Дорога до музею — дорога до храму? |
Вперше я побував у Львові на початку 70-х років. Одноденна автобусна екскурсія для школярів включала обов’язкову програму відвідування музею історії релігії та атеїзму. Кожен громадянин радянської імперії був зобов’язаний змалку долучатись до державної «релігії» СРСР — атеїзму. В пам’яті залишились майстерно відтворені в реалістичній скульптурі a la Мадам Тюссо страхіття інквізиції та повільний, але невпинний рух кулі на довгій линві, закріпленій під склепінням домініканського костелу, який, власне, й слугував музеєм.
Втім, не найсумніша доля, що спіткала храм. Більшість культових споруд в ліпшому випадку перетворилися в сховища для картоплі, в гіршому — зникли без сліду, впавши під ударами дикої сили войовничих безбожників.
Але сірі кардинали червоної ідеології таки помилились, формуючи у Львові осередок антирелігійної пропаганди. Під дахом музею зібралися одержимі люди, єдиною метою котрих було збереження духовності та культури України. І, можливо, саме завдяки таким подвижникам ми ще не провалилися в тартарари, хоча й рухалися туди, здавалось, безповоротно — хто під конвоєм, а хто і без.
2005 рік. Я знову ступаю на вичовганий тисячами ніг за сотні років кам’яний поріг домініканського костелу. Зауважую, що на місці чавунної дошки, яка підтверджувала, що ця споруда охороняється законом, порожнє місце. Збирачі чорних та кольорових металів «попрацювали»? Музей вже потіснився в сусідні монастирські приміщення, залишивши на згадку про маятник Фуко лише линву, яку просто закинули десь на хори, щоб не заважала спадкоємцям ордену псів Господніх. Втім, більшість майна, що використовується сьогодні церквою, має на собі інвентарні номери і де-юре належить музею.
Зали та кабінети музею велелюдні та незвично гамірні. І причина поважна — тут проходить XV Міжнародна конференція на серйозну тему: «Історія релігії в Україні». Тримаю в руках запрошення і відчуваю щось схоже на передсесійний трепет студента. Чи не буде дискомфорту дилетанта у спілкуванні з поважними науковцями, що з’їхалися до Львова із усіх куточків України, Білорусі, Польщі, Німеччини. Читаю програму:
1. Дохристиянський період та пережитки язичництва.
2. Християнство в різноманітті його конфесій.
3. Богословська і релігієзнавча думки в Україні.
4. Сучасні державно-конфесійні відносини в Україні.
5. Східні релігії.
Цікаво. Послухаю про загадковий Схід. Як і належить студенту, заходжу до аудиторії, коли лекція вже розпочалась. Але кілька годин не можу залишити сходознавчу секцію, бо мені все цікаво — і проблеми новоперської мови в персо-мусульманскій культурі, про які оповідає Ярема Полотнюк, і наукове пояснення Лідії Луцан концепції джигаду в Ісламі. І абсолютно переконлива аргументація Юлії Уткіної за використання в українській мові близької до арабської мови форми імені «Аллаг», а не зрусифікованої «Аллах».
До відкриття конференції, окрім видання релігієзнавчих праць її учасників, були приурочені також інші приємні поліграфічні презентації. Наприклад, невеликий, але вочевидь необхідний альбом «Скарби сакрального мистецтва Львівського музею історії релігії». На цих скарбах хотілося б зупинитись особливо. Мій добрий провідник по музею Ірина Цебенко, мов сталкер, організувала подорож до сховищ, в яких зберігаються недоступні для загального огляду експонати. Тисячі, десятки тисяч ікон, скульптур, рукописів, стародруків згромадилися в підземеллі. І здається, що нікого, окрім фанатиків, працівників музею, доля цього мистецького та інтелектуального колондайку не цікавить. Парадоксально, але люди, котрі десятиліттями захищали надбання віків від безбожних варварів, тепер витісняються церквою мало не на вулицю.
Я хапаюсь за голову, скрегочу зубами, жалію чи не вперше, що я не нафтовий барон, адже лише самих Біблій вистачить на цілий музей. А більш ніж півтисячі сувоїв Тор? Їй-богу, сам Іван Федоров розбив би свій друкарський верстат, якби знав, що його праця буде терпіти таку наругу. Скільки потенційних дисертацій, монографій, мистецьких альбомів чекають не дочекаються своїх авторів. Є, звичайно, мудрі радники, котрі рекомендують хранителям вічного влаштувати аукціончик — кілька ікон та підсвічників і фінансові проблеми вирішені. Звісно, такі дикі пропозиції працівниками музею сприймаються з жахом: «Як розпродавати національне надбання?» Це вище їхнього розуміння.
Але, можливо, і на музейних та архівних вулицях буде свято. Адже науковий авторитет наших вчених, зокрема релігієзнавців, визнано у світі. Як не без іронії сказав, представляючи на львівській конференції свою книгу «Україна в її релігійних виявах», доктор філософських наук Анатолій Колодний: «Я побував у вісімнадцяти країнах, на зустрічах науковців, звичайно, не за свої гроші, бо в мене їх нема. Якщо запрошують за свій кошт, значить цінують…»
Виконуюча обов’язки директора Львівського музею історії релігії Зоряна Білик говорила, що діти вже навчилися ходити до церкви, але забули дорогу до музеїв. Можливо, хоч стежку до серця та розуму юні проклав конкурс «Музей очима молоді», переможців якого нагороджували в останній день конференції. Нехай у молодих формується щира віра, але чи будуть вони гармонійними людьми, якщо не знатимуть — маятник Фуко нагадує, що Земля обертається. І рух цей невпинний.