Композитор Ігор Стецюк: «Українська музика повністю виходить з-під влади професіоналів»

Український композитор Ігор Стецюк отримав престижну пропозицію корпорації-монстра European Broadcast Union (Європейське широкомовне об’єднання, що базується у Швейцарії) очолити Об’єднаний оркестр Європи (біг-бенд) на поточний рік. Посада називається composer and chief conductor (композитор і головний диригент).

Ім’я цього композитора добре відоме тим, хто стежить за українським і російським кіно, джазовою сценою, вітчизняною популярною музикою. Стецюка важко назвати «пророком у своїй вітчизні», хоча він - чудовий композитор, музикант, аранжувальник, піаніст, диригент, автор музики до чотирьох десятків фільмів. А ще - професор Національної музичної академії ім. П.Чайковського. Добре відомий на Заході американський музикознавець Джоел Макдауелл сказав, що Стецюк «створює слов’янський джаз-рок з елементами симфонізму».

У творчому доробку композитора - робота з кінорежисерами Михайлом Бєліковим, Борисом Небієрідзе, Лесем Саніним, Степаном Ковалем. Серед його зарубіжних кінопартнерів - Валерій Тодоровський, Артур Браунер і старійшина італійської продюсерської школи Маріо Коттоне.

Недавно на фестивалі Clearwater Film and Music Festival у США талановитий музикант отримав нагороду за найкращий soundtrack до короткометражного мультфільму «Шарфик». І хоча це фестиваль ігрового кіно, комісія прийняла картину в конкурс «з огляду на високі художні достоїнства».

- Багато хто довідався про вас близько двадцяти років тому у зв’язку з піснями у виконанні Т.Повалій. Музика була яскрава. Але, чесно кажучи, ваше ім’я не резонувало. Звучало набагато скромніше й рідше, ніж ім’я співачки. Це справедливо?

- Я дружу з Таєю з 1986 року. І вона вже тоді проявляла хист інтерпретатора. З її чоловіком Ігорем Ліхутою подружився пізніше.

Повалій - людина з надзвичайними музикантськими даними. Мало хто знає, наприклад, що вона хороша піаністка. Принаймні була нею…

Музика в мене непроста. Передбачає певну майстерність, силу, діапазон, володіння апаратом, артистизм і зрілість. Повалій виконувала багато моїх пісень. Але я не маю продюсерського таланту. І всі мої спроби її «просунути» не давали результату.

Тоді на радіо і телебаченні працювала професійна музична редактура з консерваторською освітою, яка могла її оцінити, розуміла, що вона собою являє.

Та Повалій залишалася мало не на підспівуванні у співачки N, тодішньої «зірки», якої ніхто нині не пам’ятає. А коли з’явився Ігор, її доля різко змінилася.

- Адже популярна музика теж має, умовно кажучи, кілька градацій і буває екстра-класу, простіша, зовсім простенька…

- Згоден. Популярна музика на Заході стоїть на вищому щаблі, ніж у нас. І в колишньому СРСР вона була високої якості. Які імена: Дунаєвський, Островський, Бабаджанян, Петров, Ешпай, Крилатов, Зацепін, Тарівердієв… Світ змінився. І технології в результаті зовсім зруйнували мистецтво.

Як у 50-х роках реалізовувалася пісня? Композитор приносив ноти, щоб його пісню хтось зіграв… Її виконували 95 осіб естрадно-симфонічного оркестру, в якому працювали учасники не просто з дипломом консерваторії, а такі, що пройшли гігантський конкурсний відбір.

Так було і в Союзі, і на Заході. Це означало, що музиканти не могли не вносити свого ставлення в те, що грали. І диригенти намагалися виконувати саме музику, а не щось простеньке для невимогливих смаків. Простеньку музику ставили… ну, один номер наприкінці програми - як цукерку.

Грали переважно те, що відповідало високому смаку самих виконавців. Навіть у ресторанах перше відділення музиканти грали «для себе» - ф’южн, джаз, джаз-рок - «фірмовий» репертуар, у другому відділенні - щось простіше, і тільки в третьому - для публіки напідпитку.

Це була форма існування популярної музики, яка майже не виходила за межі елітарного освіченого кола людей.

А нині будь-який хлопець, що не знає жодної ноти, може на Петрівці за три гривні в базарний день купити піратський диск із купою заготовок, які продаються цілком легально…

Заробивши грошей, він купить такий самий ліцензійний продукт за 200 доларів. Прийшовши додому, зліпить набірний стандарт, до якого прагне шоу-бізнес.

Таким чином ця «українська» музика повністю виходить з-під влади професійних музикантів. Бо хлопці це роблять без спроби щось шукати, вони просто заробляють гроші.

Це я сказав радикальну річ. Але скажу й нерадикальну. Технології знижують кваліфікацію виконавців. Коли Сінатра підходив до мікрофона, за ним було 95 оркестрантів, які відразу, цілісним дублем кілька разів поспіль записували матеріал. Потім вони ще сперечалися, де краще було зіграно соло на тромбоні, наприклад. Тепер методом багатоканального запису один виконавець, не бачачи нот в очі, виходить до мікрофона, по одній ноті грає «абиде» і майже «абищо», погано уявляючи, що відбувається. Після чого всілякими пікчерами, тюнерами, шифтерами всі ці ноти ставляться на свої місця, і в результаті все це набуває легкотравних рис.

- Але, попри розхожий анекдот «зіграй гаму, а я наріжу з неї Другий концерт Рахманінова», існує ж музика Стінга, Елтона Джона, Джорджа Майкла, наприклад.

- Співак Джино Ванеллі і піаніст Чік Коріа - це старше покоління, яке вже відходить.

Звичайно, і в нас з’являється молодь, яка вміє грати, зокрема, джаз, що відбувається теж завдяки технологіям. Колись немислимо було взяти в Інтернеті відеозапис якоїсь бас-гітарної «Школи гри» і за нею навчитися добре грати. Це позитивна сторона технологій. Але вона більше дає негативу, оскільки знижує виконавську кваліфікацію музикантів.

Я двадцять років у консерваторії викладаю ці «технології», на які нарікаю. Мій предмет називається «Електронний синтез звука». Ця музика насправді жодним чином не стосується естрадної музики, котрої в нашій консерваторії ніхто не викладає. І не знаю, чи колись викладатиме?

- Ігоре, а є нині в Україні «культурні» естрадні співачки, крім тієї ж таки Повалій?

- В інституті Глієра тепер дають вищу освіту. І клас естрадного вокалу, наприклад, почався з Оксани Кулакової. Вона була обличчям радіо «Континент» (джазова станція, закрита 2004 року. - О.К.).

- А Гайтана? Вона теж починала вільно, імпровізаційно…

- Вона ближче до стилістки соул. Давайте позначимо те, що співають ці співачки, як «дорогу, розкішну неакадемічну музику». Скажімо так, естрадна музика, популярна музика, те, що засноване на естетиці «евергрин». Вона не має того попиту, якого гідна, ні в нас, ні на Заході, - як це було раніше. Правда, там намагаються зберегти спадкоємність, культуру.

У нас же люди, які мають видатні здібності, змушені займатися незрозуміло чим. І таких артистів мало знають, вони не можуть себе реалізувати на великій сцені. Ми спостерігаємо парадоксальні явища популярності безголосих артистів, коли вони раптом претендують виконувати музику їм геть не властиву: наприклад, тяжіють до великих оркестрів. І цей оркестр - просто частина їхнього шоу.

А проте, хоч що ви робіть зі справжньою культурою, хоч як знищуйте її, душіть фінансово, а все одно народжуються таланти. От звідки в саксофоніста Ігоря Рудого - хлопця родом із тернопільського села - такий звук? Іноді наші таланти не знають, чим себе тут зайняти, куди приткнутися, мучаться, кудись прибиваються, щоб заробити, їдуть за кордон.

Такого ж рівня музиканти - Юрій Шепета, Ігор Закус, Артем Менделенко, Дмитро Александров, Володимир Копоть, Валерій Щериця, Сергій Овсянников… усіх не згадаєш. З вокалісток - Ольга Нека. Це якщо йдеться виключно про джазових музикантів.

- Чи може в нас бути подоланий якісний розрив між академічною та естрадною освітою?

- Ні! Можуть тільки народжуватися самородки, про яких ми говоримо. І якщо в них буде можливість світової інтеграції (я взагалі-то категорично проти глобалізації через низку обставин), якщо людина з Києва зможе працювати в Нью-Йорку, тоді вона просто реалізуватиме себе там.

Джаз - це музика «тієї» сторони планети. Так само, як шансон - досягнення Франції, бельканто - Італії (яке пізніше вона експортувала в Метрополітен-опера), а в Росії - класичний балет. Жодна традиція не виникає на порожньому місці.

В її основі - психофізіологічне коріння, ментальні особливості побутування національних культур. І робіть що хочете, але джаз - це «не наша» культура. І хоча той модний джаз у СРСР в 30-х роках ХХ століття став на деякий час нашою культурою, це був не американський джаз. Це була інша музика, як в Олега Лундстрема композиція «Эй ухнем».

Це взагалі складне теоретичне питання - що таке джаз. От російський рок - абсолютно самобутнє явище, це більше наша культура. І невдовзі після 50-х років, коли виник західний рок, у СРСР уже була власна міцна рок-традиція.

Мою музику американський музикознавець Джоел Макдауелл визначив як «слов’янський джаз-рок з елементами симфонізму»… Я з визначенням згоден, бо джаз-рок - це конгломерат, у якому є багато складових. У Вагіфа Мустафи-Заде (азербайджанського композитора і піаніста. - О.К.) була своя музика. Але це не джаз, а національна імпровізаційна музика, що зазнала величезного впливу джазу.

Я не стану на позицію стилістичних заперечень і скажу: якщо український джаз справді захоче народитися, він перетворить цю музику в «не джаз»…