Коні не винні. Новий фільм про Богдана Хмельницького як екологічно чистий продукт

На нинішньому Канському кінофестивалі Україну презентує намет (загальною площею — 24 кв. м). А в ньому — бачення нашого сучасного кіно. Це «бачення» — очима світового кінобомонду — може виявитися феєричним... З огляду на список винаходів, серед яких лесбі-ретро «Сафо» або кінопсиходеліка за мотивами книги О.Турчинова. Або ще одна принада — прем’єрна стрічка Миколи Павловича Мащенка «Богдан-Зиновій Хмельницький» за мотивами вітчизняної історії 1648—1657 рр.

«Прем’єрна стрічка» в даному разі — визначення не зовсім правильне, швидше натягнуте. Здається, прем’єра картини-великомучениці тягнеться з дня її запуску, потім плавно перетікає в орбіту «Молодості» (показ напівфабрикату курям на сміх), потім очікування серіалу «за мотивами». І от на травневі, нарешті, відрапортували всім Мінкультом, утерши піт із втомленого колективного чола: «Ой… нарешті!». Фільм-довгобуд, який проектувався 12 років, а ще сім років знімався, нібито доставлено громадянам та уряду просто з вогню з жару. А тим часом і вогонь пригас. І вугілля прохололо (за стільки років!). І коней шкода.

Мінкульт — його позицію як «замовника» пояснити можна — задумав демонстрацію «Хмельницького» у форматі «всеукраїн­ської прем’єри». Майже як у гарячі радянські часи, коли пропагандистські агітки (на зразок «Пере­моги» чи «Європейської історії») так само всесоюзно «прем’єрили» по містах-селах — на радість партії та на біду народу.

З початку травня мав рушити й цей переможний гетьманський обоз. Та знову хтось палицю в колесо вставив. І після перед­виборно забарвленого сеансу в столичному кінотеатрі «Україна» деякі обласні майдани вже знудилися в очікуванні мащенківської булави... Виявилося, це прокатники-диверсанти відмовилися пропагувати фільм — через «нерентабельність». У тій-таки «Україні» втішилися одним показом — та й то для своїх.

Нещасливо зачата, ця пізня (і, можливо, остання) дитина Миколи Павловича й до великого (екранного) життя вступає під гіркою планидою. Вже лунає подекуди зведене хорове: «На що гроші витратили?». І злостиві маленькі лебеді приготувалися до половецьких танців на полях минулих баталій.

А тим часом хоч повірте, хоч перевірте, але багатостраждальне кіно, як ніяке інше рідне «прем’єрне», чомусь пориває захищати його щосили від контр­атак і кінної критичної артилерії. Грудьми захищати! Не лаяти голосно, а картати по-сімейному. Не тому що вражає художністю. А тому що в результаті перемагає просте людське співчуття... Об’єкту. Суб’єкту. Виконробу. І довгобуду.

Це як у випадку зі Штірліцем, котрий жалів лише старих і дітей. Тут-таки поряд — і поважних років майстер із колишніми заслугами про Павку Корчагіна. Тут-таки — і суто дитяча режисерська інтонація в потрактуванні наших тяжких історичних колізій: ніби Міносвітою замовлені рухомі картинки до деяких розділів новітніх підручників «Історії України» (зрозуміло, для молодших класів). Якщо сприймати «Хмельницького» не як твір екранного мистецтва, а як суто виробничий роман із продовженням (ці рукописи не горять!), то на полях кінотексту, безперечно, можна залишити чимало суб’єк­тивних нотаток про...

Про мету і гроші. «Богдан-Зиновій Хмельницький» — рідкісний птах в українському кіно, який перелетів не лише за рамки бюджету, а й батально-пишнобарвно довів, «на що витратили...».

А витратили, за деякими відомостями, близько 12 мільйонів гривень. Тільки хіба це межа для повноцінної битви під Берестечком? І тут уже Микола Павлович справді надав звіт по повній програмі. Це ж не якась лесбійська нісенітниця з п’ятьма мільйонами зелені й ламаним мідяком реальної вартості. Тут справжній «бенкет духу…» Степи й річки, палаци й халупи, полки й ватаги, вибухи (на воді й на суші), вельможі й простолюдь, десятки вдало повішених і сотні гарцюючих хвацьких вояків.

Сім років знімальних митарств Мащенко «відмив» у жирні, наповнені, декоровані кадри. Усе як колись — у кращих домах українського радянського кіно. І все як на ратних полях — люди в студійній амуніції, а коні з пристойною збруєю.

Люди і коні в цьому кіно змішуються регулярно. Проте відокремити одних від одних таки можливо. Бо після «коней» — довгих автономних епізодів боїв-скачок, відразу ж ідуть неквапливі суверенні «люди» — їхні пафосні тиради (також із підручників, певне) про губителів-ляхів і землю рідну.

Аби ніхто ні в чому не заплутався, Мащенко випереджально в перших же «рядках» фільму фіксує: «У 1648 році гетьман України Богдан Хмельницький розпочав визвольну війну проти польського поневолення...». В даному випадку його цікавлять облога Збаража й битва під Берестечком. Це, так би мовити, зовнішня мета. Внутрішній же мотив авторського інтересу саме до цих подій давно минулих днів дещо закамуфльовано. І справа тут, на мій погляд, уже в сучасних історичних причинах і наслідках.

Фільм про Богдана мріявся «за Кучми», запліднювався «за Януковича», завершувався «за Ющенка». І як результат — ідеологічна знервованість картини.

От хоч би й поляки — закляті вороги (тоді), але ж і щирі друзі (нині). Відтак — неприкрите бажання режисера «вгадати букву» моменту поточного. А оскільки в результаті води спливло вже чимало, давно відоме вже й саме слово... У першій частині — ще «за Кучми» — Мащенкові козаки поляків проклинають і вбивають, а польський нелюд Вишневецький трощить свіжовиготовлену бандуру на очах кобзаря — це одна з ключових метафор. У частині ж наступній — її дознімали «за Ющенка» — Хмельницький «кум» самому королю (польському): розмови їхні солодкі, а погляди братні. Отож гетьман і поготів розійшовся, улаштувавши танок із шаблями прямо на польському королівському столі. «Так пощо ж рубали одне одного?!» — запитується в задачці для молодших класів.

Про кастинг. У ролі Хмельницького мав зніматися Богдан Ступка. Але його в ті роки заангажував Юрій Іллєнко на «Мазепу». І Мащенко вибрав талановитого актора Володимира Абазопуло з театру ім. Івана Франка. Це гнучкий артист, який виріс на репертуарі Сергія Данченка. Йому до снаги гострі стилі й жанри. Присутність Абазопуло в «Хмельницькому» передбачала рух фільму в цікавому напрямі. Тобто не за «булавою», а за характером неоднозначного гетьмана. Залишалася «дрібниця» — написати діалоги, сконструювати ситуації та виписати той-таки характер. Одне слово, створити сценарій.

Сценарій вимудрували (М.Ма­щен­ко разом із колишнім студійним парторгом). Проте його драматургічна якість така, що давній твір О.Корнійчука про того ж гетьмана здається трагедією Шекспіра. Основи немає. Акторові зіпертися нема на що. Живі люди, як на мене, не повинні розмовляти мовою оперних лібрето. І Абазопуло лише поперемінно змінює на обличчі маски — суму, гніву, радості… у сідлі, в хоромах, у церкві.

Про жанр. Нібито «історичні хроніки». Тільки ця хронікальність розмита невибудуваністю, розхристаністю й композиційною недовершеністю стрічки, яка тече з нізвідки в нікуди. Мащенко ніби знімає то «батальний фільм», то політкоректну «дружбу народів», то «фільм-портрет» історичного діяча. І жоден із «жанрів» не вистрілює.

Фольк-«портрет» Хмельницького, до речі, у 1941-му задушевно зафільмував Ігор Савченко. Час уцінив ту картину. Проте образ Хмельницького, створений Миколою Мордвиновим, надовго вкарбувався в пам’ять — з усіма деталями. Для повноцінного ж «портрета» режисерові Мащенку якраз і бракує деталей. Який характер мала ця людина? Що гетьман любив (окрім булави)? Які його звички, повадки, манери?

Усі ці речі для подібного відповідального кіно дуже значимі, драматургією передбачені. Це аж ніяк не дурниці.

Окрім іншого, і це відчувається, над Мащенком дамокловим мечем висіла необхідність «відтрактувати» Богдана так, щоб він усім шалено сподобався. І Качиньським, і Ющенкові, і Путіну (російською дублювали також).

А «всім сподобатися» іноді виходить лише в дитячому кіно, якому всі лідери покірні.

До того ж Мащенко, на відміну від Єжи Гоффмана, скажімо, ніколи не значився в сонмі знатних кінобаталістів. У режисерах-романтиках — так. А от спроможність повноцінно, метафорично, панорамно й захопливо поставити «бої без правил» (і з ними) — це не в усіх. Цей дар мав Бондарчук (старший). Ця схильність сьогодні помітна в Бодрова (старшого) — фільм «Монгол». Для «батальності» Мащенкові саме й не вистачає «пташиного польоту»: вміння злетіти «над» і побачити в юрбі кожне окреме обличчя (з ідеєю фільму на додачу).

І бачимо — в результаті — тих-таки коней, людей, елементи костюмів, інтер’єри. Дванадцять мільйонів, як-не-як.

На мій погляд, Микола Павлович із числа тих режисерів, яким, щоб зробити відносно вдале кіно, треба неодмінно безоглядно закохатися, запалитися, обманутися.

Обманувшись, щиро любив свого часу комсомольця Корчагіна — і вийшла помітна екранізація роману «Як гартувалася сталь»: зовсім не фальшива, а пронизана гіркотою і фанатською одержимістю.

Обожнював роман Етель Ліліан Войнич — і з’явився пристойний «Овід» із класичним Монтанеллі, зіграним Бондарчуком.

Загорівся суспільною ідеєю (хай як би до неї ставилися) — і народилися талановиті «Комісари» із Миколайчуком, Степанковим і Кадочниковою.

Мащенкові — і в цьому, певне, його творчий фатум — цікаві «байронічні» особистості та пристрасті. Цікаве саме горіння, а не процес підкидання хмизу у вогонь.

Але тут уже, даруйте: сам творив — сам і хмиз носив. Та й за 12 років платонічна любов до гетьмана обернулася якимось примусовим співжиттям — на «замовлення» Мінкульту. І обидва вони — гетьман і режисер — очевидно, за стільки часу вже так остогидли одне одному, що й чекати втомилися, доки екранний Хмельницький наостанок змахне булавою… І нарешті вкаже нам шлях істинний… Ні, не в Московію (як на популярному пам’ятнику в столиці). А в Галичину — так у Миколи Павловича у фінальному одкровенні: «Братове, у цю тяжку мить Україна дивиться на нас заплаканими очима…».

Про користь для суспільства. Очікувати переповнених залів чи фестивального врожаю від цієї картини — безглуздо, смішно, нерозважливо. У кожного кіно своя місія. У цього також — і вона здійсненна. Чергова спроба (після «Мазепи») виплекати касовий «національний блокбастер» — друзям на радість, а ворогам на зло — на жаль, знову є лише спробою. Хоча й сумлінно виконана шанованим ветераном українського радянського телевізійного кіно. І всього лише як терпимої якості телефільм — серії на три матеріалу вистачить — наш «Хмельницький» впевнено може скакати назустріч «новій добі» рідного кіно. А воно, кіно, на думку першого віце-прем’єра й одночасно кандидата в мери, мусить бути «екологічно чистим»! Ні більше, ні менше.

Фільм Мащенка, між іншим, також без глютамінату натрію. І навіть без кустарних комп’ютерних ефектів. Без смаку, без запаху. Зате барвистий! Цей фільм художньо цнотливий, ідеологічно безпечний, екологічно нешкідливий. І виходить, важливу «букву» нового урядового курсу Микола Павлович знову вчасно вгадав, не спіткнувшись на своєму коні.