Композитор Сергій Круценко: бачити музику, чути кіно

Перший український повнометражний 3D анімаційний фільм "Микита Кожум'яка" продовжує тішити у міжнародному прокаті: хороші збори в Польщі, Туреччині (близько 7 млн дол. тільки за перший вікенд). На черзі - Угорщина, Казахстан, В'єтнам, країни Балтії. Композитор цього проекту - Сергій Круценко - розповідає DT.UA про особливості створення музики для анімації; згадує свій саундтрек для знаменитої "Хайтарми"; розкриває подробиці нового спільного проекту з Київським театром на Подолі, а також міркує з приводу "скандального фасаду та внутрішньої начинки цього ж театру".

"У творчій сфері є кілька "мене", - каже Сергій Круценко. - Перше - композитор, друге - мультимедійний продюсер, третє - режисер. Тому, говорячи про музику (зокрема), завжди виступаю як такий собі триголовий змій-горинич!".

Справді, Сергій Круценко - автор музики до більш як 30 кінопроектів (серед них, повторюся, такий знаменитий як "Хайтарма"); він же (спільно з Олегом Павлюченковим) - один із подвижників у справі реставрації української класики ХХ ст. (серед оновлених картин останнього часу - "Захар Беркут" Леоніда Осики); а ще - Сергій сповнений бажання та енергії реалізувати амбіційний і корисний проект - кіноекранізацію найкращих вистав України для вітчизняного й світового прокату (за аналогією з відомим британським проектом, який доносить світові свої найкращі сценічні твори).

- Сергію, поле діяльності у вас широке, але перше запитання пов'язане все-таки з успіхами "Микити Кожум'яки". У чому особливості роботи композитора саме в такому жанрі? Жанрі, який активний і успішний у Голлівуді, наприклад.

- "Микита Кожум'яка" - різножанрова історія. Прокат фільму, наскільки я знаю, охопить 15 країн. Це перші впевнені кроки українського кіно на міжнародному ринку.

Коли пишеш музику для мультфільму, треба точно розуміти, що пишеш для дітей. І виражатися в рамках цього жанру. І тоді завдання спрощується, адже дитина нічим не скаламучена: хороше для неї - хороше, а погане - погане. Зло має бути злим, а добро - добрим.

Якщо послухати музику, яку я написав до "Микити Кожум'яки", то навіть без відеоряду зрозуміло, що саме добро перемогло зло. Коли у фіналі одні герої злітають у небо на великому кораблі з пропелером, інші герої махають їм руками. Одне слово, все гаразд, а наприкінці вилітає мишка й починає кричати: "Ви що, думаєте, що вже все - ні-ні, ми ще побачимося!" Ось така душевна радість над безумовною перемогою.

- Чи озираєтеся ви на західні формати музики в кіно (зокрема, голлівудські блокбастери), пишучи саундтреки вже для вітчизняного проекту?

- Безумовно, аналізую багато найбільш вдалих світових робіт. Останній акорд у "Микиті Кожум'яці" - цілком голлівудський. Це класичний акорд, що його використовує композитор Джон Вільямс.

Якщо говоримо про кіно, у музиці все відштовхується від драматургічної ідеї. Бували приклади, коли саме музика "збирала" кіно, що не було вдалим як монтажна історія.

- Якщо говорити про вітчизняний прокат, у якому далеко не всі фільми національного виробництва окупаються, то що, на ваш погляд, потрібно насамперед, аби "каса працювала", а глядач - "валив"?

- Бракує бодай 500 кінозалів. Бракує також хорошої школи в кожній конкретній професії: актор, режисер, оператор. Нам шкодить відсутність практики й школи, на місці чого проросло багато міфів. А світ - стандартизований: там усе взаємозамінне. Ми ж перебуваємо у стані одвічного творчого пошуку. А глядач ходить передовсім на школу - на візуально-драматургічний стандарт, а потім уже - на творчий пошук.

Є такі тонкі речі, як школи. Кінематографічна мова і рекламна - часто діаметрально протилежні. У нас багато людей заробляли рекламою, музичним відео. І вони свої звички переносять у велике кіно.

Ще - багато наших кінематографістів довго працювали на ринку російських серіалів, що теж наклало незгладимий слід на звички.

В Україні був тривалий період, коли ми як кіноіндустрія лише культивували дрібні внутрішні радощі. Коли Іван Петрович показав свій кадр Василю Олексійовичу. І той сказав: "Це прекрасно!" Але на це були витрачені гроші платників податків. А користь була тільки для Івана Петровича і Василя Олексійовича.

Візьмімо для прикладу таку країну як Іспанія. Вони запрошували видатних західних режисерів. Умови роботи: зйомки на території Іспанії і про Іспанію, щоб увесь склад дублювався іспанськими спеціалістами. Приклад фільму: "Вікі Крістіна Барселона". Картина потрапила у світовий прокат, багатократно окупилася.

Ми - дуже древня нація, але молода держава. Знаєте, у льотчиків є позивний - "свій-чужий". Отож на культурному рівні ми поки що не "свої" в європейській спільноті.

Адже ту якість, у якій зараз, наприклад, знімає телеканал "Культура", телеканал "Меццо" не показуватиме. Інтерес предметний починається лише тоді, коли ти відповідаєш стандартові.

- Якщо згадати "Хайтарму" Ахтема Сейтаблаєва, то чим для вас як для композитора була цікава ця картина?

- "Хайтарма" - насамперед національна історія. Причому на тлі трагедії кримськотатарського народу паралельно розігрується тема кохання. Я спробував відбити весь трагізм депортації цілого народу у своїй музиці. У саундтреці звучить багато кримськотатарських мелодій, написаних композитором Джемілем Каріковим, та народних тем. На запис приїздили чудові музиканти з Криму. Адже цей мелос - абсолютно неакадемічне звучання. Я ж писав музику із загальносвітовим симфонічним звучанням й інтегрував у цей звук кримськотатарські мелодії.

У музиці до "Хайтарми" я спробував зійти до світового досвіду часів великого Голлівуду на кшталт "Хрещеного батька". Я, звісно, не учень Енніо Морріконе, в буквальному сенсі, але постійно вчуся у великих.

До речі, зараз роблю для Джамали оркестрову версію пісні "1944" (з якою вона перемогла на Євробаченні) для нового фільму Ахтема Сейтаблаєва "Її серце". Джамала її вже прийняла. Тепер покажуть керівництву Євробачення. Якщо їх влаштовуватиме за внутрішнім форматом, то дуже ймовірно, що з цією версією Джамала й відкриватиме Євробачення в Києві.

- Нині ви працюєте над проектом "12 місяців", який передбачає цикл відомих українських мелодій. У чому особливості цього проекту?

- Хочу взяти 12 українських мелодій і абсолютно по-різному їх оркеструвати. Потім зробити запис із великим симфонічним оркестром, із синтезаторами. Наприклад, із симфонічним оркестром під керуванням Володимира Шейка вже записано перший цикл на тему "Цвіте терен".

Я проводжу цю мелодію через різні види написання - від найдавнішого до Джеймса Бонда. Вже написав три місяці з цього українського циклу. Так само записано варіацію на тему пісні "Ванька дурай". У розробці наразі "Ніч яка місячна". Думаю, за рік завершу цикл. Оскільки працюємо з мультимедійними історіями, то планую цей проект перетворити на якесь єдине аудіовізуальне дійство.

- У рамках вашої діяльності особливе місце посідає реставрація української кінокласики...

- Цей проект просуваємо спільно з моїм великим другом і партнером Олегом Павлюченковим. Адже майбутнє є тільки в тих, хто цінує минуле. Вже відреставровано понад 40 фільмів. Не ми є замовниками й продюсерами, але ми - технологічна база, яка все це виконує.

Картини реставровані в їхній візуальній частині. Плануємо також узятися за перетворення звукового формату стрічок. Бо старе стерео не вписується у формат показу на великих кінофестивалях.

Є технології, які дозволять цим фільмам звучати в сучасних звукових стандартах. Природно, все узгоджуватимемо з авторами, з їхньою художньою концепцією. Які картини виявилися найскладнішими для реставрації? Мабуть, "Тіні забутих предків" і "Білий птах з чорною ознакою". До речі, "Білого птаха" реставрували з особистої ініціативи Олега Павлюченкова.

На мій погляд, треба зробити базовий фонд вистав, концертів, одне слово - того, що представляє цвіт нації, але не у форматі "телевізійна вистава".

- Спільно з Віталієм Малаховим ви працювали над проектом про Андріївський узвіз, переносили виставу у формат кіно. У чому особливості саме цієї версії?

- Одну з вистав Віталія Юхимовича - "Вернісаж на Андріївському" - перетворюємо на повнометражне кіно. Ми в цьому проекті тепер співрежисери і співпродюсери.

Як виникла ідея? Віталій Юхимович запросив мене на прем'єру, я подивився виставу, побачив: півгодини не вщухає овація, а люди не хочуть розходитися.

Подумав: може, це моя суб'єктивна думка та думка ще 70 людей у малому залі? Далі відвідав цю саму виставу на Малій сцені палацу "Україна", де 250 глядачів. Така сама історія. Півгодини браво!

І тоді я подумав: а в мене ж є технологічні можливості, щоб перетворити деякі постановки театру на народне надбання. І їх бачитимуть не 250 людей.

Почали розробляти концепцію. І, таким чином, "Вернісаж на Андріївському" повністю перевели у формат мови кіно. Постановка перетворилася на велику повноцінну кіно-, інтернет- і телеверсію. Зняли вже всю "натуру". Залишилося тільки дозняти саме "тіло" вистави в павільйоні.

Ми, до речі, розвинули цю виставу: дописали з Віталієм Юхимовичем передісторію персонажів. І на загал це буде повноцінне екранне кіно. Адже театр і кіно - абсолютно різні мови.

- Де можна буде побачити цю кіноверсію вистави?

- Швидше за все, на телеекранах. Уже є попередній інтерес із боку деяких каналів. Люди скучили за такими проектами.

Ще раз повторю: все знято, як у кіно. І музика записана оркестрово. Кіноверсія вистави називається "Вернісаж. Київ". Загалом, це кіно про те, як в одному місці зібралися люди, котрі, виявляється, непомітно й давно впливали на долі одні одних.

Внутрішній слоган цього проекту - "Немає поганих людей, є складні часи".

Віталій Юхимович - взагалі великий майстер перевертань, коли глядач думає одне, а виходить - зовсім інше.

- Природно, ви знаєте, що навколо театру на Подолі сьогодні вирують недитячі пристрасті у зв'язку зі спірним фасадом. Ваша думка як художника і громадянина з приводу цього будинку й цього скандалу?

- Я причетний до Театру на Подолі безпосередньо, оскільки є технологічним директором нового театру - на громадських засадах - як спеціаліст. Скликав експертів, щоб сформувати технічне уявлення про майбутній театр. І на цей момент я - головний технічний консультант театру.

Чорна коробка? Це до архітектора. Але нинішній скандал, як лакмусовий папірець, проявляє розвиток нашого суспільства, різні естетичні моменти. Слов'янський менталітет взагалі безпосередньо пов'язаний із фасадною культурою: дуже важливо, на якій машині ти приїхав, який костюм на тобі. А що всередині - нас менше хвилює.

Це треба змінювати, оскільки головне - суть подій.

Цікаво - і чому всі 23 роки спали, доки театр будувався, коли крізь фундамент проростали дерева, грибок з'їдав стіни, все руйнувалося? Актори ж героїчною працею самі копали ями, щоб хоч щось урятувати від знищення.

А тепер, замість того, щоб радіти, всі впали у стан: "Пропало все!". Ось одна з наших проблем: не вміємо одне за одного радіти.

Є постанова ЮНЕСКО, яка забороняє будувати будівлі а-ля старовина. Тобто якщо ти відновлюєш пам'ятку архітектури, то маєш відновити її у первозданному вигляді. Але якщо будуєш нове - то ніяких "рюшечок" а-ля ХІХ ст. подільське купецтво. Мені здається, цей скандал підняв безліч невирішених питань. Це і питання відносин суспільства та влади, питання новизни у старому світі.

- Плануєте просувати театральну тему, далі співпрацювати з Театром на Подолі?

- Так, готуємо кілька прем'єр. Це будуть не просто вистави. У них технологія виробництва виступатиме базовою величиною. Втім, не хочу наперед розкривати таємниці...

Театр - це все-таки мова взаємодії "тут і тепер". Кіно - спосіб перенесення енергії актора й драматургії з допомогою такої собі перехідної складової. У кіно інколи кожна деталь умовна. Навіть якби Янукович нічого не говорив, а просто камери показали великим планом, як він зламав ручку, - то багато що з цього можна зрозуміти. Це і є кіномова!

До речі, я свого часу мав стосунок до студії "Укркінохроніка". В СРСР завжди були три дуже сильні школи - пітерська, московська й київська. Видатний наш оператор Едуард Тімлін - нині живий, викладає... Його учень - Анатолій Химич.

- Відомо, що ви були задіяні на зйомках гучного сучасного балету "Великий Гетсбі" Дениса Матвієнка. Слід гадати, це зйомка фрагментів, а не цілісної версії - з метою представити її у світовому прокаті?

- Кіноверсії як такої немає. Цього не захотів продюсер. Ми зафіксували певну подію тільки у п'ятихвилинному ролику. Ініціативно. Хоча навіть із цього ролика видно, що за оптикою, пластикою - це кіномова, а не ПТСна зйомка... Навіть балетні артисти підходили, казали - мовляв, ми в таких ракурсах ніколи себе не бачили.

- Якщо кількома словами, то в чому відмінність ПТС від особливостей вашої зйомки?

- У нас мультикамерна зйомка з кінооптикою. Тому й зображення кінематографічне. Ще - деякі речі можемо дознімати, чого не робить ПТС. Люди, які беруть участь у зйомці, - професіонали. Оператор отримує певний кут площі, яку покриває своїм зором. І вже на цій площі він як художник формує історію. Я можу лише трохи іноді підрулювати, коли бачу, що всі раптом вийшли в одну крупність.

Ми хочемо формувати історію, нас цікавлять культурні явища. Наприклад, зараз ми зняли нашою кінотехнікою - багатокамерно - виступ ансамблю Павла Вірського. І хочемо говорити про це явище як про культурний код, який уже десятиліття утримує високу планку.

- Не можу не запитати ще про одну важливу роботу, пов'язану зі скорботною датою пам'яті жертв Бабиного Яру. Як розкрити таку трагедію сучасними технологічними засобами, зберігши і музичну складову, і ігровий сюжет?

- Це спільний ізраїльсько-український проект - виконання симфонічних творів на біблійні сюжети для читця, чоловічого хору й симфонічного оркестру - "Авраам" та "Каїн і Авель" ізраїльського ученого і композитора Баруха Берлінера.

Сама форма концерту - багатогранна. Ізраїльський читець читає Біблію івритом, а паралельно йде оркестрово-хорова музична історія - диригент Володимир Сіренко.

Я подумав: оскільки в самому дійстві закладено певну багатофункціональність, то добре було б зробити й кіновізуальну історію, щоб відчули всю трагедію Бабиного Яру. Ми провели кастинг акторів - батько, мати і маленька донька. Одягнули їх в одяг тієї епохи. І зняли: як сім'я під цю трагічну музику йде в Бабин Яр. Паралельно відзняли в Синагозі винос Тори. Ми завжди знімаємо будь-які концерти кіношно, де видно емоції музикантів, дрібні нюанси гри...

Але в самому цьому трагічному дійстві ми зробили світлий фінал. Як у Стівена Спілберга... Ось і наша "сім'я" у фіналі виходить у сучасний світ, входить у наше нинішнє життя. Говорячи символом про те, що вони живі й вічні...

Я робив презентацію цього дійства, відправив кіноверсію в Ізраїль. Там це дуже схвилювало людей, багато хто плакав. Знаю, що проект покажуть практично в усіх країнах світу завдяки сприянню ізраїльських товариств.

Фільм знято у форматі 4К зі звуком Surround 5.1. Що дозволяє його видати у форматі 4КBlu-ray. Уявіть - цей формат тільки місяць тому з'явився у світі як офіційний. А ми вже зробили роботу й видали диск. Ця робота технологічно не просто актуальна, вона залишатиметься гіперновою ще років півтора-два, технологічно сучасною - ще років 10. А в художньому сенсі, сподіваюся, набагато довше.

З ДОСЬЄ

Сергій Круценко - український композитор, продюсер, режисер. Народився в Києві. Сам себе називає "музикантом у дев'ятому поколінні". Його батько, В'ячеслав Новиков, живе у Фінляндії. Мама - викладач у Музичній академії. Дідусі й бабусі Сергія - солісти капели "Думка". Навчався в Олександра Панова по класу скрипки. Згодом реалізувався як композитор. Серед його кінопроектів: "Микита Кожум'яка", "Полярний рейс", "Хайтарма", "Полювання на Гауляйтера", "З днем народження, королево", "Джокер".