КІНо починається з КІНця

Дивний збіг обставин… У березні 1908 року газета «Південний Край» поінформувала вибагливу харківську публіку, яка вже бачила «Аніматограф» Р.Пола, «Туманні картини» К.Краузе, «Кінетограф» А.Федецького, про урочисте відкриття братами Боммер у центрі міста, по вул. Катеринославській, 6, принципово нового синематографа: стаціонарного, постійно діючого, у спеціально збудованому для нього будинку. (Доти всі ілюзіони-біографи-синематографи містилися у незручних пристосованих приміщеннях.) Заснуванням першого «спеціально выстроеннаго» кінотеатру в Україні й розпочалася «золота доба» кіно.

Перша кінокриза — сто років тому

У ті часи оголошення ілюзіонів у ЗМІ не надто відрізнялися від реклами калош, послуг лікарів та некрологів. Приміром, розміщене в газеті наприкінці 1907 р. оголошення про відкриття синематографа «МОДЕРНЪ» хоч і намагалося вигукнути яскраво: «новый паріжскій театръ», «блестящее открытіе театра» (тут і надалі збережена оригінальна орфографія), проте розміром було лише близько 1/12 другої сторінки, набраної звичайним дрібним газетярським шрифтом.

Між тим, відкриттю кінотеатру братів Боммер передувала справжня PR&рекламна кампанія, яка стала новим кроком, й вельми інтригуючим. Завчасно, за три місяці, в газеті «Последнія Новости Сезона. Харьковъ» почали з’являтися рекламні блоки, що займали половину першої (!) сторінки видання та… були порожні.

Річ у тім, що матеріали, заборонені цензурою, у газетах мали саме такий вигляд білих плям прямокутників. Цей факт був загальновідомим, із подібними санкціями зіштовхувалися майже всі ЗМІ. В газеті «Последнія Новости Сезона. Харьковъ» під великим білим прямокутником значився маленький підпис: «первый французский электро-біографъ Бр. Боммеръ». Надавши такого, нібито цензурованого, вигляду, власники кінотеатру досягли надзвичайного успіху. Аудиторію підігріли настільки, що відвідування електро-біографу в перші декілька років було ризикованою справою. Газети писали про численні випадки ушкоджень у натовпі охочих потрапити до кінотеатру нового покоління на 400 місць. Хоча, цілком ймовірно, то був ще один вдалий PR-хід. (Схожий випадок трапився в одеському кінотеатрі «Комета», коли успіх фільму забезпечило лише одне оголошення: «Нервових просять не турбуватися. В касі театру є аптечка із заспокійливими краплями. На всіх сеансах чергує фельдшер».

Навіть російський спеціалізований тижневик «ТЕАТРЪ и ИСКУССТВО», що постійно принижував синематограф, вбачаючи в ньому загрозу театру, згодом змушений був визнати, що серед 11 синематографів Харкова «привлекаетъ еще публику роскошно обставленный «театръ» Бр. Боммеръ». (№26, 1908 р.)

Але все ж таки перші стаціонарні ілюзіони з’явилися в Україні раніше. Ще в 1903 році відкрився перший ілюзіон Азраїляна та Хо­лодовського у Полтаві. У 1904-му — «Перший Ялтинський Ілюзіон» П.Чепаті та ілюзіони П.Розенблата, І.Готліба в Одесі. У 1905—1907 рр. — перші стаціонарні: «Біоскоп Зірка» (Єлизаветград), «Люкс» С.Френкеля (Київ), «Перший Біо-Театр» та «Аполло» (Харків), Excelsior-Urania, Cinephon, Swiatowid (Львів). Але саме 1908-го вперше з’являється назва «кінотеатр» у рекламі «першого львівського театру кінематографічного Cinephon по вул.Шайнохи, 5.

Колишні ілюзіони, електро-біографи, електричні театри, живі фотографіїї почали переростати у кінотеатри.

15 серпня 1908 р. з’являється вже другий «театръ-синематографъ въ спеціально выстроенномъ зданіи» — Grand-Theatre «EXPRESS, у Києві на вул. Хрещатик, 25. Новий заклад не поступався електро-біографу братів Боммер за комфортом та безпекою: «театръ «Экспрессъ» — устроенъ въ партере и имеетъ 10 выходовъ, дающихъ возможность въ одну минуту очистить залъ отъ публики, чемъ устраняется всякая возможность паники. Кроме того въ театре введены и другія меры. Камера, где находится синематографическій аппаратъ, построена изъ железа и бетона; помимо того въ ней устроены аппараты, устраняющіе всякую возможность пожара. Однако, если-бы воспламененіе почему либо и возникло, то благодаря полной изолированности камеры от зрительнаго зала таковое не могло бы быть даже замеченнымъ публикой» — писала газета «Кіевлянинъ», 15.08.1908 р.

Того ж року в Україні починається систематичний випуск спеціалізованих видань. Виходить харківський «Сінематографъ», 1908—1909 рр.; «Кіевский Теат­ральный Курьер», 1908—1916 рр.; одеський «Кинематографъ», 1908 р. З’являються моторчики, що крутять плівку в кінопроекторах, завдяки чому рух кадрів стає рівномірним, зображення на екрані значно менше мерехтить (раніше кіномеханік крутив кінопроектор просто рукою).

Цікаво, що саме на 1908 рік припадає перша криза кінотеатрів. Коли дорослий глядач тимчасово відійшов від кіно, і кіно залишилося сам на сам із дітьми та підлітками. Власникам кінотеатрів стало невигідно купувати нові фільми самим. «Ілюзіон більше не ярмарковий балаган і не казка для дітей! Потрібні фільми розважальні, смішні, як, наприклад, «Глупишкін у навчанні», і поряд з ними — драматичні, такі, як «Злочин у горах», «Таємничий острів», — казав власник одеського кінотеатру «Слон» Саркізов. У результаті кризи з’явився новий гравець — кінопрокатник, — який почав сам купувати фільми та віддавати їх в оренду кінотеатрам за відсоток від зборів та/або сталу суму. Так виникла система: виробник — кінопрокатник — кінотеатр, що існує й досі. Отже, 2008-го можна визначати також 100 років українського кінопрокату (тема окремої статті).

Та головне — саме тоді починає змінюватися глядач. Якщо раніше публіка забігала подивитися на рухомі картинки як на технічний винахід та певну екзотику, то сезон 1908 року розпочав еру «існування такого уже стабільного культурного факту, як суботньо-недільні і святкові походи до кінотеатрів 1908—1912 рр.» (Б.Гершевська, «З історії культури кіно у Львові»).

Отож широта та глибинність змін дають підстави вважати рік 1908-й — роком виникнення кінотеатру в Україні як стабільної впливової соціокультурної інституції.

Вулиці кінотеатрів

Корній Чуковський, який тоді був звичайним журналістом, в одній із своїх влучно-сатиричних статей між рядками соковитої іронії зізнавався: «тепер на Русі геть усі міста, будинок через будинок, всіялися кінематографами». Справді, за першими ластівками «прилетіли» інші, і згодом, наче лавина, прокотився справжній кінотеатральний бум. Нові зручні комфортні стаціонарні кінотеатри відкриваються скрізь: в Миколаєві («Великий художній»), Катеринославі («Колізей», «Солейль»), Херсоні («Паризький ілюзіон»), Сімферополі («Тріа­нон»), Севастополі («Дзеркало життя»), Києві («Аза», «Монте-Карло», «Шанцера»), Харкові («Ам­пір» Харитонова на 800 місць), Львові («Аполло», «Коперник», «Корзо», «Лев»), Одесі («Бо­монд», «Водевіль», «Великий Рішельєвський Театр», «Дзеркало жит­тя», «Ермітаж», «Кіно-Уточ-Кіно») тощо. Ремонтуються та вдосконалюються старі ілюзіони: там влаштовують похилі підлоги, зручні крісла, достатню кількість виходів із червоним світлом, ефірно-кисневі лампи у проекторах замінюють електричними, старі сірі полотна — новими модними рефлексними екранами. Вже 1912 року в Києві стабільно функціонують понад 25 кінотеатрів, в Одесі —18, в Харкові — 12, у Львові — 20.

Стаціонарні сінематографи у Києві на Хрещатику містилися у будинках №№ 28, 30, 34, 36, 38, 40 та 15, 19, 25, 27, 31, 47, у Харкові по вул. Катеринославській, №№ 6, 18, 24, 32 та 27, 47, 51, 69. У Миколаєві діяв кінотеатр-гігант, «Великий Кінотеатр» В.Юрицина у, в Одесі «Гігант» А.Матвєєва. На жаль, абсолютно протилежною вимальовується картина стану сучасного українського кіно.

Краще за Європу

19 лютого 1923 року урочисто відзначався десятирічний ювілей одного київського кінотеатру із доволі банальною назвою — «Перше Держкіно». До речі, решта кінотеатрів теж не вирізнялися «оригінальністю»: «Друге Держкіно», «Третє Держкіно», «Четверте Держкіно»… До свята профспілки писали звіти, проводилися збори, державці нагороджували самих себе званнями героїв праці та десятьма фунтами цукру…

Між тим, за сірою непримітною назвою ховався… колиш­ній найкращий кінотеатр Європи, який насправді був відкритий не 1913-го, а трохи раніше — 11 грудня 1912 року Антоном Олек­сандровичем Шанцером. Тоді біля входу глядачів зустрічали два чорношкірі швейцари, вбрані у яскраві костюми, які ввічливо запрошували до розкішного фойє з колонами, оксамитовими портьєрами, кафе, оркестром із 60 осіб та Великим кінозалом на 1100 місць (довжина зали — 26 метрів, ширина — 17 метрів). На другому поверсі містився Малий кінозал, входи на балкон Великого кінозалу, естрада, де виступав другий оркестр для тих, хто чекав наступного сеансу. Це був один із перших двозальних кінотеатрів, мабуть, найкращий у Європі і безумовно найкращий у Києві, який вперто тримав високий статус та народну назву «Шанцера», попри безглузді втручання влади, аж до самого кінця (знищений 1941 р.).

У 1912 році почав діяти і перший львівський кінотеатр у спеціально збудованому приміщенні — Grazyna Йохима Шалля (вул. Сапеги, 34), який надовго став взірцем для інших власників кінотеатрів. Grazyna мала дуже простий рецепт, аби привернути увагу міста: двічі на тиждень у кінотеатрі змінювали програму, а також регулярно подавали яскраві й інтригуючі оголошення у пресі» (Б.Гершевська «З історії культури кіно у Львові»).

У 1914—1915 рр. Grazyna серед інших демонструвала стрічки «Як бавиться Львів», «Краєвиди Львова». 1918 року «Шанцера» демонстрував власний репортаж «Похорон юнаків-героїв України» про перепоховання в Києві юнаків, які загинули 29 січня 1918 р. під Крутами.

Інші види та забави сьогодні у Львові, у Києві. І там, де колись був «Шанцера», показують зовсім інше кіно — на місці кінотеатру розташована будівля Київської міської державної адміністрації…

Попкорн і симфонічний оркестр

Сьогодні більшість кінотеатрів «заохочують» глядача однаковим набором провінційного «генделика»: пиво, більярд, попкорн тощо, та реальної конкуренції між ними не існує. Тим цікавіше дізнатися, як відбувалася конкуренція між кінотеатрами сто років тому.

Кожний кінотеатр намагався зайняти свою нішу. Так, «Витографъ А. Мяновскаго» (м.Київ) понад програму пропонував «ясновидящихъ», «придворныхъ артистовъ», «мнемотехниковъ», «антиспиритистовъ» та інші атракціони. Зрештою він змінив і свою назву згідно зі специфікою діяльності: «Витографъ-Атракціонъ». Інший київський «Музей и театръ ЭЛЕКТРО-БІОСКОПЪ» із самого початку позиціонував себе єдиним синематографом «без всякаго мельканія» на екрані. Львівський Excelsior-Urania впроваджував справжні просвітницькі сеанси, з лекціями професорів, інженерів та «світловими і кінематографічними образами».

Коли «Аполло» (м.Харків) заохочував оркестром та безкоштовною програмкою, то інший харківський кінотеатр «Модернъ» разом із музикою пропонував «паровое отопленіе, вентиляціи», «образцовый порядокъ». Коли київський театр «Ілюзія» відомого фотографа Н.Козловського додатково демонстрував власні фільми, то інший київський Express А.О.Шанцера підсилював рекламу оркестром «изъ 25 артистовъ».

Проте ніші закінчувалися, а кількість кінотеатрів стрімко зростала. Конкуренція загострювалася. Натепер у рекламі кожного кінотеатру обов’язково містилися відомості про ціни, безпеку та «роскошный вновь отделанный зрительный залъ». Але власники і тут знаходили можливості для реклами додаткових приваб. Наприклад, «театръ-кинематографъ «Монте-Карло» намагався зачепити глядача масою квітів у фойє, «Весь міръ» — фонтаном, Express великими об’явами з детальним описом усього кінотеатру: «спеціальная вентіляція до того освежаетъ воздухъ, что не только не чуствуется какой нибудь духоты или повышенія температуры, но наоборотъ, воздуъ чище и прохладнее уличнаго» («Кіевлянинъ», 15.08.1908 р.).

З часом майже всі кінотеатри замінили екрани, зробили комфорт­ні, безпечні зали, та конкуренція між ними перетворилася на… музичний конкурс. «Студенческій оркестръ», «румынский оркестръ музыки», «знаменитый квинтет подъ управлениемъ композитора Philippe de Jong», «известный Харькову піанистъ-импровизаторъ Г.Захаровъ», «Большой концертный оркестръ 30 человекъ подъ упр. Дирижера, солиста придворн. оркестра И.Херарда» — озвучували, по суті, одні й ті ж самі фільми.

Проте ці респектабельні, елітні, народні, із сеансами за 4 рублі чи за 10 копійок, — усі вони були кінотеатрами хронікально-документального, іноді науково-популярного фільму. Крики афіш «Останні новини!» та «Кінотеатр новин» у Львові з’явилися не випадково. Перші 20—30 років саме документальні стрічки збирали повні зали. «Охота съ гончими», «Визитъ министра иностранныхъ делъ Сазонова президенту Фальеру», «Сегорічний карнавал в Ніцеї», «Состязаніе въ плаваньи въ Англіи», «Донскіе казаки и ихъ вольтижировка и джигитовка», «Танці в Швеції», «Пасха всехъ народовъ и вербное воскресеніе», «З Африканської війни», хроніки власного виробництва «Крещеніе на Днепре (снято 6 января 1908 г.)», «Видъ Крещатика» — всі вони успішно йшли по кінотеатрах. 2008 року нам важко повірити, що таке буденне документальне кіно про звичайних живих людей «робило касу». Аналогічно, 1908 року було, мабуть, важко уявити, що через сто років люд сидітиме поодинці та фанатично дивитиметься в ящик з неживими фігурами та клавіатурою. Складно вірити у… правду.

«Чудесныя зеркала, картина вся въ краскахъ»

До речі, кіно 1908 року не було німим та не було чорно-білим. Можна легко назвати мінімум 30 кольорових картин, які регулярно демонстрували театри-синематографи України. Ось лише деякі: «Тюльпаны, в краскахъ», «Рейнский водопадъ въ краскахъ», «Цивилизация вековъ, въ краскахъ», «Японія и Гейши, въ краскахъ», «Цветокъ молодості въ красках», «Погибший въ пескахъ на острове Михайла, потрясающая драма въ краскахъ». Звичайно, колір був ще неякісний, плівку фарбували майже вручну, проте кінотеатри із радістю брали стрічки, аби задовольнити свого глядача, оскільки…

Головним у системі синематографу в ті часи був глядач. Тому власники кінотеатрів лізли на небо, під землю, у пекло, куди завгодно, аби лише глядач був задоволений. Буде глядач — буде каса — буде прибуток. Один із співробітників кінотеатру та прокатної контори Спектора М.Я.Ландесман 1972 року згадував: «було обов’язком постійно збирати інформацію про відгуки глядачів у обслуговуючого персоналу кінотеатрів від адміністраторів аж до швейцарів». Така повага до особистої думки кожного була несподівано-приємною кожному. Народ віддячував просто — повертався до кінотеатру ще: «Загляньте до глядачевої зали, вас здивує склад публіки: тут усі — студенти, жандарми, письменники й повії, офіцери і курсистки, всілякі інтелігенти в окулярах, з бородою, і робітники, прикажчики , гендлярі, дами світу, модистки, чиновники, — загалом усі» — писав О.Серафимович.

Принцип поваги до думки навіть простого робітника спрацював: «Один матрос, виходячи після сеансу в неділю, просив передати нашому шефу. Каже, що це у вас за фільми: цілуються собі й цілуються — можна подумати, що люди тільки цим і займаються, ніби інших справ нема. Перекажи, каже, своєму хазяїнові, щоб він ставив картини житейські, з життя нашого брата». На думку простої людини зважали — кінотеатри демонстрували: «Рождество Рабочаго» («электро-біографъ Р.Штремера», Київ, 1908 р.), «Литейный заводъ въ Англіи», «Угольныя копи въ Англіи» (обидва — «театръ Иллюзія», 1908 р.), «Вдова Моряка», «Месть кузнеца» (Електро-Біоскоп, 1908р.), «Обманутая прачка», «Возстаніе Сипаевь в Индіи» («The Express-Bio», 1908р.)

«Хазяїне, продай мені пару вороних, яких я в тебе щойно бачив!»

Траплялися й різні курйози, комічні випадки, історії. Приміром, вперте намагання показувати фільми «говорені та співані», коли техніка цього не дозволяла, призвело до того, що один із харківських кінотеатрів пропонував: «Поющая Свинья Petite Tonkinoise.» («Последнія Новости Сезона. Харьковъ», №36, 1908 р.). А квартали стандартних «експресів-аполло-ураній-електро-біографів» призвели до виникнення оригінальних: «Марусенька» (Львів), «Театръ студентовъ — кинематографъ» (Харків), «Дни На­шей Жизни» (Одеса), «Чари» (Полтава). Деякі кінотеатри продавали спеціальні квитки на диво оживлення —дозвіл зайти до будки кіномеханіка та зазирнути за екран.

З оркестрами в кінотеатрах постійно траплялися справжні курйози. Один із перших працівників кінофікації В.Рудовська згадувала: «під час демонстрації фільму один із хлопчиків, що сидів у першому ряду близько до «оркестру» («оркестр» складався з піаніста і скрипаля) почав постукувати пальцями по клавішах піаніно. Піаніст у відповідь став штовхати супротивника ногою, не перериваючи гри. На допомогу хулігану прийшов другий підліток. Він почав смикати піаніста за вуха, але піаніст не здавався, відчайдушно штовхаючись ногами й продовжуючи грати. За піаніста вступився скрипаль і почав періщити «жартівників» смичком».

Перекоси з хронікально-документальним кіно іноді набували дещо дивного характеру: «сенсаціонная новость: Похороны Португальского Короля Карлоса I-го и наследника Людовика, убитыхъ 19 января 1908 года», «Похороны дипломата Маршала фонъ Биберштейнъ», фільми про поховання М.Лисенка тощо. Кінотеатри постійно демонстрували якійсь черговий похорон. Дивно, але такі «веселі» фільми збирали зали.

Загалом творці тих фільмів наче змагалися з оригінальності та дивовижності назв. Наче прагнули, щоб їх згадували через сто років. Таким був супер­трилер: «Поездка После Блиновъ» (к-р «Витографъ-Атракціонъ», Київ, 1908 р.) А от, мабуть, романтична мелодрама — «Любов Пенсіонеркі» (к-р «Иллюзія», Київ, 1908 р.) Це, можливо, фільм жахів — «Любовники, бойтесь синематографа!!!» (к-р The Express — Bio, Київ, 1908 р.) Чи пригодницький вестерн «Мандрівка Блохи…» (к-р Excelsior-Urania, Львів, 1908 р.)

Власники кінотеатрів теж змагалися, хто краще задовольнить глядача. Кожен міг після сеансу звернутися до власника. Так виникали анекдоти та кумедні п’єски. Один із таких анекдотів розповідав ветеран кінопрокату М.Ландесман: «Один німець із колоністів, переглянувши кінопрограму, звернувся до власника кінотеатру:

— Хазяїне, продай мені пару вороних. Яких я в тебе щойно бачив!

Підприємець здивовано перепитав:

— Яких іще вороних? У мене ніяких вороних немає!

— Глузуєш, хазяїне? Ніяких коней нема, а цілий табун на скачках. А який біг! Ти бачив оцього рисака? — Німець показав на коня, запряженого у кабріолет, що стояв біля кінотеатру. — То я його в Одеському цирку купив. Той хазяїн теж упирався, а таки продав…

— Коні не мої. — Підприємець нарешті утямив, що йдеться про коней, показаних на екрані в «Пате Журналі» — щотижневій хроніці.

— Хазяїн, познайом мене хоча б з наїзником, — з ним я швидше домовлюся.

— Де ж я тобі візьму наїзника? Він разом з кіньми у Парижі, а тут я їх тільки показую.

— Невже з самого Парижа до тебе коней з наїзником ганяють?!

— Та ні, не те. Їх у коробках мені висилають. Не віриш? Ходімо, покажу.

Вони пішли до апаратної, механік вирізав кадр із хроніки про скачки і подав німцю.

— Доннер веттер! — вигукнув той.

— Ось вони, твої вороні…

— Знаєш, хазяїне, у цирку люди порядні. Там усе, що бачиш, — живе: і наїзникі, і коні… А у тебе саме шахрайство!»

Згадані курйозні випадки не применшують, а лише підтверджують справжню живу енергію, що вирувала минулого століття у кінотеатральній справі.

Через сто років «Золота доба» кінотеатрів України повільно зійшла нанівець. Почалась ера міні-мульті-мега-плексів-комплексів.

Колишній кіноТЕАТР вмер. Хай живе кіноКОМПЛЕКС…

Але чи з’явиться нове — добре забуте старе? Як гадаєте?..

kinodrug@gmail.com