«Кінофронт»: на передовій

22 лютого, 2008, 13:37 Роздрукувати Bипуск № 7, 22 лютого-29 лютого 2008р.
Відправити
Відправити

Перед відльотом у США режисер Лесь Санін опинився на передовій нашої гучної «дубляжної війни»: засідання в Мінкульті, резонансні заяви...

Цього тижня режисер Лесь Санін (постановник фільму «Мамай», який свого часу висувався від України на «Оскар») відбув за океан, щоб завершити деякі справи з документальними проектами. А також продовжити переговори стосовно «Кобзарів». Нагадаю, цей проект (поки що у стадії розробки) — спільна робота української сторони і Голлівуду. Має бути масштабна художня стрічка, яка охопить трагічні українські реалії 30-х років ХХ століття. Перед відльотом Санін опинився і на передовій нашої гучної «дубляжної війни»: засідання в Мінкульті, резонансні заяви. На продовження цієї ж теми в інтерв’ю «ДТ» Лесь говорив захоплено й емоційно. Навіть трохи провокативно (і не всі, очевидно, погодяться з деякими його твердженнями).

«Мова — це окремий ринок»

— Лесю, що ви як режисер уже можете розповісти про майбутніх «Кобзарів»? Про кастинг? Про бюджет? Про продюсерську підтримку?

— Поки що нічого не можу докладно доповідати. Бо це «гігієна кінопроцесу». Не підписано деяких угод. Ще не зроблено остаточних висновків щодо проекту. Але оператором точно буде Сергій Михальчук. Він саме зараз на Крайній Півночі знімає документальний фільм. Щойно завершить — ми разом поїдемо до Лос-Анджелеса на ще одні переговори.

— У ЗМІ вже були повідомлення, що майбутній фільм торкається трагічної теми Голодомору в Україні...

— Не зовсім так. Події фільму охоплюють 1927—1934 роки. Звісно, сюжет не може оминути й історію голоду.

— У багатьох можуть виникнути очевидні асоціації і з «Кобзарем» Тараса Шевченка. Принаймні з його «мотивами».

— Так, із Шевченком можуть бути асоціації. В майбутній стрічці відбито історичний факт розстрілу кобзарів 1934 року в Харкові після їхнього з’їзду. Їх тоді зібрали, переписали… і розстріляли. А, власне, наша кіноісторія — вже навколо хлопчика-американця, який разом із татом приїхав до України на початку 30-х. Батько мав закуповувати для Америки зерно. Жив у Харкові, зображав із себе багатого американця-комуніста, яким врешті й став. Але його вбили. І хлопчик лишився сам на сам із реаліями того часу… Він мав потрапити до дитячого притулку. Проте спільно з іншими безпритульниками втікає від міліції і випадково стає поводирем одного з кобзарів. Разом зі сліпим музикантом наш герой переживає вкрай тяжкі часи голодомору та репресій. У 1934-му повернувся в Харків — а там трагедія розстрілу… Далі героя рятує британський журналіст, прототипом якого є Гарет Джонс, про долю якого неодноразово писали і у вашій газеті. Потім головний герой потрапляє до Швейцарії — в дитячий будинок… і тільки через десятки років його знаходять. Майбутній фільм — ніби монолог уже літньої людини, котра багато пережила, котра дивиться на сьогоднішній день, згадуючи те, що було колись.

«Наші «протести» — суто індустріальні!»

— Останнім часом вас часто бачили в коридорах Мінкульту. Ви досить активно обстоювали позиції українізації кінопрокату.

— Ви хочете почути мою думку щодо цих подій? Більш як два роки тому мене покликали на засідання в кабінет віце-прем’єра з гуманітарних питань пана Кириленка. Тоді зібралися прокатники, і вже на тому засіданні прозвучало: «Згідно з Конституцією України, наші фільми повинні бути дубльовані українською мовою. Нині ж іноземні фільми приходять з російського кіноринку. Ми зацікавлені у зміні такого становища і в розвитку вітчизняної кіноіндустрії».

Це питання порушувалося з метою становлення в Україні власної кіноіндустрії. Я як режисер кровно зацікавлений у тому, щоб в Україні існували потужності для виробництва сучасного кіно. Звісно, камеру, записуючі пристрої, фахівців можна привести з-за кордону. Або й самому поїхати туди, де є індустріальні можливості для роботи. Але фахівці з інших країн не можуть повністю допомогти зробити фільм. Виникають так звані «труднощі перекладу» Багато говорили, «переобладнували» — але на той момент в Україні так і не з’явилася сучасна студія озвучення та дубляжу. Треба було їхати за кордон — чи то в Москву, чи то в Польщу. Потім були інші збори, на яких прокатники знову говорили: «Нам це мало подобається, але ми розуміємо, що країна називається Україна, що ринок розвивається. Тільки дайте нам час, і ми збудуємо студії, навчимося дублювати, складемо нові угоди, бо угоди довгострокові і вже підписані...» Вони випросили для себе квоти: через півроку 20% фільмів ітиме українською, потім — половина, а ще згодом — 70%. Був виданий указ Кабміну.

Я розумію: частина людей, котрі займаються прокатом, вирішила не витрачати гроші на будівництво виробничих потужностей, а йти торованим шляхом. Ніхто в країні не поборов підкуп і корупцію…

На жаль, купити суддю чи чиновника в нас дешевше, ніж побудувати завод або заплатити податок. Легше змінити уряд, ніж примусити людей виконувати закон.

Згодом трапилася несподівана історія. В суд на Кабмін подало одне підприємство, яке належить до УТОСу — до Дніпропетровського товариства сліпих. Це було досить несподівано, бо сліпі Дніпропетровська виступили проти Кабміну України. Тобто проти озвучення фільмів державною мовою.

А насправді — то справа рук одного дніпропетровського прокатника, до речі — голови громадської організації з підтримки українського кіно, через якого і був зроблений той позов до суду. І вони виграли справу, бо ніхто із Кабінету міністрів не прийшов на судове засідання, а суддя автоматично визнав правоту сторони позивача.

Звичайно, наш кіноринок розвивається бурхливо. За цей час удвічі збільшилася кількість кінотеатрів. Як ви гадаєте, хіба це «невигідний» бізнес?

Проте наші прокатники оприлюднюють свої цифри. Вони кажуть, що на одному фільмі багато не заробиш. І що, мовляв, у них немає грошей і немає можливості дублювати закордонні фільми. Озвучення ж фільму, за їхніми оцінками, коштує від 20 до 50 тис. доларів. А збори від фільмів — 100 — 500 тис. доларів. Це 2—10% бюджету від зборів картини. Навіщо ж втрачати навіть ці гроші?

— Звісно, хіба зайва копійка комусь зашкодить?

— Але є й позиція інших дистриб’юторів. Це компанія B&H Богдана Батруха, іноземця. Він повірив, що треба виконувати українські закони. І завершує будівництво студії озвучення й дубляжу, і популярні «Тачки», «Пірати…» та десятки інших фільмів заговорили українською в переповнених кінозалах.

Ну, а в 2006 році 60 депутатів подали заяву в Конституційного суду. І вже наприкінці минулого року суд ухвалив відоме рішення.

І знову спалахнула така собі маленька індустріальна «революція», яка, на мій погляд, називається «бджоли проти меду».

Але глибина цього питання набагато серйозніша…

Якщо ж розмову продовжувати в руслі суто економічного фактору, то на сьогодні лише у п’яти дистриб’юторських компаній країни, флагманом яких є «Кінопалац», наведені прямі контракти з Голлівудом. Решта ж просто беруть те, що вже придбали в Росії.

Це як на початку 90-х — коли існував так званий човниковий бізнес. Люди їдуть за кордон, набирають товару, перевозять його (легально чи нелегально) — і вже в Україні продають. І влада на це дивилася крізь пальці. Бо ці люди повинні були щось їсти й у щось вдягатися...

— І владу тоді можна було зрозуміти — дефіцит же був страшенний…

— Так, але дефіцит минув. Уже на ринку сотні пропозицій товарів, і уряди усіх країн регулюють свої ринки в умовах вільної конкуренції. На жаль, в цих умовах українське кіно, українська книжка, музика і, нареш­ті, мова опинилися в абсолютно не рівних умовах розвитку на своїй же власній території.

З другого боку, навіть той, хто виступає проти української мови й починає проголошувати політичні гасла, знову ж таки, розуміє незаперечний закон: мова — це окремий ринок.

«Національність» фільму визначається не за територією — де фільм знятий, не за паспортом продюсера чи пропискою студії-виробника. А лише мовою.

У процесі роботи над своїми проектами я кілька разів проводив переговори з американськими дистриб’юторами. Ще коли була прийнята перша постанова уряду. І вони радо вітали той факт, що у них з’являється ще один ринок — український.

Звичайно, російські дистриб’ютори розповідають їм про невигідність такого ринку… Про те, що в Україні взагалі немає дер­жавної мови, і такої держави теж немає на карті… За дублювання ж фільмів студій «Діснея» чи «Піксар» взагалі платить не місцевий дистриб’ютор, а студія-виробник. Це в їхньому списку озвучення — 56-та чи 95-та мови… Тобто це для них конвеєр. А наші «протести» передбачають конфлікт суто індустріальний. Це протест суто російських посередників дистриб’юторів на території України. Звісно, вони не хочуть виконувати закон, тому що розглядають Україну як свій власний ринок! Це так звана система «РосУкркіно»…

— За аналогією з «РосУкренерго»?

— Абсолютно точно. Такий «дистриб’ютор» хоче отримати тільки готове. Йому треба лише плівку з сусідньої держави перевезти до кінотеатру, показати цей фільм, зібрати гроші — і поїхати на Канари. Витрати тільки на «поштові послуги»

Є й ще одна специфічна особливість цього бізнесу. Коли багато розповідають, як кінотеатри заробляють на кіно, то, повірте, це не повна правда.

— Що ви хочете сказати? Що кінотеатри працюють собі на збитки і демонструють фільми ради «естетичного задоволення»?

— Річ у тому, що левова частка їхнього заробітку — це попкорн, гральні автомати, казино тощо. А багато директорів кінозакладів стверджують, що кіно потрібне тільки для того, аби глядач просто зайшов у приміщення… А вже потім він утричі більше грошей потратить на супутні товари.

Я колись був знайомий з одним цікавим чоловіком… Це дідусь, у якого близько п’яти тисяч кінозалів у кінотеатрах США та Канади. Він справжній магнат. Але ходить у ковбойській шапці, в байковій сорочці. У нього під нігтями — земля, тому що щиро любить копатися у своєму саду. Отож він і каже: «Люди не ходять у кінотеатри для перегляду суто кіно! Просто фільм повинен бути такої якості, щоб люди не вимагали гроші назад!» Мовляв, на блокбастерах він ніколи нічого не заробляв. А всім відвідувачам разом із квитком роздає безплатно ще й цукерки. Глядачам, звісно ж, хочеться пити — і вони прямо в залі купують воду — вдесятеро дорожчу, ніж у сусідньому магазині!

…Виходить, кінопрокат дуже часто заробляє на воді та повітрі в кукурудзі? Якщо ж повертатися до нашої «дубляжної війни», то ставити питання так, що в Україні немає студій дубляжу, немає фахівців, на мій погляд, просто некоректно. Вже більше року безперервно працюють чотири-п’ять висококласних студій озвучення. Українські зірки вважають за честь озвучити свого голлівудського чи європейського колегу. А скільки разів на тиждень телебачення демон­струє касові фільми українською мовою! І на тому ж таки ТБ україномовні Жерар Депардьє, Сталоне і Брюс Вілліс мають величезні рейтинги! Незалежно від того, де їх демонструють і в яких регіонах.

— Але ж, наскільки відомо, на сході й півдні країни часто кінозали були порожні, коли демонстрували «Рембо», дубльованого українською?

— А ви запитали прокатників, у який час вони показували фільм? Мені, наприклад, показували статистику мого власного фільму, який демонстрували у вівторок о першій годині дня… Скільки в залі людей? А є інша статистика. Коли фільм демонструється на різних територіях і визначається відсоток цього збору від загального. Наприклад, Київ — це 50% ринку (або навіть більше). Далі Одеса — 10—15% , Дніпропетровськ — 10—12% і т.д.

Якщо на цю ж «сітку» на сьогодні накласти україномовного або російськомовного «Горішка-4», то відношення Києва до Одеси буде таке саме.

Я вважаю, що кінотеатри потерпають від низької якості фільмів, а не від їх перекладу. Тут грає роль уже комерційний аспект стрічки. Комусь це набридло, хтось такого вже надивився… А може, фільм показали в незручний час, коли на ТБ Путін виступав із промовою. Ніхто й ніколи у всьому світі не може спрогнозувати успіх того чи іншого окремого кінофільму. За великим рахунком…

Сумною є та правда, що від художньої якості фільму жодним чином не залежать його касові збори.

Бувало, коли найкращі, на думку критиків, картини взагалі не збирали каси. І навпаки: цілком програшні стрічки давали величезні збори. Ніхто не хотів давати гроші, наприклад Джону Кемерону на «Титанік». Сварилися й казали, що на екрани вже вийшли три проекти на цю тему й ніхто більше не дивитиметься на трупи у воді. Ніхто не міг уявити, що фільм «Роккі» взагалі щось збере. А він зробив майже революцію. І від «Хороброго серця» багато інвесторів свого часу відвернулися. Тоді сказали: «Гібсоне, ти — хлопець класний, але який ти шотландський воїн?» А скільки разів відмовляли Спілбергу?

Я ось що хочу сказати: кіноринок — це казино. І правда в тому, що рік у рік загальні бюджети кіноіндустрії зростають. Була війна, була повінь, падали ринки житла, падали курси акцій… Що завгодно. Але на кіно щороку заробляли грошей більше, ніж у попередній рік. Так є.

У світі є два ринки, які постійно приносять прибуток: це кіноіндустрія і банківський бізнес. Правда, в Голлівуді вже немає жодного продюсера, який принаймні двічі-тричі не розорився б. Але тільки тоді й починаєш по-справжньому відчувати, що потрібне глядачеві, коли сам пережив і кризи, і крах…

«Російської мови в кінотеатрах стане ще більше…»

— І все ж таки повернімося до українських кінозалів.

— Я вам ось що скажу: більшість українських дистриб’юторів, з огляду на «історичні обставини», — несамостійні. Все за них вирішує Росія. Фільми до дистриб’ютора потрапляють пакетами. Щоб отримати у прокат блокбастер, — як каже прокатник — «самоход», — вони, як у радянському гастрономі, «на доважок» беруть іще три—п’ять фільмів, безнадійних у плані прокатного успіху. Тобто прибутковий фільм має покрити фінансові ризики і збитки. Відмовитися не випадає, бо не буде що крутити в кінотеатрі між блокбастерами: власного ж виробництва, на жаль, немає.

Зараз, оскільки є новий закон, нашим дистриб’юторам невигідно вкладати гроші в дублювання чи субтитрування програшних фільмів. Їм не потрібен формальний прокат. Вони від «доважку» відмовлятимуться, братимуть якісніші фільми.

А з приводу російської мови в кіно… ЇЇ в кінотеатрах, завдяки новому порядку, тільки стане більше. Росіяни передбачають, що на місце низькопробних голлівудських фільмів потраплять нові російські з українськими субтитрами. Адже багато російських продюсерів не мають прокату своїх фільмів навіть у Росії, бо там бракує кінотеатрів.

— Знакові українські фільми в різний час знімали люди різних національностей — вірмени Параджанов і Балаян, росіяни Іванов («За двома зайцями») і Пир’єв («Багата наречена»)… Кіра Муратова — переважно режисер російської культури. Вам не здається, що нинішня «конфліктність» у цьому питанні тільки викличе розбрат у й так неспокійному кіносередовищі?

— Тодішнє керівництво СРСР дуже роздратувала відмова Сергія Параджанова озвучити «Тіні забутих предків» російською мовою, бо фільм втратив би свою ідентичність. Те ж саме стосується і великих українських режисерів, про яких ви згадали. Герой фільму має жити і говорити своєю рідною мовою. А ще краще — мовою своєї душі. Запитайте про це краще у Кіри Муратової… Вона саме знімає дитячу україномовну картину. І хіба вона буде незадоволена тим, що діти почують українську мову? Вона це знімає, тому що Кіра Георгіївна — принциповий художник. Вона ж не примушує дітей — героїв свого фільму — розмовляти українською. Діти виросли у країні, питома мова якої — українська. А дорослі розмовляють суржиком та південноросійською. Так склалася історія, так склалися долі людей. У дітей Муратової, як і в дітей усієї України, не було іншої Батьківщини, на відміну від нас із вами — дорослих.

Ось мій «Мамай» іде в оригіналі кримськотатарською мовою, якою взагалі не розмовляють… Чому я це зробив? Тому що Україна — мультикультурна держава. Кожен має право почути рідну своєму серцю мову, мову своєї мами. Тому що в нас мова спілкування — це більше, «ніж просто слова». І про цю мову любові я розказував. І Депардьє хоче, щоб глядачі всього світу чули його живу інтонацію його рідною французькою. І останні події цьому не суперечать. Хто не знає іноземної мови — прочитає субтитри.

Як мені розповідав мій викладач і колега Марк Харріс: «Якщо завтра в будь-якій країні, наприклад у Лесото, людям скажуть, що фільми йтимуть мовою матібу, якою розмовляють 400 осіб, то вони півроку не знатимуть, що робиться… Та через півроку ці люди вже сидітимуть у залі, дивитимуться фільми мовою матібу, а потім — і розмовлятимуть між собою. Більше того: ті, хто її не знатиме, вважатимуться людьми малокультурними й неосвідченими».

Сьогодні кажуть, що забороняють російську мову… Тим часом ситуація така, що забороняють українську! Російська мова не пропаде. Нічого з нею не станеться ні в Луганську, ні в Ужгороді, ні в Донецьку, ні в Києві. Російська завжди побутуватиме в Україні! Ми сусіди назавжди! В нас у державі триває безглузда і майже абсурдна розмова. Ми говоримо про кіно?! При цьому ми говоримо про іноземні фільми… А не про українське кіно як таке. Ми зараз вирішуємо: морально чи аморально підтримувати іноземну державу, яка на нас заробляє гроші, насаджує свою ідеологію і свої смаки? Можу сказати, що я —людина достатньо космополітична, але мій космополітизм — український. Наприклад, саме зараз я змушений був привозити фахівця з-за кордону, щоб належним чином записати звук. Знімаю фільми іспанською і англійською, готую німецький кінопроект, а дуже-дуже хочеться український!

«Українські політики стали діячами шоу-бізнесу»

— Зараз, крім «Кобзарів», ви працюєте ще й над документальними кінопроектами?

— Так, роблю два фільми. Один проект — американський, спільно з лауреатом трьох «Оскарів» Марком Джонатаном Гаррісом (там я ще й виконавчий продюсер). Саме збираюся в Голлівуд на завершення монтажу. Думаю, після декількох фестивалів буде прем’єра в Україні. Це історія про сина дуже відомого на заході дисидента, колишнього радянського дипломата Володимира Кравченка, який наприкінці 30-х років відмовився повертатися в СРСР і написав книжку «Я обираю свободу». В ній він розкрив злочини сталінського режиму. СРСР подав на нього в міжнародний суд. Уявіть, Кравченко виграв суд проти СРСР, що було тоді абсолютно унікально. Але його знайшли і вбили. В нього ж залишився син, який бачив свого батька, але не знав, хто насправді був цей мамин гість на ім’я Тата. І тепер уперше за все життя він приїжджав сюди, йшов цими шляхами… Фільм абсолютно американський. Також самотужки готую два українські проекти для міжнародного ринку. Спочатку переживав, що занадто багато роботи беру на себе одночасно. Але мої колеги у Штатах і Європі кажуть: «Якщо в режисера один проект, то це означає, що завтра він буде безробітний!» Це як любов — ти любиш той фільм, який зараз знімаєш, але ж ніхто не забороняє дивитися на інших жінок.

— Після помаранчевих подій ви зняли досить резонансний документальний фільм під назвою «День сьомий». Минуло чимало часу. Чи створили б ви такий самий фільм тепер? Чи, можливо, ті події ви б показали вже під іншим кутом зору?

— Знаєте, я б нічого не перезнімав. Фільм документальний, жорсткий. Такий собі величезний репортаж. Звісно, там є узагальнення, метафори. Адже сама історія помаранчевої революції — величезний фестиваль, де все відбувалося досить театрально. Люди приходили на Майдан, як на шоу, тому що «тебе покажуть по телебаченні». Вони півночі малювали плакати «Іванівка» або «Бердичів», щоб із цим реквізитом вийти на майдани у прямий ефір революції. Ця історія змінила відчуття нації, народилося чуття демократії.

Але, з другого боку, у нас з’явилися політики, які, фактично, стали діячами шоу-бізнесу. Раніше жили собі люди й нічого не знали. А тепер усі знають про внутрішні переділи майна, хто якою машиною їздить. У кого білизна якого бренду. Яке він мав право купити ще один мерседес? А чого його син із таким дорогим мобільним телефоном?

Здається, що українські політики працюють саме у сфері шоу-бізнесу! Вони з’являються в максимально жовтій пресі. Вони виясняють, у кого які черевики. Вони дають прямі репортажі зі своїх шлюбних церемоній. А діячі шоу-бізнесу, навпаки, стали політиками — спортсмени, співаки, артисти! А тим часом відбувається повний дерибан країни, розподіл майна.

— Кажуть, що після висунення «Мамая» на «Оскар» від України вам відразу ж запропонували посаду першого секретаря Спілки кінематографістів України?

— Це неправда. Та я б і не погодився. Я — людина іншого складу. На «допиті» все здам! Жарт, звісно… Сам недовго був головою молодіжної Спілки кінематографістів, і ми тоді намагалися якось реформувати Спілку зсередини. Але нашу діяльність прикрили. У молоді ж немає таких проблем, як у старших колег: безкоштовне лікування, дотації… Ми годуємо наші родини, знімаючи рекламу, музичне відео, коли немає доступу до великого екрану. Клімат різко похолоднішав, динозаври вимирають, а ми — теплокровні — носимося де тільки можемо.

Відбулася зміна поколінь і величезна індустріальна зміна в кіно. Ті викладачі, які розповідали про технологічне виробництво фільму, сьогодні вже нічого не можуть сказати… І в понятті кіноестетики також змістилися акценти. Ми почали їздити світами по фестивалях. Говорити на рівних із колегами. Раніше ж тільки один раз на рік була така «пілюля» в Києві, у спеціально відведеному на тиждень місці. Тобто раніше всередині нашої тюрми знімай усе, що хочеш, але ж небо завжди в клітинку! Воля має дві сторони: роби що хочеш, але за це тебе ніхто не годуватиме.

«Я — не апологет українського поетичного кіно»

— Неодноразово доводилося чути думку, що в сучасному українському кіномистецтві начисто відсутня соціальна «оптимізація». Тобто на першому плані — лише драматичні теми… Можливо, є історичні етапи, які варто достойно пройти, аби потім впевнено рухатися далі?

— Усе, що нині відбувається, — це метаморфози решток радянської історії. Я не прихильник депресивної історії. І мій фільм «Кобзарі» — не про Голодомор. Можу повторити це тричі. Це історія про те, чому люди вижили… Це фільм не про канібалізм, не про те, яка нещасна українська нація. Дуже часто переповідають міф, а не саму історію. Передруковують одні й ті самі фотографії, одні й ті самі дослідження, а не займаються духовною складовою історії.

Адже, доки німці не покаялися за фашизм «всередині» себе, вони не змогли далі рухатись як велика нація.

В Україні політики придумали розділити народ на Схід і Захід. Тому кожен і бореться за свій електорат. Ось ви знали п’ять років тому такий термін як «донецькі» чи «закарпатські»? Це спеціально придумана політична провокація. Немає в Україні людини, котра б не дивилася фільмів українською мовою. Вони можуть не говорити, але — розуміють. Немає в Україні університету, в якому б не було української мови. Хіба пересічний українець з Одеси чи Луганська заборонятиме своїй дитині вчити українську мову в школі, аби та неуком виросла? Була аналогічна історія серед української діаспори наприкінці 40-х років. Вони створили в Америці українські школи, села, будинки. І жили всередині цього «українського гетто». Ніхто з них не став американцем. Вони залишилися, у кращому разі, таксистами, слюсарями, фабричними чорноробами… Людьми, яким не треба знати чужу мову, які не інтегровані в культуру. У мене є один знайомий таксист, який виїхав з Одеси вже у 80-х і живе у Нью-Йорку. Я запитую: «Як вам Америка?» А він каже: «А ми туди не їздимо…» І хто зважає на цих людей? Це гетто. Країна в країні.

Сьогодні і в нас зміна вектора координат. Треба у тому ж таки Криму проводити культурну експансію через любов і інтерес до українського, щоб люди полюбили культуру своєї дер­жави, полюбили українців, які мають стати для них прикладом для наслідування. Взірцем успіху. Це — основне завдання дер­жави.

— Що для вас нині українське поетичне кіно? Власний досвід із «Мамаєм»? Чи прекрасне минуле, коли були такі ж прекрасні фільми майстрів?

— Пригадую одну історію… Одного разу мене привезли до модного вишуканого французького ресторану. Познайомили з кухарем і кажуть: «Він уже 25 років працює в цьому ресторані і тільки недавно зміг купити ролс-ройс. А його двоюрідний брат — директор фаст-фуду, то він через два роки купив таке ж авто».

Виходить, що і той, і другий годує, але один із них — займається мистецтвом, а інший — згодовує людству у великих кількостях те, що його родич розглядає як отруту. Але, звісно, щоб прийти в ресторан до вишуканого кухаря, треба хоча б на хвилину стати гурманом. Тобто людиною, для якої важливий саме смак.

Я зробив «Мамай» у традиції українського поетичного кіно. Це була моя дипломна робота. Майстер — Леонід Осика. А з другого боку — опонував мій диплом Юрій Ільєнко. Це були мої перші глядачі. Ніхто не передбачав, що цей фільм вийде на екрани, опиниться поза студентськими стінами. Ніхто не перед­бачав, що він стане претендентом на «Оскар», що в нього будуть призи на великих фестивалях.

Але сам я не є апологетом школи українського поетичного кіно. Це був наш експеримент і данина Великій школі.

Майбутні «Кобзарі» — кіно для масового глядача і не «претензія» на авторське кіно.

— В деяких інтерв’ю ви зауважували, що «кіно — це грубе мистецтво»… Але хіба «грубе» мистецтво у Фелліні чи Параджанова?

— Наполягаю: саме грубе мистецтво… Тому що це індустрія розваг. Насамперед. У кіно лише деякі твори стають мистецтвом. Чи творить мистецтво диригент, який є таким самим режисером? Він сам не грає, він дивиться в ноти і махає паличкою. Були експерименти, коли оркестр залишали без диригента, тоді його функції перебирає на себе перша скрипка. І якщо цей диригент бездарний, то музики немає. Так само й режисер. Він може тільки передати свої почуття через посередників. Але в кіно це складніше, ніж в оркестрі. Адже багато людей його не бачать і не чують. Кіно — грубе мистецтво ще й тому, що ти не можеш контролювати всіх швачок, які роблять костюми. Нікому в світі ще не вдалося на сто відсотків зробити фільм так, як він хотів, уявляв і бачив. І лише той, хто наблизиться у втіленні фільму до свого ідеалу, почує гімн на власну честь. І на небі, і на землі.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК