Класика править бал

У сезоні, що минає, одеські театральні колективи дотримувалися надійного класичного репертуару (винятки, звісно, також були). І кожен спектакль, що є прочитанням хрестоматійної п’єси, примушував замислитися над тим, що непогано б було режисерам враховувати особливості сприйняття нинішньої публіки. Адже в залах немає древніх греків, французьких вельмож часів Людовіка XIV або навіть російських різночинців початку двадцятого століття. А саме до них апелювали свого часу драматурги, чи не так? Але про все по черзі…

Одеський російський драматичний театр відкрив сезон комедією Антона Чехова «Вишневий сад» у постановці народного артиста й лауреата Державної премії Росії Леоніда Хейфеця. До постановки відчутно доклав руку і його учень Олексій Литвин, який за відсутності метра проводив левову частку репетицій. Сторічна п’єса вперше вийшла на одеські підмостки, що саме по собі — подія. Деякі гарячі голови обстоюють думку, ніби задум «Вишневого саду» народився в письменника саме під час перебування в Одесі в лютому 1901 року, що, втім, розходиться із твердженням Станіславського, який був свідком народження цієї ідеї під час репетицій «Трьох сестер» у січні того ж року. Істина, як завжди, десь поруч. У будь-якому разі одеський «Вишневий сад» розчаровує своїм мінімалізмом: і сценографічним (художник-постановник — народний художник Росії, лауреат премії «Золота маска» Володимир Ареф’єв), і смисловим, і текстовим (велика кількість купюр у тексті пригнічує шанувальників Чехова та збіднює виставу).

Інтелігентна, надзвичайно складна душевно, з багатим життєвим досвідом Раневська, якою її змалював Чехов, перетворена на дамочку без царя в голові, таку собі стрибуху, яка немов випурхнула з його ранніх оповідань. Заслужені артистки України Тетяна Опаріна та Орися Бурда скуті режисерської волею й куцим текстом. А невміла сцена, в якій Любов Андріївна недоречно й невиправдано хапає Петю Трофімова (Олександр Суворов) у нав’язливі обійми, взагалі не має стосунку ані до Чехова, ані до театрального мистецтва загалом. Якщо вже режисер не бачить у Раневській душевної складності, для чого драму її життя взагалі виносити на сценічні підмостки? І багато, на жаль, ще у виставі моментів, на які незабутній Станіславський відреагував би вигуком: «Не вірю!»; а пересічний глядач реагує байдужістю, смішком, позіханням…

Услід за «Вишневим садом» російська драма показала довгоочікувану прем’єру вистави за комедією Жана Батиста Мольєра «Школа наречених» у перекладі Василя Гіппіуса та постановці колишнього одесита, нині відомого московського театрального режисера Бориса Мільграма. Вистава присвячена світлій пам’яті директора театру Віктора Михайловича Мітніка, який передчасно пішов із життя, котрий був ініціатором цієї постановки і мріяв побачити її на сцені. На жаль, не збулося. Нинішній директор Олександр Копайгора також схильний включати до репертуару кращі зразки як російської, так і перекладної класики. «Школа наречених» була написана 1662 року і користувалася успіхом завдяки тонкій іронії, сарказму, обстоюванню прав жінок на сімейне щастя, вільний вибір супутника життя, здобуття освіти. Проблематика комедії, погодьтесь, втратила будь-яку актуальність.

Ось і влаштовує Борис Мільграм із приводу п’єси таку собі гру, немов дивлячись на сюжетні колізії й персонажів із позицій сьогодення. Не завжди, на жаль, це вдається.

Основна шорсткість пов’язана з постійним мигтінням на сцені малопомітного у Мольєра персонажа — друга головного героя Арнольфа на ім’я Крізальд (Борис Смирнов). Він частіше за інших з’являється в сучасних костюмах, настирливо представляє глядачам героїв, намагається репетирувати з ними їхні репліки, співає то під фонограму, то під фортепіано, то зі словами, то сольфеджіо, називаючи ноти, їздить на роликових ковзанах, жартує, блазнює, зрештою, елементарно набридає. Здається вже, наче саме йому глядачі завдячують тригодинною тривалістю вистави.

Натомість Арнольф — нова бенефісна роль улюбленця публіки Юрія Невгамонного, який вже після прем’єри отримав давно й по праву призначене йому звання заслуженого артиста України! Ось уже хто може виправдати будь-яку режисерську вигадку і навіть примху, захопити зал. Здавалося б, немає ані високого зросту, ані виграшної зовнішності, ані гучного голосу. Але є величезна сценічна чарівливість, душевне багатство й майстерність, що допомагає багато сказати глядачеві. І ось уже зал дивується, чому ж юна Агнеса (Олена Колесниченко) віддає перевагу як майбутньому чоловіку пустенькому молодику Орасу (Дмитро Жильченко) перед Арнольфом. Можливо, дівчина й справді немудра, якою ростив її для себе опікун Арнольф, і перший-ліпший молодик зумів закрутити їй голову.

Як наслідок комедія характерів перетворилася на гібрид трагедії одного-єдиного характеру й комедії ситуацій, чого у Мольєра, звісно, не передбачалося. Для чистоти старовинного стилю виявилася кишка тонка, для злободенної гостроти — замало асоціацій. І знову мінімалізм — мінімум декорацій, мінімум меблів (художник-постановник — Юрій Устинов). Костюми підібрані настільки хаотично, що малі діти, порившись у шафах і скринях, одягли б акторів краще. Облямовані мереживом панталони сусідять із розтягнутою трикотажною майкою. А чому? Та через недбалість. І хотілося б знайти іншу відповідь, однак не виходить.

На початку весни російський театр випустив для дітей сімейний мюзикл «Пеппі?!». Автор лібрето й режисер-постановник — одеський петербуржець Георгій Ковтун, композитор — Євген Лапейко. Дуже шкода, але шумне, напористе, метушливе «Пеппі-шоу», яке вийшло в результаті спільної роботи, ілюструє уявлення про мюзикл як про дійство, де все має безупинно гуркотіти й мигтіти. І все є у виставі, крім самої Пеппі, дівчинки-фантазерки з її хитринкою, калейдоскопічно парадоксальним дитячим мисленням. Адже вона не артистка цирку, тут не сальто-мортале її важливі, а політ фантазії в очах, у всій істоті! Молоді виконавиці Тетяна Коновалова й Олена Колесниченко доклали багато зусиль, але в них важко упізнати героїню Астрід Ліндгрен.

А ось український музично-драматичний театр імені Василя Василька довів, що написана 1840 року п’єса може зацікавити молодь. Йдеться про комедію Григорія Квітки-Основ’яненка, поставлену заслуженим діячем мистецтв України Володимиром Тумановим. Двадцятишестирічний Богдан Паршаков немов створений для ролі Шельменка — форма солдата царської армії йому надзвичайно пасує, розкриті «чесні» очі, сяючі службовим завзяттям (а насправді вони приховують істинні думки шельми, що інтригує то на користь одних персонажів, то в інтересах інших, зрештою ж заради себе). Роль поміщика Шпака — несподівана робота молодого артиста Якова Кучеревського, який досі виконував ролі юних красенів. «Зістаривши» виконавця з допомогою кумедної сивої перуки і причіпного округлого черевця, автори постановки отримали чарівного персонажа, який і на схилі літ не втратив дитячої наївності. Не біда, що в репліках артистів часом звучить реклама спонсорів театру або навіть фраза з популярної пісні: «Спробуй «джага-джага»!», все вимовляється тонко, забавно й вельми доречно. На фоні білосніжних декорацій, що представляють сад у маєтку Шпака (сценографія харківської художниці Тетяни Медвідь) найяскравіші костюми акторів виділяються особливо виразно, концентруючи увагу глядачів на персонажах. Оригінальну музику до вистави написав одеський композитор Євген Ульяновський, тексти пісень належать перу одеського ж поета Станіслава Стриженюка, а карколомні танці героїв придумав балетмейстер Сергій Кочергін.

Яків Кучеревський опинився в центрі іншої етапної роботи театру — трагедії «Едіп». Це видовище ставили кияни, які до того успішно інтерпретували на одеських підмостках «Украдене щастя» Івана Франка. Режисер Дмитро Богомазов, балетмейстер Лариса Венедиктова, художник Олександр Друганов та композитор Олександр Курій створили таку трагедію, що самому Софоклу стало б моторошно. Естетика кінця, лікарняної палати, фільму жахів, неонові лампи, фрагменти гіпсових скульптур, фанерні ящики, мертвотно-білий грим персонажів і декламація, абсолютно не забарвлена живими почуттями… Прийоми, м’яко кажучи, на любителя. Богомазов наполягає на власному режисерському життєлюбстві: «Коли, як не в момент розставання з життям, людина починає цінувати його по-справжньому?!» Усі герої «Едіпа», схоже, давно й успішно з життям розпрощалися. І тільки бідний Едіп—Кучеревський, немов гальванізований труп, час від часу заходиться в конвульсіях, переживаючи свій невільний гріх.

Звісно, у древніх греків цінність життя дитини абсолютно не дорівнювала цінності життя дорослої людини (чому б не викинути немовляти, щодо якого зроблено поганий прогноз?). І поняття індивідуального кохання не існувало (у виставі дві Йокасти, які часто й непомітно для багатьох глядачів міняються місцями). Адже в тих, хто сидить у залі, інші переконання, а саме цього й не враховують автори вистави. Принаймні, автору цих рядків естетично бездоганна, багата на цікаві формальні знахідки вистава здалася нудною. Що живій істоті до привидів, які наповнюють сцену, безтілесних тіней, гіпсових муляжів, утікачів з анатомічного театру? Не вистачає лише запаху формаліну…

І знову про Кучеревського. Його комедійний хист отримав несподіваний розвиток у антрепризній постановці популярної п’єси Рея Куні «Особливо одружений таксист», що йде на сцені Театру музичної комедії імені Михайла Водяного з аншлагами. Компанія «Пале-Арт Продакшн» запросила з Петербурга режисера Петра Шерешевського, підібрала виконавський склад з акторів російського й українського драматичних театрів. Тож Яків виконує в цій комедії роль Стенлі Поуні, сусіда Мері, однієї з дружин головного героя. І відчутно «тягне ковдру на себе», а можливо, й витягує тригодинне дійство (багато глядачів казали, що не заперечували б, щоб вистава починалася одразу з другої дії). Прем’єрою «Особливо одруженого таксиста» завершився одеський театральний сезон, котрий, як завжди, буяв і радістю, і смутком. Важливе інше. У будь-якому разі дивитися всі ці вистави було варто, погоджуючись або сперечаючись з їхніми творцями.