Кишеньковий театр

У столиці роздали «Київську Пектораль» — єдину помітну театральну премію, якою нагороджують найкращих творців за підсумками календарного року (із погляду групи експертів і управління культури Києва).

Фаворитом «пекторальних» суддів передбачено виявився спектакль Театру драми та комедії на Лівому березі «Ромео і Джульєтта» у постановці Олексія Лисовця. Ця гідна, майстерна, делікатна (стосовно тексту), образна, місцями мінімалістська постановка визнана найкращою серед київських спектаклів 2005 року. І кілька акторських робіт із цієї ж лівобережної шекспірівської обойми теж здобули свої нагороди.

Відразу після «Пекторалі» (церемонія проходила в Театрі імені Івана Франка) «Ромео і Джульєтта» вирушає на фестиваль «Балтійський дім» представляти український театр у міжнародному «контексті». А режисер Лисовець, певне, на якийсь час залишить театральну діяльність. Нова продакшн-студія під керівництвом Влада Ряшина запросила його знімати 100-серійний ситком на замовлення телеканалу СТС і персонально Олександра Роднянського. «ДТ» пан Лисовець повідомив, що вже провів кастинг у цю велику теленовелу, куди запрошували в основному дітей, і продюсери залишилися його роботою задоволені. Зйомки проходитимуть у Києві, а безпосереднє місце дислокації ряшинської продакшн-студії — «Укртелефільм» на лівому березі (там же в павільйонах незабаром і почнуться зйомки).

Цей факт і радісний, і тривожний (водночас). Приємно, що у київських режисерів з’явилося поле для маневру, варіанти вибору, можливості заробітку. А тривожно те, що театр залишають (нехай, на якийсь час) міцні профі, до числа котрих, безсумнівно, належить Лисовець — режисер не розпіарений, але дуже послідовний у своїх пошуках. В афіші лівобережної драми значилися (і значаться) його добротні спектаклі «Двоголовий орел», «Торговці гумою», «Рогоносець». А в Російській драмі він колись поставив касові й неймовірно популярні «Королівські ігри» Горіна, де відмінно грали В.Задніпровський, Д.Лаленков, М.Могилевська, Н.Сердюк — той спектакль передчасно зняли з репертуару із досі незрозумілих причин. Київські театри (за рідкісними винятками) якось не дуже прагнуть «магнітити» до своїх підмостків і репетиційних залів саме середню ланку майстровитої театральної режисури. Так звані центральні театри (ті, що в центрі міста) роками не помічають ні Лисовця, ні Одинокого, ні Богомазова, ні Білоуса, ні інших, які намагаються розпушити крила... І ще не дуже дивляться по боках, а озирнутися варто, бо і на малих площах, і на провінційних сцентериторіях теж зустрічаються обнадійливі імена (хоч би що казали про загальний театральний спад).

Більшою мірою про спад варто, напевно, сказати й у зв’язку з «Пектораллю». Хоча полемізують про цей процес регулярно, але деграданс виявляється досить активно, «заявляючи» про свої «досягнення» щоразу саме до чергового Дня театру. Давно треба було б щось змінити... Хоч форму. Хоч зміст. Навіщо стільки років поспіль триматися лише за один зал Театру Франка (з його астрономічною орендою), якщо театральні церемонії могли б розгорнутися в безлічі інтер’єрів? Кількість місць не обов’язково ураховувати, однаково на церемонію приходить небагато людей, а худкери і зірки й зовсім давно її ігнорують (цього разу не було нікого). Чому не зробити процес відбору й оцінної політики «пекторальних» спектаклів прозорішими, поетапно доводячи до відома театрів, хто значиться в числі «суддів»-експертів, які арифметичні бали за попередніми результатами здобула та чи інша робота (і довіри було б більше). Чому б не відмовитися від деяких «зайвих» номінацій, якщо на них немає гідних претендентів?..

І, звісно, пора вже всерйоз подумати про безпосередню церемонію вручення, про яку й цього разу сказати нічого — нудьга зелена, неясність, нісенітниця, превульгарний капусник від Театру Франка, який «дотепно», на їхню думку, обіграв назву спектаклю Молодого театру «У моєму кінці — мій початок». Хід церемоніального сюжету перевернули догори ногами, вбивши на пні всю інтригу: спочатку оголосили переможців головних номінацій, а потім пішли другорядні (розумні люди на «Оскарі», наприклад, до такого парадокса чомусь не додумалися). Ведучий Євген Нищук, знаменитий «голос Майдану», на цьому заході представив «конферанс балагана»: накладки, сум’яття, виявилася «з’їденою» навіть заслужена «Пектораль» Олега Скрипки (за «Наталку-Полтавку»), котрого просто не вказали в числі офіційних переможців.

«Київську Пектораль» є за що картати. Та все ж зберегти її як єдину більш-менш відому премію в Києві необхідно. Оскільки, як відомо, не дуже багато заохочень у столичної театральної громадськості. Саме в день «Пекторалі» обухом по голові для багатьох спеціальних глядачів у партері прозвучала звістка про можливу зміну міської влади. Певно, щось змінюватиметься й у структурі управління культури, і у форматі «Пекторалі», якщо її, звісно, збережуть...