КІНЕЦЬ ТРЕТЬОЇ ЕПОХИ

Образи, втілені в «Поверненні короля» живими акторами, порівняно з першим і навіть частково з другим фільмом трилогії, на жаль, дещо задубіли — стали схематичними, одномірними. Можливо, це природно для сиквела, але зовсім не природно для «Володаря перснів», літературна основа якого багата і приваблива саме динамікою образів — перетворенням Сірого Мага в Білого, Бродяжника в Короля, трансформаціями Горлума-Смеагола, Фродо. На жаль, із розвитком образів у третій частині, за винятком деякої динаміки образу Фродо, не вийшло.

Гендальф став просто-таки нестерпно білим, правильним і морально стійким — він уже ні в чому не сумнівається і розмахує посохом праворуч-ліворуч, роздаючи дидактичні стусани друзям і зуботичини оркам, бере участь в автодафе одного правителя Гондора і помазує на царство іншого. Загалом, установлює світопорядок — а в цій справі сумніви недоречні. Тому всі епізоди, в яких толкієнівський Гендальф відчував розгубленість, страх або був змушений робити нелегкий вибір, із фільму старанно вилучили.

У Короля-бродяжника дедалі більше рис плоско-королівських і щоразу менше глибини, яку надавав йому образ добровільного вигнанця. У третій частині йому не притаманна вже навіть куртуазна жилка, котра, попри всю її недолугість, дещо оживляла образ Арагорна «Двох твердинь». Він уже також ні в чому не сумнівається — ні у своїх діях, ні у своїй королівській величі, ні в тому, яку саме жінку вибрати.

Третя частина продовжила і довершила справу другої в області героїзації-спрощення образу Сема. Невеликий, невисокородний і неосвічений чоловічок, який, проте, «має терпінням витримати усе», міцно стоїть на землі, як кущі і дерева, з якими він усе життя возився, не зважаючи ні на що, йде слідом за своїм другом не з примусу, а тому, що такий його вибір, отже, і обов’язок, — один із тих персонажів, що змушують пригадати про укоріненість Толкієна в християнстві. Якщо Фродо — уособлення своєрідної сили маленької людини, то Сем — уособлення вірності. І як багатьом нехитрим душам, йому «щастить». Проте у фільмі цей образ перетворюється на щось цілком інше. Здавалося б, зміни авторської лінії сюжету незначні — не талан рятує Сема від Шелоб, а виявлений героїзм. А вже не передбачена Толкієном сутичка на мечах одного ненавченого хоббіта із загоном орків-вартових, під час якої цей хоббіт розкидає ворогів, як д’Артаньян у старому радянському фільмі, — просто патетичний гімн могутності розгніваного народу. Подібні сюжетні повороти навколо образу маленького і беззахисного Сема, єдиною силою якого було велике терпіння і вірність, зробили з нього чергового поп-героя.

Депресивно-істеричне трактування образу Фродо загалом не надто розбігається з книжковим. От лише не утрималися творці фільму від деякої (іноді не зовсім доречної) драматизації — епізоду розриву із Семом, приміром. Сцена ж над вогненним озером Ородруїна була просто просякнута духом Голлівуду — двоє суперників кидаються один на одного на самісінькому краю обриву і зрештою обидва падають, але один устигає зачепитися кінчиками пальців за виступ, і ось він висить над вогненною прірвою, а друг згори простягає йому руку. Ну просто мурашки по шкірі, їй-Богу...

Отже, про ті образи, які з’явилися в першій частині, ми не дізналися майже нічого нового, а ті, що з’явилися в другій-третій частині, так і не зуміли себе проявити: Еомер, Фарамір, Еовін і Теоден стають спрощено-героїчними, Горлум — дедалі послідовнішим злодієм, Арвен весь фільм проводить у сльозах, а Елронд весь час насуплює брови і від цього ще більше схожий на агента Сміта. Найбільше не пощастило образу Денетора — замість описаного Толкієном старця, який впадає в маразм, але не позбавлений шляхетності і мудрості, ми одержали на екрані шизоїдного навіженого, який за віком радше скидається на брата Фараміра (тим більше — Бороміра), ніж на батька. Відсутність мінімальної динаміки образів генерує відчуття нудної визначеності: все уже зважено, перелічено і вирішено, розв’язка невідворотна — кожен рухається до вельми передбачуваного фіналу.

Образи орків у фільмі за рідкісним винятком виявилися дещо примітивізованими. Вони виведені в усіх частинах фільму як тупі машини для вбивства, практично без власної волі й інтелекту, у Толкієна ж орки — істоти з занадто гнучкою морально-етичною системою. Діалог мордорських вартових Горбага і Шаграта — це ж просто сварка двох роздратованих офісних працівників, що намагаються перекласти роботу на чужу шию і при тому вислужитися перед начальством, яке бояться і ненавидять. Може, тому цю сцену і «загубили»?

А втім, що ми тут усе про образи і про образи — хіба це найважливіше в сучасному кіношедеврі? Найважливіше — видовищність. А вже цього в «Поверненні короля» — хоч відбавляй. За красою натурних зйомок третя частина не поступається першій, а за кількістю спецефектів — анітрохи не відстає від другої. Той, хто любить буйство фарб і динамічний екшн, одержить цілковите задоволення. Фільм вийшов гарним у всьому — від глобального катаклізму в Мордорі до деталей одягу й оснащення ельфійського корабля.

Не постраждали й основні сюжетні моменти третьої частини толкієнівської трилогії. Шкода лише, що Пітер Джексон проігнорував один із найбільш колоритних фінальних епізодів — революцію в Ширі. Можливо, це й на краще — а то ще знову ідеологію припишуть. До того ж епізод «повалення тоталітаризму» міг видатися новозеландцю не таким зрозумілим і близьким серцю, як радянському і пострадянському читачу, знайомому не за чутками з тонкощами державного примусу й обивательсько-угодницької психології. Правда, через відсутність цього епізоду у фільмі залишається незавершеною лінія родзинки «Двох твердинь» мага Сарумана та його заклятого союзника Гріми-Гнілоуста — а ці куди поділися, невже в Ізенгарді потонули? Крім того, повернення героїв у тихий і мирний Шир прямо протилежне ідеї магічної гомогенності толкієнівського світу, жоден куток якого не може залишитися осторонь процесу загальних трансформацій.

Фінал фільму вірний традиціям літературного першоджерела: ельфи, Гендальф, Фродо і Більбо не починають довге і щасливе життя на звільненій від супостата землі, а покірно й упокорено вирушають у примарні заморські землі, де гояться всі рани, дарується забуття і з яких немає повернення. Отака прозора алегорія смерті — не драматично загинути на полі бою або «при виконанні», а добровільно піти зі світу, заради якого ти зробив усе, що міг, але який тобі не належить. Творці фільму чітко і недвозначно акцентували фінал третього фільму і Третьої епохи Середзем’я, який не може не зворушити серця навіть найбільш ортодоксальних ревнителів духу і букви трилогії Толкієна.

Мегапроект «Володар перснів» тривалістю майже десять годин екранного часу, володар безлічі престижних нагород, триразовий претендент на «Оскар» у номінації «Найкращий фільм року», найбільш касовий із касових, що відкрив світу режисера Пітера Джексона і когорту акторів, дива анімації і цілу Нову Зеландію, завершений із честю і став мало не найуспішнішим проектом такого масштабу. Можна критикувати його як із точки зору «вірності Толкієну», так і з точки зору кінематографічної — він вельми вразливий для критики. Та хоч би як шанувальники книги ображалися на авторів фільму за невідповідність «букві і духу», ніхто не стане заперечувати, що фільм викликав нову хвилю інтересу до книги і світу Толкієна. За два роки, що відокремлювали вихід «Братства персня» від виходу «Повернення короля», книга витримала чимало перевидань як англійською мовою, так і в перекладах. І що казати, за ці два роки — через п’ятдесят років після першого виходу трилогії у світ — з’явилося три (!) переклади «Володаря перснів» українською мовою: видавництво «Школа» випустила скорочений переклад для дітей, «Фоліо» видало всі три томи, «Астролябія» поки обмежилася «Братством персня», але обіцяє продовжити цю титанічну працю. Що ж, побільше перекладів — гарних і різних. Хто знає, коли зважилися б наші не дуже розторопні книжники на такий масштабний проект, якби не нова хвиля читацького інтересу до трилогії, спровокована виходом і успіхом фільму.