Прозовий дебют Павла Вольвача отримав третю премію на цьогорічному конкурсі «Коронація слова». Звісно, тим, хто цінує цього автора, здається, що роман заслуговує і на перше місце. Проте всі подібні нагороди дуже відносні. У вітчизняних конкурсах премійованість не завжди відповідає якості прози, а якість прози не може бути гарантом премійованості. Отже, облишмо конкурси — важать тільки тексти.
Роман «Кляса», виданий «Кальварією», — це спроба письма за лімоновською формулою, в якій біографія, помножена на вміння бачити, дорівнює літературі. Водночас якісь конкретніші паралелі знайти важко. Інакше життя — інакша проза. Немає нічого більш самобутнього, ніж наш індивідуальний досвід. Автор, який пише про своє прожите, не змінюючи імен, завжди якийсь неприкрито самотній — він маячить, як випрані кальсони на кухні комунальної квартири. Літературний ексґібіціонізм — це непростий вибір.
Павлові Вольвачу дісталась обмежена географія — пролетарське Запоріжжя. Але він витяг із нього максимум екзистенційного бродіння. «Кляса» — це передусім суспільний зріз міста, галерея соціальних почвар. Непередаваний колорит кожної фізіономії, яка стирчить зранку біля пивного павільйону, уперто не піддаючись на «сожитєльство з «Запоріжсталлю», жертовний гуманізм «обществєнних дєвушок», готових на все заради нічого, татуйована зеківська харизма, хижий наркоманський пошук «приходу», первісний запал рухівців — ось система координат, у якій головний герой Пашок проживає один день десь наприкінці вісімдесятих.
У Вольвача вийшов своєрідний автопортрет митця замолоду, місцями — самовдоволений, місцями — самонищівний. І в робітничо-вуркаганському спліні, і в перших синьо-жовтих порухах містечкової демократії Пашок однаково присутній і однаково чужий, як і належить поетові. І сором від власних ранніх віршів, і доволі безсоромний потяг до чужих жінок є рівноцінними категоріями, завдяки яким герой постає у своїй анархічній справжності. Високі поривання в поєднанні з дрібними гріхами — маємо, як писав Достоєвський, «людину з усіма її почухуваннями». У цьому розумінні роман стовідсотково відбувся.
Коли «Клясі» чогось і бракує, то лише сюжетної динаміки, центральної кульмінаційної події. Твір, наче гіпертекст, розгалужується на десятки історій-спогадів, серед яких немає домінанти. Якщо відсутність сюжетного ядра здатна трохи охолодити читача, то його цілком спроможна підігріти манера оповіді: дотепний стиль із заїздами в пейзажну метафорику, по-естетському дозований мат. Роман повний смачної усної народної творчості, вигадливих суржикових зворотів.
Парадокс у тому, що розкішна картина людської деґрадації, намальована Вольвачем, не залишає гнітючого враження. Є елементи «чорнухи», які в «чорнуху» не складаються. І хоча мудрий рецидивіст Прошка окреслює середовище як «атработанний матеріал», сам час, у якому живе цей роман, пронизаний передчуттям великого оптимістичного рушення. Навіть кадебіст Самсоненко, викликавши героя на допит за підозріле віршування, врешті-решт відпускає віршувальника з напучуваннями, гідними керівника літстудії, — пиши, мовляв, розвивайся. «Часи міняються», — невпинно констатує Пашок. І в Пашковій душі гніздиться відчуття: ось-ось зараз прорве всі дамби, зараз з’явиться воно, велике українське Щось...
Можливо, нині самому авторові хотілося б залишитися тим люмпен-інтеліґентом Пашком, що колись мріяв спрямувати енергію лихих зеків у націєтворче річище. Але, дивлячись на нове тисячоліття за вікном, доведеться тільки поностальґувати за тими часами, коли «суспільні дівчата» могли віддаватися з суто гуманістичних міркувань, без жодного грошового заохочення, а прості рецидивісти були просто рецидивістами й не посідали важливих державних посад. Тепер ми вже знаємо, що велике українське Щось так і не відбулося. Що «патрійоти» такі ж ніким не почуті, як і тоді. У тих самих драних черевиках вони й сьогодні «топчуть» свої культурні ґето — запорізькі, харківські, полтавські, донецькі, київські… І вже звикли. Як казав один характерник у романі Вольвача, «в тюрмі тоже жить можна».
«Кляса» Павла Вольвача підштовхує до метафори українського Сходу як втраченої можливості, великої пропащої сили. Або вулкана, що не спрацював, весело та хвацько вдавившись власною магмою. І все-таки Україна, як той депресивний Маленький Принц із казки Екзюпері, мусить доглядати свої вулкани разом зі своїми трояндами (не впевнений, чи другі справді є). Бо все воно — її Космос. Бо навіть у череві нашого недіючого вулкана-Сходу є місце для віри в диво. Ось він, Пашок, у фіналі книги з краденими доларами в кишені прямує до своєї заміжньої любаски — «Ніч, схожа на чорний кущ, в оранжевих накрапах вікон-помаранчів». У темному закутку він перечікує, поки пройде незнайома компанія. Висунься — і ризикуєш не донести ні доларів, ні себе. Потім рушає далі — «Щось таки тремтить у цьому житті, міркує Пашок… Тремтить і обіцяє дива».