Без захопленості ніяк. Прекрасна, велична, стильна, вишукана... Тощо, тощо. І це все — про неї. І хороших слів не шкода. Якщо не їй, то кому ж іще їх нині адресувати? Тільки-но Еліна Бистрицька з’являється у своїх кринолінах у «Горі з розуму» або в «Мудреці...», в одній виставі граючи Хлєстову, а в іншій — Турусіну (цього тижня саме завершилися київські гастролі Малого театру на сцені столичної Російської драми), схвильоване населення — панове-глядачі — видає щось невиразно-захоплене: «У-у-у-у...». І відразу бурхливі оплески переходять в овації: «Браво!» (хоча вона ще й слова не вимовила, а тільки постала перед ясні очі глядачів).
Так, читачу-глядачу, тобі конче потрібна матеріалізована ілюзія! Така як Бистрицька, наприклад. Жінка поза часом і модою. Хоча за модою, між іншим, стежить уважно. І саме напередодні нашої тривалої розмови в номері готелю «Україна» вона зі спортивним азартом спостерігала за телешоу, де модельєр Зайцев навчав люмпенш особливостей дворянських манер. «Це ж так потрібно нині! Адже багато хто давно забув і про манери, і про стиль...» — каже мені акторка. — «А ви думаєте, це їм дуже допоможе?..»
«Дивлюся політичні новини — й горюю»
— Еліно Авраамівно, розумію, що без української тематики цей діалог буде прісним. Адже ви й народилися тут, і важке дитинство тут... До речі, що це за сюжет із «правописом», коли спочатку ви були Елліною, а потім — просто Еліною?
— Та коли це все було! Ото кляті писарі наробили! Батьки нарекли Елліною. З двома літерами «л»! Потім — одне «л» кудись зникло. Таке собі спрощення відбулося — завдяки паспортистам.
— О, та у вас чудова українська! Краща, ніж у деяких наших телеведучих.
— Та невже?
— Еліно Авраамівно, ви хоча б Києвом намилувалися, поностальгували досхочу, згадавши місця дитинства-юності?
— Особливої можливості гуляти не було. Я не так давно хворіла. Тому бережу себе для сценічної роботи. Але дещо побачити вдалося. Київ, як і раніше, прекрасний. Хоча пам’ятаю його зовсім іншим: і довоєнним, і повоєнним, і вже відновленим. Поет написав: «Мила сестронько, любий братику, попрацюємо на Хрещатику!» І я чудово пам’ятаю, як відроджувався повоєнний Хрещатик. Усе це й досі перед очима.
— А де ж ця вулиця, де цей дім — та сама адреса, що «прив’язала» вас до Києва?
— На тому місці, на жаль, нічого немає. Розумієте, це щось на кшталт «коли дерева були великими»...
— Як у фільмі Льва Куліджанова?
— Просто в дитинстві на все дивишся іншими очима. І та моя стара адреса — вул. Толстого, будинок 1 — зовсім інший фільм.
— А у вас не виникало бажання цитувати Вертинського: «Я хожу по родному городу, как по кладбищу юных дней…»?
— Та ні! Цей романтичний надрив Вертинського мені не притаманний. Я оптимістка за натурою. Чого плакати? Ходжу по чистому світлому місту, багато новобудов, багато молодих облич. Щось змінилося. Але ж щось і залишилося.
— Поки що залишилося, це правда.
— Ось підійшла до університету імені Шевченка — такий само червоний...
— ...а не помаранчевий, як ви, мабуть, очікували?
— І дім Морозова, де колись моя тітка жила... І парк Шевченка. Хоча в парк не ризикнула зайти — там якісь передвиборні шатра розбили. Навіщо мені це?
— Але однаково ж, навіть у готельному номері дивитеся, мабуть, українські новини й щось відчуваєте, щось думаєте про свою бідну батьківщину.
— Що відчуваю? Горюю, коли все це бачу. Горюю!..
— Прекрасне дієслово — «горювати». Образне і містке. А от якщо вибирати зі слайдів пам’яті найяскравіший кадр, пов’язаний із дитинством, із батьківщиною, аби згодом включити його вже до «фільму життя», що це буде?
— Довоєнний Київ... Великі замети на Хрещатику... Я йду з татом і мамою головною вулицею... І дивлюся на темне-темне небо, де яскраві-яскраві зірки... Багато чого згодом було в житті — і яскравого, й незабутнього. Але таких зірок і такого неба я не бачила більше ніколи. І навряд чи побачу.
Загалом, «коли дерева...». Та картинка переді мною. Я і війну застала дитиною — тринадцять років було. Батько, а він був дуже хорошим військовим лікарем, саме одержав призначення до Ніжина. А вже потім — і мій фронтовий госпіталь, і важкі воєнні роки. І так до вересня 1944-го.
— Страшний час, воєнний.
— Але, на щастя, моя пам’ять улаштована так, що багато трагічних деталей не зберегла. Багато чого стерлося. Відчуття епохи залишилося, а деталей — ні. Хоча ніколи не забуду одну сцену. Бомбардування, горить станція, розтрощено вагон, а тут іще шквальний вітер. І от із цього розгромленого вагона вилітають трикутники солдатських листів — і летять в обвуглений степ. Це листи, які не дійшли до адресатів. Послання, які ще ніхто не встиг прочитати. І коли мене запитують, що було найбільш моторошним у той час, відразу й згадую бомбування, вагон, листи. Якийсь символ.
— Невикористана метафора для воєнного фільму.
— І це не метафора, дорогий друже, це ж життя таке було. Адже на ті листи люди чекали! Ми самі на них чекали... Я з мамою працювала в госпіталі. Ми переховували мою маленьку сестричку. Вже вступивши на курси медичних сестер, я стала лаборанткою клінічної лабораторії госпіталю — відповідальна робота. І очі десятків поранених бійців… А батько відразу потрапив під Сталінград, потім — в оточення на Північному Кавказі. Про все, звісно, не розповіси...
«Через ленінську виставу так і не попрощалася з батьком»
— Якщо згадувати не воєнне, а художнє минуле, що вам особливо запам’яталося з київської творчої атмосфери тих років?
— Знаєте, я ж іще чула Оксану Петрусенко, Івана Паторжинського, Марію Литвиненко-Вольгемут... Великих! Пам’ятаю опери «Запорожець за Дунаєм» і «Наталка Полтавка» у нашій опері. А в п’ять років мене повели на «Демона». Послухавши його, сказала: ніколи більше в житті не хочу чути такого! У Києві в ту пору був і чудовий дитячий театр. Незабутній театр імені Івана Франка. Моя вчителька — Поліна Нятко — казала: «Еллочко, от оце «че» — воно ж таке кругленьке...» Я не бачила її Мавку в «Лісовій пісні», зате пам’ятаю її незрівнянну Агу Щуку в «Калиновому гаї» Корнійчука. Там грала й Наталія Михайлівна Ужвій, перед якою не можна було не схиляти голову в ті роки. Який голос, які інтонації! А в Нятко який голос — низький, оксамитний. А в цей же час у Російській драмі — Опалова, Романов, Лавров, Халатов...
— Ви «підживлювалися» від них, відвідуючи ті знамениті вистави?
— Та я вчилася в них. Багато дивилася. Багато де бувала. Наша сім’я дуже любила театр.
У ролі Хлєстової («Горе з розуму») |
— Із дитинства для себе вирішила — тільки сама. І опору завжди шукала (і досі шукаю) тільки в собі самій. В інших можна, звісно, спробувати її знайти, але нерідко це не має сенсу. З дитинства мене привчали працювати. І ніякої праці я не цуралася. І нічого не боялася. Пам’ятаю, моя мама, бажаючи перебороти якісь мої страхи, спеціально посилала в темну кімнату: «А принеси-но водички з крана». І я йшла в ту темінь. Переборювала себе. І навчилася сама себе захищати. Билася, як хлопчисько. Могла в будь-який момент постояти за себе. Адже мене в Україні колись дуже скривдили, саме тоді, коли я захистила себе...
— Що ж сталося?
— Я стала об’єктом розбору на комсомольських зборах, оскільки дала одному типові ляща...
— Було за що?
— Було. І та ситуація — «привселюдного пороття», скажімо так, — для мене виявилася переломною. Я почала шукати свою сценічну долю не в Україні, а в Литві... Тому, повторюся: опора може бути тільки в самому собі. А якщо людина професіонал у своїй справі, то й робота для неї — опора.
Звісно, є великі втрати... Це болісно. Але й цей час треба пережити. Для мене важким випробуванням виявилася смерть батька. Він був надзвичайною людиною: неговіркий, але кожне його слово, кожний вчинок важили багато.
— Коли його не стало?
— 1970-го, 8 квітня. Саме того року до 100-річчя Леніна наш театр готував прем’єру — виставу «Визнання». А мені повідомляють про смерть батька... Зійти з прем’єрної дистанції не було можливості. Відповідальна вистава, ленінська тема... І вже після того, що сталося, я довго приходила до тями. Хоча справді була безвихідна ситуація: я — в Москві, а він у свої останні роки — в Литві (там служив, там похований). Досі в мене є душевний борг перед Литвою. Якщо запрошує місцевий театр на майстер-класи, погоджуюся обов’язково.
«Александров натякнув: зніметеся в мене — й усе буде гаразд…»
— Одні біографи стверджують, ніби ваш перший сценічний досвід — ніжинська «Маруся Богуславка», інші кажуть саме про прибалтійське минуле.
— Саме в Литві відбулася моя перша фахова робота, це «Таня» — знаменита п’єса Арбузова.
— Кого ви грали?
— Таню!
— Це вже після того, як по Союзу прогриміла Марія Бабанова в цій самій ролі?
— Я Марію Іванівну в цій ролі не бачила. Але зі мною нещодавно Віталій Вульф розмовляв (а він дуже великий шанувальник творчості Бабанової) і, хоч як дивно, пригадав, що бачив і мою Таню. Йому ця робота сподобалася.
— Кажуть, із легкої руки Вульфа, точніше, завдяки його перекладу, ви нещодавно зіграли головну роль у прем’єрі Малого — «Коло» за п’єсою Сомерсета Моема?
— Просто взяли цей матеріал, з’явився режисер — Андрій Житинкін. І я задоволена. Щоправда, ця роль була б для мене більшою радістю років зо двадцять тому... Тільки навіщо озиратися?
— А якщо все-таки озирнутися?.. Годі збагнути, чому майже півстоліття (після фільму «Тихий Дон», якому, до речі, цього року виповнюється 50) вас так уперто ігнорував кінематограф?
— А може, це я ігнорувала? Гадаєте, я щось втратила за цей час? У чомусь важливому не знялася? Хіба після Ермлера, Сергія Герасимова — після того рівня, який вони задали, — могло бути щось вище?
— Різне могло бути... Екранізації класичних творів, наприклад, які ви б тільки прикрасили своєю участю.
— Бачте, в чому річ... Тільки про одну екранізацію шкодую. Це «Анна Кареніна».
— У фільмі Олександра Зархі, де Анну зіграла Самойлова?
— Так, саме про цю картину йдеться. І я справді хотіла зіграти Анну. Дуже хотіла. І як колись напросилася на роль Аксинії до Герасимова (дізналася про екранізацію шолоховської книжки, коли була в Парижі, й уже потім, приїхавши до Москви, сказала Сергію Аполлінарійовичу: «Хочу цю роль! І можу її зіграти!»), так само попросила і пробу в «Кареніній». Але... Мені в цій пробі відмовили.
— Вас «не бачили» в картині?
— Не зійшлися зірки, скажімо так.
— А як ви поставилися до Кареніної, яку зіграла Тетяна Самойлова?
— Я не прийняла ні фільм загалом, ні окремі акторські роботи. Це дуже далеко від Толстого й від його Анни.
— Тим часом, Еліно Авраамівно, у вашій не надто численній фільмографії (лише з десяток картин!) є загадкова стрічка «Російський сувенір» Григорія Александрова, де вашою партнеркою була сама Орлова.
— І досі шкодую, що погодилася зніматися в тому фільмі.
— Тому що його знищила критика, і провальна стрічка стала початком кінця режисера Александрова?
— Не тільки. Через «Російський сувенір» я втратила серйознішу роботу — екранізацію «Євгенії Гранде», де знімалися майстри Малого. Тоді мені зателефонував сам Александров і недвозначно натякнув: зніметеся в моєму «Сувенірі» — й усе в вашій кар’єрі складеться добре, а не зніметеся, може бути все що завгодно...
Так і погодилася на цю авантюру. Фільм вийшов жахливим! Здавалося, ситуацію може врятувати лірична лінія героїні (моїм партнером був Валентин Гафт). Та Александров вирішив інакше. І ліричного «аранжування» надав образу, який грала Любов Петрівна. Тільки й це не допомогло. Орлова — чудова акторка, велика зірка. Але в людському плані вона ніколи не була мені близька. Хоча в нас не було ні конфліктів, ні суперечок під час зйомок. Та не моя вона людина — і все тут! Пам’ятаю кумедний епізод на зйомках — із козулею. Ця бідна тваринка мала лизати Любов Петрівну, але чомусь панічно її боялася. І постійно підбігала до мене. Я ж годувала її з рук, козуля лащилася. Любов Петрівна нічого не могла зрозуміти, дратувалася... Все це чарівні епізоди давно минулих днів. І вже багато років по тому, коли відзначали ювілей Орлової, мене попросили провести вечір її пам’яті. Я погодилася. Адже була спільна робота, якийсь період прожитого творчого життя.
«Із Руфіною Ніфонтовою конкуренції не було...»
— Згадаймо ще один ваш фільм, відносно недавній, відзнятий у Києві — «Бабин Яр» режисера Миколи Засєєва-Руденка. Навіть якщо свідомо уникати художніх оцінок, то, пробачте...
— Розумію, про що ви кажете. Погодилася на цю роботу тільки з однієї причини — тема. І більше нічого. А тема ця для мене дуже важлива. Болюча, особиста. Багато моїх друзів, моїх ровесників — у Бабиному Яру... Гадаю, цього не треба пояснювати? У цієї теми, звісно, може бути різне художнє осмислення. Є такі прекрасні картини, як «Піаніст» Романа Поланскі чи «Список Шиндлера» Стівена Спілберга. Я не порівнюю, звісно. Але й у нашому фільмі, до речі, є окремі епізоди... Тільки загалом судити про фільм Засєєва не візьмуся, даруйте.
Сцена з вистави «На всякого мудреця досить простоти» (у ролі Турусіної) |
— ...Гоголєвої, Пашенної, Анненкова, Бабочкіна. Багатьох інших. Їх немає. І таких уже не буде. Та я впевнена, що нинішнє керівництво Малого театру правильно робить, коли бере в репертуар класику, коли обстоює реалістичні позиції російського театру. Коли продовжує традиції тих, про кого ми зараз говоримо.
Подивіться на Тетяну Єрємєєву — найстаршу акторку Малого — вона нині виходить на сцену в «Горі з розуму»... Це у високому сенсі справжня акторська природа й абсолютне розуміння свого місця на сцені. Я іноді не розумію молодих, котрі можуть додавати до тексту якусь «відсебеньку». Як можна — «замість» Островського чи Грибоєдова? Як? Вони самі знали, що сказати й як сказати. Мене, звичайно, хвилює, що останнім часом акторська професія втрачає престиж...
— Це як сказати! У київському театральному тільки цього року на одне місце (на акторський факультет) претендувало 60 красунь. Попит же який!
— А пропозиція? На сцені? Чи на екрані? Ви знаєте, тривалий час у Малому ми працювали пліч-о-пліч з однією відомою актрисою — Руфіною Ніфонтовою...
— Кажуть, між вами існувала навіть жорстка конкуренція?
— Особливої конкуренції не було. Кожна з нас займала власну нішу. Хоча часом нас і розподіляли на одну роль. Колись ми майже одночасно з’явилися в Малому. І наші перші фільми мали одночасно феноменальний успіх. У неї «Вольниця», у мене «Незакінчена повість». У мене «Тихий Дон», у неї «Ходіння по муках». Так от, коли Ніфонтова померла, я відчула — не стало тієї самої опори... Розумієте? Щось надломилося в мені самій. Хоча подругами ми не були ніколи. І за великим рахунком, друзів у театрі в мене немає. Є рівні, добрі стосунки з колегами. Так, намагаюся якось по-своєму опікуватися молодими. Мені приємно, наприклад, коли молодий актор Вершинін (він грає Глумова в «Мудреці») на зборі трупи дарує мені букет... Адже за великим рахунком на цьому світі мене й тримає тільки театр. Більше нічого. Театр — головне для мене в житті.
— Тільки театр — головне, а як же батьківщина?
— А батьківщина, думаю, вже якось переб’ється.
Із особистого досьє
Еліна Бистрицька народилася в Києві 1928 року. Її батько — Авраам Петрович — заслужений лікар, як військовий хірург брав участь у громадянській і Великій Вітчизняній війнах, похований у Вільнюсі. Мати — Есфір Ісааківна Бистрицька — разом із дітьми пройшла суворі воєнні випробування у фронтових госпіталях.
Еліна Бистрицька навчалася в медичному технікумі (закінчила його 1947-го). Там же брала участь у художній самодіяльності. 1953 року закінчила Київський театральний інститут, після чого пропрацювала три сезони у Вільнюському російському драмтеатрі. Гастролі в Ленінграді здійснили поворот у творчій долі молодої акторки. Її запросили на зйомки — відразу дві ролі в кіно. Гучний успіх принесла їй роль лікаря Єлизавети Максимівни у фільмі «Незакінчена повість» (1955 рік), після цього вона почала подорожувати світом. Була в Парижі, познайомилася з Мішель Морган, Луї Арагоном, Жераром Філіпом. 1956-го, коли Сергій Герасимов розпочинав підготовчу роботу над «Тихим Доном», Бистрицька виборола право грати роль Аксинії. Образ донської козачки став, мабуть, головним у її кінокар’єрі. За цю роль акторку удостоєно титулу почесної козачки. З 1958-го Еліна Авраамівна працює у трупі Малого театру (її туди запросив Михайло Царьов). Визначні роботи на цій сцені у виставах «Маскарад», «Віяло леді Уїндермір», «Скажені гроші», «Вовки та вівці», «Склянка води», «Безвинно винуваті»... Нині в репертуарі Бистрицької — «Горе з розуму», «На всякого мудреця досить простоти», «Коло». Акторка, як і раніше, активно займається громадською діяльністю. Вона є народною артисткою не лише Радянського Союзу, а й Грузії, Азербайджану, Казахстану. Академік Російської академії природничих наук.
Загалом у послужному списку акторки — близько двох десятків титулів і звань.