Українське сіНЕМА — є! Як вітчизняні кіномитці «взяли касу»

Давно існує досить жорстка й інерційна думка: «В Україні ніколи не було свого глядацького кінематографа, який би з успіхом демонструвався у кінотеатрах. Так, деякі стрічки отримували престижні премії міжнародних фестивалів, форумів професіоналів. Але масовим (розважальним, касовим) українське кіно не було ніколи!» Проте… Якщо українського масового кіно немає сьогодні — це не означає, що ніколи нічого не було.

Зауважу, що в період із 1940 по 1991 рік українські кіностудії видали 91 хіт кінотеатрального прокату — фільми, кожен із яких збирав понад 20 мільйонів глядачів. Ще приблизно 29 стрічок, у яких так чи інакше йшлося про Україну або які були екранізацією української класики. Створили їх поза межами країни наші режисери, сценаристи, оператори. Разом — 120 назв. Тобто у середньому в рік виходили два-три популярні українські масові фільми.

Такий точний вимір — кількістю глядачів, що не піддається інфляції, коливанням курсів etc. («привіт» №0 сучасним «професійним» кінопрокатникам, які й досі ведуть статистику у грн./дол.), робить ці 120 стрічок справді хітами кінопрокату. Це не фантазії. Існують солідні джерела. Серед яких, наприклад, «Своє кіно» Сергія Кудрявцева (Москва. «Дубль-Д», 1998.) Або ж «Домашня синематека. Вітчизняне кіно. 1918—1996» С.Землянухіна і М.Сєгіда (Москва. «Дубль-Д». 1996 г.). Є, власне, і мої дослідження на цю тему.

Сьогодні цифра 20 млн. глядачів на один фільм — рожева мрія кінопрокату будь-якої країни. Приміром, найкасовіший російський фільм 2006 року «Денна варта» переглянуло тільки близько 7,5 млн. глядачів СНГ, а найпопулярніший іноземний фільм 2006 року — «Льодовиковий період-2» — трохи більше чотирьох мільйонів.

Що ж то були за українські блокбастери?

«— ВИ ЗІ СПІЛКИ ХУДОЖНИКІВ? — НІ, Я З КАРНОГО РОЗШУКУ»

( «Інспектор карного розшуку» — 40,9 млн.)

Це монстри-суперхіти, вироблені на українських студіях, кожен із яких протягом першого року кінотеатрального прокату переглянуло понад 40(!!!) млн. глядачів. Характерно, що всі вони героїчного, військово-міліцейського, пригодницького змісту. У кожному з шести суперхітів наявні детективно-шпигунсько-розвідницькі елементи. Навіть капітан Титаренко Леоніда Бикова в епізоді «В бій ідуть лише старики» виконує розвідку на трофейному німецькому «мессері».

Це картини, кожну із яких протягом року переглянуло понад 20 млн. глядачів. Найбільше серед них стрічок: героїчно-пригодницьких (54), військових (44), мелодрам (43), про жінку (близько 30-ти) та стрічок із відкритим фіналом (56). Завжди актуальні натяки на майбутнє в образах справжнього чоловіка та справжньої жінки.

«НЕ ПОТЕРПЛЮ ТАКИЙ ШКАНДАЛЬ. Я ЇХ В СУД! Я ЇХ В ГАЗЕТУ!»

(«За двома зайцями» — 24,7 млн.)

Абсолютним чемпіоном і українського, і російського кінотеатрального прокату є… надзвичайна подія. Українську стрічку «НП — Надзвичайна подія» та російський вільний її римейк «Пірати ХХ століття» (1980 р.) переглянуло 47,5 та 87,6 млн. глядачів, відповідно. Фільми, в яких із нашими співвітчизниками відбуваються закордонні пригоди, ситуації, випробування, що їх вони мужньо та кмітливо долають. Ось він ідеальний сюжет для реального українського блокбастера! Кіно за реальними подіями. Тепер таких подій ще більше — хіба сьогодні мало НП?.. Скнилів, Буськ, Керч, шахта ім.Засядька etc. Та й за кордоном: пожежі у Греції, Хорватії — літо 2007, тайфун у Таїланді 2005 року, вибухи та землетруси в Туреччині— там скрізь були наші. Також багато українців працювали за кордоном і стикалися з певними труднощами, подіями, випробуваннями. Ось сюжет, беріть — зніміть. («Привіт» №01 — українським кінопродюсерам.) Натомість якісь невиправдані політично-жахливі кіна або трилери-жахастики.

«ВЕСЕЛО ВСІМ. ЖИТИМУ Я, ЖИТИМЕШ ТИ, — ВІКНАМИ ДО СОНЦЯ…»

(«Артист із Коханівки» — 26,8 млн.)

Але серед чемпіонів кінопрокату 1940—1991 рр. був лише один (!) фільм жахів — «Вій» за Гоголем. І все. Все. Більшість фільмів були соціально-оптимістичні — 70. («Привіт» №13, «Штольня»!) Що, до речі, збігається зі світовими тенденціями. Приміром, Американський кіноінститут регулярно оприлюднює перелік 100 найоптимістичніших фільмів Голлівуду (за результатами опитувань), у якому завжди є фільми Чапліна, Уайлдера, Спілберга. Останню версію стовідсоткового оптимізму очолила стрічка 1946 року (!) — «Це чудернацьке життя» режисера Ф. Капри.

«ПІЛОТОМ МОЖЕШ ТИ НЕ БУТИ, ТА МУЗИКАНТОМ МУСИШ БУТИ!»

(«В бій ідуть лише старики» — 44,3 млн.)

Але найбільше серед українських хітів фільмів, у яких так чи інакше наявна музична складова, — 74. У вигляді цілісного жанру, або окремого номера, або головної теми — пісні — хіта для всіх. В українських стрічках співають усі: військові («У мирні дні» В. Брауна — 23,5 млн., 1951 р., «Ати-бати, йшли солдати...» Л.Бикова — 35,8 млн.,
1977 р.); студенти («Літа молодії» О. Мішуріна, 36, млн., 1959 р.); альпіністи («Вертикаль» С.Говорухіна — 32,8 млн.,
1967 р.), робітники заводів («Весна на Зарічній вулиці» М.Хуциєва — 30,1 млн.,
1956 р.), робітники бензозаправок («Королева бензоколонки» О. Мішуріна — 34,3 млн., 1963 р.) Співають скрізь: на селі («Анничка» Б.Івченка — 25,1 млн., 1969 р., «Трембіта» О.Ніколаєвського — 51,2 млн., 1969 р., Свердловська кіностудія); у місті («Ар-хі-ме-ди» О.Павловського — 26,4 млн., 1976 р.); навіть на мопеді («Артист із Коханівки» Г.Ліпшиця — 26,8 млн., 1962 р.) та в тролейбусі («Перший тролейбус» І.Анненського — 24,6 млн., 1963 р.) Мабуть, дається взнаки українська традиційна співучість. («Привіт» №... — «слухняним» кінопідприємцям.)

«БОНЖУР ВАМ У ВАШЄЙ ХАТЄ»

(«За двома зайцями» — 24,7 млн.)

Існує ще один український псевдоміф: «режисерами всіх більш-менш популярних стрічок були «камандіровочниє» з Росії та інших республік колишнього СРСР, але не українці». Що теж не витримує перевірки фактажем. Бо так звані «камандіровочниє»: Марлен Хуциєв («Весна на Зарічній вулиці», «Два Федори» — 20,4 млн., 1959 р.), Олександр Алов та Володимир Наумов («Тривожна молодість» — 24,4 млн., 1955 р., «Павка Корчагін» — 25,3 млн., 1957 р.), Сергій Параджанов («Перший хло­пець» — 21,7 млн., 1959 р. — єдиний кінохіт славетного режисера «Тіней забутих предків») — всі навчалися у ВДІКу саме в майстерні українського класика Ігоря Савченка. У ВДІКу викладав і Олександр Довженко. Серед
24-х режисерів — рекордсменів кінопрокату, які видали більше одного кінохіта, 19 знімали в Україні постійно.

«А-НО-НІМ — ОТ ДАВ ЖЕ БОГ ХВАМІЛІЮ…»

(«Королева бензоколонки» — 34,3 млн.)

Режисер Віктор Іларіонович Івченко, про якого сьогодні не часто згадують, —— є найкасовішим режисером українських студій. Творцем шести(!) суперкасових фільмів та володарем мрій 196,6 (!!!) мільйонів. Саме стільки глядачів зібрали всі його хіти разом.

«Доля Марини» — соціаль­на мелодраматична повість про жінку, 37,9 млн. глядачів, 1954 р. «Є такий хлопець» — соціальна молодіжна повість із елементами мелодрами, 22,3 млн.,
1956 р. «НП — Надзвичайна подія», 2 серії, — героїко-пригодницька шпигунська соціально-патріотична драма за реальними подіями, по 47,4 млн. на серію, 1959 р. «Іванна» — антирелігійна військова драма про жінку, 30,2 млн., 1960 р. «Срібний тренер» — соціальна ідеологічна драма про спорт, 24,8 млн.,
1963 р. «Гадюка» — постреволюційна соціальна драма—екранізація про жінку, 34 млн.,
1966 р… Різні стрічки, та «верстат для друку грошей» один — так би тепер, імовірно, називали режисера. Всі стрічки об’єднують драматизм і соціальність. («Привіт»№02 режисерам-втікачам від соціуму.)

«ЧУЮ Я, ШО МИ НА ГРАНІ ГРАНДІОЗНОГО ШУХЄРА…»

( Попандополо із Одеси, «Весілля в Малинівці» — 74,6 млн.)

Сьогодні кіносоціологи оперують такими категоріями: «втрачена аудиторія», «нейтральна аудиторія», «своя аудиторія». Втрачена аудиторія — глядачі, які більше схильні до іноземної продукції. Своя — глядачі, яким більше подобаються вітчизняні — свої — стрічки. При виході будь-якого товару-фільму на ринок підприємці розраховують саме на свою аудиторію. В Україні такої «своєї аудиторії» майже немає. Крім фільмів Л.Бикова та ще двох-трьох , випадково показаних уночі, решту зі 120 українських кінохітів усіх часів ніколи не демонстрували наші телеканали. («Привіт» №03 — відділам формування кінопрограм телекомпаній.)

Отже, «в Україні ніколи не було свого глядацького кінематографа»?..