"Книжка року-2019": виклики і контексти

Очільник цього проєкту Костянтин Родик розповідає про ситуацію на книжковому ринку України, взаємодію з Мінкультом та Українським інститутом книги.

- Пане Костянтине, скажіть, буквально, кілька слів про народження і становлення проєкту "Книжка року".

- Двадцять років тому дев'ять з десяти проданих в Україні книжок були імпортовані з Росії. Про те, хто здав наш книжковий ринок росіянам і як починалася інформаційна агресія, зараз говорити не буду - про Двадцятилітню війну української держави проти вітчизняної книжки можна прочитати в моєму мемуарному розслідуванні "Сізіф ХХ. Книжка vs політика", яке вийшло нинішнього року у видавництві "Балтія-Друк". Скажу лишень: заподіяні Україні збитки такі величезні, що покарання за це не має підлягати терміну давності.

Отож, 1999-го здавалося - принаймні пересічному читачеві, - що української книжки, вважай, немає. Уже перший рейтинг показав, що таки є - і то майже у всіх тематичних нішах. Засвідчити кількість, якість та різноманіття вітчизняного видавничого продукту було пріоритетом "Книжки року" перші десять років.

Далі видавці трохи ожили, річний асортимент складався вже не з сотень, а з тисяч новинок, та водночас зникли всі спеціальні книжкові критичні майданчики - телепрограми й газети-журнали. Виробники книжок самотужки взялися за агресивну рекламу, яка нерідко переходила межу добросовісності. Відтак, пріоритетом "Книжки року" став захист прав споживачів книжок.

Нині ситуація нормалізувалася, і рейтинг нарешті виконує "мирну" функцію: слугувати дорожньою картою для читача та надавати максимально структуровану інформацію для якісної літературної аналітики.

- Які особливості цього проєкту - нинішнього року?

- Коли щось триває два десятиріччя, то це, радше, ознака стабільності, а не судомних пошуків "нового". Механізм оцінювання книжкового репертуару року давно й успішно апробований. Так, він змінювався в деталях заради головної мети - якомога точнішого позиціювання та порівняльного оцінювання кожної новинки і задля максимальної прозорості процесу й результату. Увімкнені і надійно працюють усі запобіжники супроти будь-якого впливу на результат. Тож "на виході" маємо не "підтримку" того чи того автора-твору-видавця, як це відбувається в усіх інших преміях-конкурсах, із "Шевченківкою" включно, а соціологічно обґрунтований та експертно ранжований зріз річного літературного асортименту.

Хоч як дивно, саме антикорупційна схема "Книжки року" є причиною хронічної "нелюбові" до рейтингу з боку міністерства культури. Я зустрічався з вісьмома попередниками нинішнього міністра культури, пропонував закуповувати книжки для бібліотек на підставі рейтингових результатів. Усі на словах були "за", та коли доходило до реального розподілу бюджетних коштів - традиційно закуповували видання "потрібних" виробників чи авторів. "Книжка року" - некомерційний проєкт, ми ніколи не прагнули здійснювати закупівлі, маючи якийсь відсоток із того. Більше того: статут нашої громадської організації унеможливлює будь-які операції, що можуть кинути тінь на неупередженість рейтингу.

Жаль, але повна прозорість рейтингу та високий статус його експертного кола досі не витребувані державними інституціями. З тої самої причини - через неможливість будь-якого втручання у процес оцінювання - чиновники й не бачать "свого інтересу" у підтримці "Книжки року": ані в програмі наповнення бібліотечних фондів, ані в організаційній підтримці проєкту. Як бачимо, стабільність може бути й сумною. Наш щорічний головний біль - пошук меценатів для влаштування яскраво-урочистої церемонії вшанування лавреатів рейтингу.

Наприклад, одне з відомих видавництв виділило гроші на проведення експертної сесії, що відбудеться наступного тижня: чай-кава-печиво на чотириденну роботу близько ста осіб; кошти на проїзд іногородніх експертів; придбали новий принтер на зміну тому, що вірою-правдою прослужив нам двадцять років. Допомога лишиться анонімною, аби не було закидів стосовно лобістського втручання видавця в роботу експертів. Що ж до церемонії нагородження, традиційно запланованої на лютий, - нічого поки що сказати не можу, наразі коштів немає. Але - вона відбудеться.

- Поява в Україні Інституту книги щось докорінно змінила на нашому книжковому та видавничому ландшафті?

- Ідея створення УІКу шляхом адаптації до українських реалій успішного досвіду аналогічної польської структури - безумовно, добра. Але відбулося типове "запозичення по-українському": коли в Польщі директор тамтого Інституту книжки має статус заступника міністра, то в нас ця посада зведена до рівня, вважай, директора бібліотеки, і над ним верховодять ще заступники міністра та їхні служби. Система бюджетної закупівлі книжок для бібліотек не реформована. Спосіб селекції величезного асортименту новинок, м'яко кажучи, сумнівний. Не забезпечено навіть первісно-необхідного розподілу видань за видовими й жанровими ознаками, - тож обирають між розмальовкою для малечі й філософським трактатом. Складається враження, що в УІКу вважають соціологію "продажною дівкою імперіалізму". До всього, експертам навіяно рішення засекретити повні результати: хто й за що голосував - невідомо.

Не маю претензій до жодного з півсотні експертів, яких залучають для визначення асортименту закупівель. Усе це, безумовно, тямущі люди. Але їх поставлено в маніпулятивну ситуацію, відведено роль ширми. Не дивно, що результати відбору часом шокують. Приміром, відмовлено у придбанні для публічних бібліотек аналітичної мемуаристики Володимира Горбуліна "Мій шлях у задзеркаллі" та "Життя як покута" Василя Овсієнка. Не читатимуть бібліотечні абоненти якісного журналістського розслідування Андрія Яніцького історії ПриватБанку та популярно-філософського дослідження Віктора Тимченка "Модерний націоналізм". Заболотовано аж п'ять книжок Річарда Докінза - західного лідера нонфікшну. УІК вважає, що українському читачеві бібліотек не потрібні топ-автори світового ринку фікшн: П'єр ДіБіСі, Жан-Крістоф Ґранже, Лю Цисінь, Мішель Бюссі, Карлос Руїс Сафон, Патрік Модіано…

Тож говорити про якісне наповнення книгозбірень через централізовану закупівлю не випадає. А ще ж зважмо, що декілька яскравих видавництв - "Темпора", "Критика", "Люта справа", "Акта", "Артбук", "Видавництво Українського Католицького університету" - демонстративно відмовляються брати участь у всій цій "операції". Найтолерантніше сформулювати причину їхньої відмови так: не хочемо бруднитися в цьому маскараді.

- Чи є певна статистика - стосовно читацьких настроїв та реалізації українських книжок саме 2019 року?

- Статистики продажів книжок в Україні немає. Це неабияка проблема. Розв'язання її слід вимагати насамперед від "важких" міністерств - фінансів, економіки, статистики. Але ініціювати реформу мав би саме Український інститут книги. Так само на УІК покладено й реалізацію соціологічних замірів читацького ринку. Нещодавно компетентне дослідження здійснив Центр Разумкова спільно з інтернет-ресурсом "Читомо".

- Фактична заборона в Україні російських видавництв якось вплинула на наш ринок? Є якісь показники з цього приводу?

- Безумовно, вплинула - і то вельми позитивно. В усіх ринкових секторах. Плачі за "якісною російською гуманітаристикою та науковою літературою" - від лукавого. По-перше, вона й раніше не надходила до України централізовано - хіба зусиллями "човників"-ентузіастів. По-друге, можна купувати права й видавати тут українською, підтримуючи власного, а не ворожого виробника. По-третє, торгівля з окупантом - це зло. Але статистики немає й тут - лише експертні припущення.