КОЛЕКЦІЯ ЖАХІВ

Олесь Ульяненко — останній незграбний геній із колись плодючих полтавських земель. Сьогодні він залишається самотнім орачем на ниві крутої української «чорнухи». Його новий роман «Дофін Сатани» переконує в цьому, але водночас накреслює внутрішнє прагнення письменника зіскочити з наїждженої тягучо-депресивної борозни письма. Щоправда, авторові це вдається аж у фіналі книги.

Після премійованої «Сталінки», яка для багатьох стала читацьким відкриттям, Ульяненко видав малоїстівне «Вогненне око». І справа, швидше все, була у формі — таке аморфне текстове місиво можна проковтнути хіба з великого голоду. Погано структуровані тексти схожі на гору підсмаженого фаршу. Хоч би яким якісним був цей фарш, усе одно смачніша котлета по-київськи. У письмі, як і в кулінарії, важить мистецтво організації матеріалу.

«Дофін Сатани», виданий цього року «Фоліо» вкупі з тою ж «Сталінкою», проблеми структурованості майже уникнув. Ульяненкові страхіття тут нанизані на лінійний сюжет із незначною схильністю до ерозії — це певне полегшення для читача. Втім, розслаблятися не доводиться, позаяк твір — про маніяка. Обрана тема дозволяє письменнику розгорнути небачені полотна насильства. Складається враження, наче з роману в роман автор намагається витримати геометричну прогресію чорноти.

Це найповніша колекція жахів від Олеся Ульяненка. Зґвалтування й розчленування дітей, інцести з власними матерями, відрубування голів, багато примусового анального сексу у чоловічому виконанні. З особливою увагою виписано сцени вбивства жінок. Дами завжди красиві, доглянуті й багаті. Ульяненко вихлюпнув у роман максимум патріархальної ненависті. Типова майбутня красуня обов’язково мусить у восьмому класі затриматися в каптерці у фізрука. Інакше у світі цієї прози не може бути. Такий от соціальний дискурс.

Письменник творить на межі взаємного відторгнення з суспільством. Надмірну огиду викликають у нього модні «бутіки» з одягом — вони ніби квінтесенція того чужого навколишнього, якого неможливо позбутися, яке неможливо прийняти. «Бутік» у тексті Ульяненка звучить гірше від матюка. Текст огорнутий фірмовим авторським мізантропством: «а поруч тільки тисячі і тисячі гнилих від простатиту і геморою кишок, гнилозубих ротів проробляють непотрібне нікому дефіле туди-сюди».

Як завжди, вражає Ульяненкова робота з мовою: стилістичне недбальство поруч із шедевральною метафорикою. «Порожнина неба», «зашпори душі», «тремтяча ртуть автостради» — досить точні й пронизливі образи мерехтять у тексті коштовним камінням. Водночас письменник не завжди завдає собі клопоту узгоджувати головне речення з підрядним, вживає купу русизмів і плутає «царину» (сфера діяльності) з «цератою» (клейонка). А видавництво «Фоліо», слід розуміти, економить на літредакторах. Утім, стежити за лексичними гібридами під кінець стає навіть цікаво — деякі з них звучать винахідливо й не позбавлені розривної енергії слова, притаманної Ульяненкові. Зрештою, і Микола Хвильовий колись писав: «Женщина заплакала. Мужчина ще більше зблід» або «Я безумно люблю город». Класикам таке дозволено.

За невротизмом тексту, описами оргій «Дофін Сатани» дорівнявся до порнолатричної прози Жоржа Батая. Героїв перманентно хапає трясця. Вони не говорять, а «шиплять», «хриплять у пустку», «виють» і «тандичать». Спробу гумору в романі помічено лише в одній сцені — де маніяк Іван через вікно милується якоюсь золотоволосою секретаркою, а потім зносить їй голову з вінчестера і квапиться в гастроном купити дітям апельсинів. Гумор, звичайно, а-ля Тарантіно.

Мета-рівень сюжету простий — боротьба Бога, що веде «мента» Вітьку Ракшу, і Сатани, який під’юджує на «подвиги» свого Дофіна (спадкоємця престолу) — Івана Білозуба. Причому позитивний герой Ракша ніби взятий із голлівудського бойовика: усунутий від справ тертий профі, він доводить свою потрібність і повертається до лав МВС, аби виконати обов’язок перед Богом і знову звільнитися зі служби.

Фінал Ульяненкові вдався на диво динамічним, без потоку зайвої обтяжливої мислі — це просто бонус якийсь для тих, хто пройде всі попередні кола авторського пекла. Письменник нарешті вирвався з хащ свого холеричного письма і виписав смачний з інтригою гепі-енд. Головна красуня не йде під ніж, а дістається полковнику Ракші як подарунок долі. У кіно в таких випадках закривавлений герой щасливо кидає свій полісменський жетон під носа дурному начальству, лівицею підтримуючи тонкостанну діву, врятовану від монстра.

Кіногенним видається й епізод зі смертю самого Дофіна. У «Зеленій Милі», знятій за Кінгом, руками одного мерзотника вищі сили нищать іншого. Так само, піддавшись хвилинному настрою, кримінальний авторитет Ромодан душить крізь ґрати камери Івана Білозуба. Загалом, якщо спроектувати романне полотно на кінематографічний вимір, вийде щось типу Тарковського, Ґрінуея й Тарантіно, змішаних у рівних пропорціях. Для успіху в нинішніх умовах перший компонент абсолютно зайвий. А от гібрид другого й третього міг би дати якийсь цікавий результат.

Можливо, добротна кінцівка у стилі екшн знаменує бажання автора нарешті перейти в легші жанри. В принципі, шлях таланту часто пролягає від ускладнення до спрощення. Якщо наступним Олесь Ульяненко видасть якийсь бадьорий терористичний бойовик, це буде логічно. І це буде доречно. Бо за українську національну тягучість премії ще дають, але читачів вона втратила, так і не набувши.