Кіно в мішку. Що продавала Україна за каннським прилавком

Піар-звіти в телевізорі і на шпальтах жовтих газет (підтримані ТМ, що виробляє чудову горілку) про «український слід» на Каннському фестивалі порушили кілька важливих державних питань. Яким «мистецтвом» наші діячі цього разу наслідили на набережній Круазетт? Яке «нове кіно» в затінку пальм у популярному наметі ми «їм» запропонували? І чи відповідає це кіно статусу головного кінофестивалю?

Автор цих рядків виявив дві стрічки (вчасно сховані від праведних очей українського народу), котрі продавалися в Каннах. «Одного разу я прокинуся» режисера Марини Кондратьєвої і «День переможених» режисера Валерія Ямбурського. Після понурих переглядів (під завісу Канн) спільно з громадянською позицією дружно заявляємо: це не те кіно, яким варто було б пишатися на першому фестивалі Землі! Це тільки скромне учнівство, продукція «для домашнього користування». «Для домашнього вогнища», як сказав би І.Франко.

«Я жив у порожнечі. У велетенському місті серед тисяч людей. Я був самотній і нікому не потрібний. Місяць мені снилися кошмари. Вони приходили опівночі, пили мою каву. І навіть чашок після себе не мили».

З оптимістичного прологу і починається фільм Кондратьєвої. Ледар-самець, якийсь кінодіяч (невідомий мені артист Є.Пронін), «одного разу» прокидається. Щоб потому, майже дві години екранного часу, рефлексувати, нити і без діла тинятися на якісній плівці. Цей герой пропонує бізнесменам свій вистражданий (сам він думає, що геніальний) сценарій. Ті не клюють. А тим часом про щось муркоче жучок сонечко і жителі-привиди монотонно нипають по «велетенському» місту (Києву), лігвищу змієву. Усі шукають щастя. І тільки психіатр (Олександр Адабаш’ян) знає, де воно закопане. На улюбленій роботі!

Ви все зрозуміли?

В основі цієї картини «нудьги» закладено чудесну мораль: не кожен сценарій повинен побачити світло екранне, навіть якщо він подобається «Анні Павлівні». Тому що «Одного разу...» — блискучий взірець картини «ні для кого». Ні для розуму, ні для серця. Ні для глядача, ні для каси, ні для ТБ-прайму (на ТБ-муві не тягне).

І, природно, не для фестивалів категорії «А» (у Бердянськ можна). Калькована вторинність (в усьому) і відверта інфантильність (пред’явленого дебютного кінопочерку) у цій стрічці спочатку пригнічують, потім відверто обурюють. Виявляється, на «Амелі» рівнялися (якщо вірити прихильникам). У «Амелі» — якщо вона для когось взірець — вибудовується докладна історія відносин між людьми (!), а не між інфузоріями. Там кожен поворот історії, якщо пам’ятаєте, тримав у захоплено-сентиментальній напрузі громадськість. Місто-казка було ірреальним тлом, а люди — все ж таки людьми. Хай і з казковими дивацтвами.

У цьому ж «амельованому» досліді нашому режисерові цікаві аж ніяк не людські стосунки (не лікар, навіть не кінотворець), а місто-привид, у якому й існують амеби. Місто — як кліпова урбаністична територія. Усе гарненько і все безживно. Вишукані чорно-білі панорами раптом стають кольоровими (привіт Штірліцу). Будинки-будинки-будинки, наче вцілілі після атомної аварії: усе цілісіньке, але кисню — немає. Немає тут вибоїв на трасах, не зустрінеш і потвор за кожним рогом. Не знайдеш навіть п’яниць у підземному переході (режисери, а змотайтеся на Святошин, у підземку, ось де повне зібрання невиморочених творів — цілодобово!).

У картині Кондратьєвої відверто пригнічує і дратує це надумане місто-ілюзія, місто-сон, яке сниться одночасно двом режисерам — реальному (дівчині Марині) і вигаданому (телепню, що тиняється). І, по суті, це не зйомка навіть, а візуальна ліпосакція. Усе підчищено, підтерто. Всі люди — знаки, сюжет — нісенітниця. Жодних емоційних проявів. Навіть тексти скидаються на погану публіцистику про проблеми кіно.

Втім, даруйте, двох-трьох живчиків на всю розповідь можна вивудити. Перший — скандальний Засєєв-Руденко в образі (мені на потіху) аса блокбастерного «жанру» (сам-то скільки копійок зібрав після прокату «Запорожця»?). Другий — теж реальний і на екрані абсолютно всім задоволений директор довженківської студії Ігор Леонідович Ставчанський (камео таке). Він і відповідає геніальному кіномитцю: мовляв, народу потрібні інші сюжети і жанри, а не твоя мура!

У житті, до речі, теж міг би сказати: «Ми не такі багаті, щоб збіднювати держскарбницю безглуздими і нікому не потрібними кінопроектами! Ось!»

На жаль, не «оживляє» мертвечини навіть виписаний із Москви Адабаш’ян у ролі психотерапевта. Слід гадати, вже жоден маститий лікар «не вилікує» цих аморфних, ледачих, бездарних і абсолютно безглуздих статистів, що населили фільм, бюджет якого...

***

Другий продукт — із каннського ярмарку щастя — «День переможених» режисера Ямбурського. Ембріональний варіант назви — «Криза». Позаяк в основі — роман Володимира Яворівського. Цей діяч-письменник продовжив лінію партійних кінопошуків батьків-мудреців рідного БЮТу (згадаймо «Ілюзію страху» від О.Турчинова).

Оригінальної назви («Криза») на останньому етапі злякалися. Оскільки слівце нині зловісне, заяложене. І взялися за перефразування. День перемоги — День переможених… Проблема в одному: хто кого перемагає? Виходячи з канви історії — перемогли самі себе.

«Сільський» фільм В.Ямбурського, на відміну від кошмарного «міського» кіносну Кондратьєвої, все ж таки відбиває певні особливості індивідуального режисерського почерку. Очевидно, що цей юнак (випускник Одеського інженерно-будівельного інституту) не бездарний. У нього є смак, є нюх — на справжність «фактури». Нарешті, є почуття гумору, що в професії режисера — не остання річ. Здається, він не захоплюється прокислими ідеями, а бажає «зріти в корінь». У самісінький корінь життя нації, народу. І розстеляє заради цього перед глядачами строкате рядно життя-буття пересічного українського села Теклівка. Звичайне село, де сусіди гризуться, де дружина їсть поїдом чоловіка. Де похорони замінюються масовою пиятикою, а голова колгоспу по черзі спить то з дружиною, то з ідеологічною тещею.

Сільські вулички там розбиті бездоріжжям і безгосподарністю. А зникаюча натура (бабки-пліткарки на лавочках), здається, невдовзі зникне остаточно — на віки вічні. (І заколоситься тоді на полях виключно ріпак — для німецького споживача.)

Режисер склеює розрізнені сільські історії з різних-строкатих — справжніх і трохи надуманих — анекдотичних клаптиків. Тільки загальний візерунок на картині (вигляд згори) вийшов обірваним, видаючи в режисурі повну нездатність до чіткого композиційного «крою».

І штучність акторського існування в цьому сільському фільмі в пух і прах розтирає (і при цьому результативно перемагає) істинність земна, народна. Байки про п’яниць, розіграні київськими артистами, відразу блякнуть, коли бачиш зграйку сільських бабусь, які вузьким похоронним струмочком течуть одна за одною, шкутильгають за труною своєї подруги, засновниці місцевого колгоспу.

Жителі села Колінці Іванківського району Київщини утворюють «фільм у фільмі». Це — оригінал. Решта — липа. Хороші артисти (Михайло Голубович, Олена Стефанська, Євген Паперний, Лариса Руснак — остання потішила віковим перевтіленням) здаються серед цього села представниками залітної антрепризи, яка заскочила зрубати грошенят.

Чесніше і художніше (напевно) було б вибрати перший шлях... Як пішов ним колись режисер Геннадій Сидоров, що зняв приголомшливих «Бабів» — не акторок.

Упевнений, і українські баби, й інші сільські «чудики» не підкачали б, визубривши нескладний текст Яворівського. Тоді — так, це хоч якийсь хід — навіть для вибагливих Канн.

Але є інша біда (крім сільських доріг) у цього режисера. За сюжетними частковостями він не може (чи не хоче) бачити цілісності своєї ж теми. Постійно зісковзує в трюїзми, у дрібниці... На узбіччя верстового шляху. Тільки задана ним проблематика — для всіх нас — зов­сім не байдужа. Куди (й чи надовго) зникає ця натура? Чому бруд і бездоріжжя вічно перемагають жадану гармонію життя?

Багато запитань, багато...

Нашому хлопцю ніби силоньок бракує злинути білим птахом (із чорною ознакою) над тим селом і над його бідолашними жителями — і прокурликати їм (і нам) щось важливе, недомовлене. Те, що забазікалося за анекдотами. Це те «послання», яке найчастіше і вписується в загальне уявлення про режисуру (не лише ремесло).

Пригадую, ще кінокласики казали, що справжній фільм (не виріб) і народжується лише тоді, коли він спочатку... сниться режисерові — покадрово, епізод за епізодом. Юнакові, певно, не наснився. І «полотно» вийшло зібганим. А дівчині, яка «одного разу...», примарилися ліпосакційні кошмари. Вони й вилізли на плівку.

А взагалі, хлопці й дівчата, скільки можна спати? Чому ваше «нове» кіно таке аморфне, асоціальне, ліниве й на диво боягузливе? Кого боїтеся?

Пасивним споглядальником снує воно (це кіно) по наших «мертвих» містах і напіввимерлих селах, упритул не помічаючи кровоточивих (живих) історій, які регулярно і з драматургічною ретельністю моделює наш головний сценарист — Батьківщина-мати.

Де сто сценарних заявок про соціальну прірву, яка розділила кілька українських поколінь? Де сценарії-попередження про привид коричневої гадини, яка потихеньку обкручує країну? Де вистраждані трагедії про підірвані шахти і завалені долі «дітей підземелля»? Де драми про кримський «вододіл» або галицькі пристрасті?

У Румунії, в мирній країні, раптом почастішав кінопульс, коли стали знімати не про мниме, а про справжнє — про життя, яке не уві сні, а під носом.

І нашим, цим «вічно молодим і вічно п’яним», час похмелитися. І не танцювати в темряві, не спати в порожнечі, а… «одного разу» прокинутися. І… жахнутися.

Розмова про «нове кіно», природно, не може бути вичерпана тільки двома слабкими картинами. З’явилися, до речі, останнім часом і якісні приклади — «Мамай» О.Саніна, «Біля річки» Є.Нейман. Цікаво працюють деякі молоді в «короткому метрі». Певні надії на майбутнє пов’язані з іменами Вікторії Мельникової, Олени Бойко, Тараса Ткаченка, Ігоря Стрембицького, Лесі Мацько, Надії Кошман, Наталі Ковальової, Артема Сухарєва, Анастасії Харченко, багатьох інших. Тож... розмову можна і потрібно продовжувати. Скаржтеся.