно трапляється ентропія. Дивують ті, хто ще вірить в національну виключність, проповідуючи ізоляціонізм. Наприклад, Забужко вже не проповідує, а Курков ніколи й не думав про це. Що й казати тоді про роман А.Мухарського «Попса для еліти»? Звичайно ж, подібні писання, як правило, — випадкова злука випадкових слів, що відчайдушно намагаються дружити з нормативним синтаксисом. Цей «текст» від початку антагоністичний поняттю «проза», хоч усі складові тієї останньої в романі нібито присутні. Скажімо, тригрошова фабула поцмодерну, як в того ж Мухарського. Себто історія поєдинку якого-небудь Безсмертного Горця (актора-заробітчанина Каштанського) з самим сатаною (продюсером МахЛохом). Результат змагу, судячи з сьогоднішніх ґрафіті типу «Всі — ЛОХИ», виявляється не на користь Україні, і експансія Світового Зла перекидається в солов’їну вітчизну...

Через що, спитаймося, подібні «бісівські» настрої віднедавна замешкали в сучукрліті? Невже сама лише теологічна убогість тутешнього православ’я, що не змогло перебороти ані поганства, ні державної влади, породило бажання говорити про «це» в літературі? Якщо насправді так, то Алістером Кроулі при тому бути не обов’язково. Адже тоді, виходить, МакЛох з-під пера Мухарського — це не просто жупел чи пак кошмар спілчанських лібералів, а й реалізація основного загірньокомунного міту про незавершеність містичного будівництва життя.

Наприклад, з сумнівними «дефілядами» в альтернативну історію нібито все зрозуміло: постмодернізм, як колись завважив літукраїнний плужанин О.Яровий, тут не пройде, оскільки ще забагато в нас «крові», «ґрунту» та іншої азіатчини. І, як ми всі пригадуємо з Деріди, боротьба з метафізикою в історії визвольних змагань і є формою її наївного затвердження. Хоч би й у літературі «фентезі». Так, мутуючи, виглядає наша літературна традиція. З усіма її громіздкими тестикулами типу «діалектики духу» чи «ліричного героя».

І якщо шукати сьогодні в Україні постмодернізм, то кращого його втілення, ніж маніпуляції шоуменів від літератури типу Мухарського, не знайти. Саме їхні діяння в телеефірі, не кажучи вже про спорадичні намагання скочити в літературну гречку, — найпостмодерніші прожекти останнього часу. Адже в них принципово немає ніяких ейдосів і прив’язок до реальності. Зокрема в романі це сюжетні блискітки (козацький гопак на вулицях Нюрнберґа), целофанові ходи (вакханалія і содомські акти нечистої сили), центонні пасажі (бал в сатани), екзотичні обставини (закордонні паби, будинки розпусти і т.п.). Одне слово, колективне підсвідоме колективного тіла. Коміксова стилістика як про Бетмена, Горця і Термінатора, що виховує стихійних посмодерністок з числа юних петеушниць, які стоять в черзі по автограф до імпозантного автора. Аж завидки беруть — як стоять.

Але насправді все не зовсім так, як того хотілося б. Тому що подібного ж донедавна чекали від більш національноцентристських авторів «альтернативного» ґатунку типу Кожелянка чи Кононовича. Щось же не спрацювало? І ось що. Річ у тім, що віртуальна агресія постмодернізму в літературоорієнтованому суспільстві, вихованому здебільшого на паперових тінях минулого, відбутися просто не може. Хоч би й через власну стереоскопічність і надлишковість. Одне діло — газетна шпальта чи книжкова сторінка, де можна в момент вирахувати який-такий Стівен Кінґ ночував у прозі Бриниха. І зовсім інше — апологія віртуалу, починаючи з ґламуристого портрету А.Мухарського на обкладинці його роману і закінчуючи діяльністю того ж Мухарського в якості шоумена. Сила, брат, — в удаваній ідентичності. Від чорно-білої бінарності книжкового світу — до тринарної об’ємності мультимедійних мас-медіа. Плюс симулякризація всієї країни наприкінці.

Отож для опису сучасного літпроцесу нині потрібні не глибокодумні, зацукрені, як матня ветерана, тези про «сторозтерзану духовність», не темний постструктуралістський дискурс «смолоскипівських» культуртреґерів, що вправно ботають по дерріді, а напівсвітська функціональна журналістика. І найбільш чистою формою подібного мистецтва є така, що досліджує соціальні контексти і розкручує механізми письменницької популярності. Власне, для критики теперішній час — це потреба щоденної праці: не високочолі міркування побіля зазвичай «круглих столів», а констатація зацікавленого спостерігача, соціолога й етнографа. Оскільки в галузі «живої» літкритики сьогодні відбуваються певні зрушення. Пояснення тому вкрай просте. По-перше, сучасний ринок, формуючи читацький попит, починає висувати власні критерії інтелектуальної роботи і позиція структурного лікнепу втрачає свою соціальну забезпеченість і культурну сталість. По-друге, значення традиційної літкритики змаліло всередині самої літератури. Сьогоднішній критик виступає вже не професійним читачем, а справжнім письменником і творцем ідей. Так вже виходить, що він претендує на стилістичну просунутість і навчительство, наче який Солженіцин чи Бердник.

Це аж ніяк не цинізм, а спрямований у завтра дискурс індивідуалізму, коли підкорення своїм інтересам переходить у філософське винищення традиційних доктрин або перемішування їх із лайном. Іноді, буває, це успішно продається! Якщо грамотно перемішати і назвати все це PR-технологією.