Кавказький бранець

Режисер Роберт Стуруа: «Політики приходять у владу, щоб помститися нам за свою неспроможність»

Роберт Стуруа краще за інших знає, що земля кругла. Ось і мандрує «колами»: Москва—Тбілісі (через інші міста), Тбілісі—Київ (через Стамбул), Тбілісі—Тель-Авів (треба уточнити). Його останні постановки міріадами зірок розсипані по репертуарах різних театрів. І в Райкіна. І в Калягіна. І в Ступки — «Цар Едип». Але хоч би куди їздив і хоч би де ставив наш «батоно», не сумнівайтеся, що це справжній «бранець» Кавказу. Бо полонений батьківщиною. І в хорошому сенсі хворіє нею: майже в кожному спектаклі, майже в кожній мізансцені — про неї. Нові його постановки в театрі імені Шота Руставелі суворі відбиральники заздалегідь запросили на нинішній Московський міжнародний Чеховський театральний фестиваль. І саме напередодні цього форуму Стуруа показав у Києві дві свої роботи — «Солодкий сумний запах ванілі» і «Лихоліття Дериспана». Звичайно, це «інший Стуруа». Не зовсім той, яким раніше запам’ятався і прославився у своїх шедеврах — «Кавказьке крейдяне коло», «Річард III», «Макбет», «Король Лір». Тепер у його погляді, а отже і в постановках, частіше рефлексивна іронічна гіркота. І, гадаю, є на те підстави... В інтерв’ю «ДТ» відомий режисер говорив про своє ставлення до політики і політиків; про скандальний спектакль (про вбивство грузинського президента); бажання поставити для Богдана Ступки нову сценічну історію — з прицілом на українські політреалії.

«Від звань у Грузії вже давно відмовилися»

— Я не лікар. Але якщо збоку подивитися... То, за великим рахунком, і зміни зовнішні. Ось, бачу, антреприз багато з’явилося. Здебільшого російських. У Грузії їх немає.

— А куди в Грузії їхати? Хіба одне до одного в гості? Ну, може, нам трохи легше стало тому, що запрошуємо у спектаклі акторів із різних грузинських театрів, — це нове.

— Загалом, так. Хоч і це викликає пересуди — бо різні колективи і різні інтереси.

— Сказати, що ходять дуже добре, я не можу. Але слід брати до уваги матеріальне становище людей. Проте три чверті залу нашого театру заповнюється. А в нас близько восьмисот місць.

— Якщо в середньому, то, мабуть, три долари. Я не знаю, скільки це по-вашому...

— Ми звання в афіші давно не пишемо, давно від цього відмовилися. Є ім’я, є результат — ось і «звання».

— Ну, звісно, різні грузинські премії існують. Якщо премія від великого банку, коли заохочується певний спектакль, то це може бути дві з половиною тисячі доларів. А бувають премії, від яких користь тільки моральна, — п’ятдесят доларів. Але все-таки це за конкретну роботу.

— Близько 800 ларів. Якщо на долари, то десь 500—600...

— Я, наприклад, відносно недавно одержував півтора долара на місяць — тоді була саме така офіційна зарплата.

— Це «стало» ще при попередньому уряді.

— Так. До того ж у нас у театрі тоді з’явився один незвичайний спонсор і меценат. Він допоміг театру Руставелі. Виділив один мільйон двісті тисяч доларів — тільки на технічне оснащення. Ну, а ремонт театру обійшовся в десять мільйонів.

— Це дуже багата людина, банкір. Тепер він, здається, виїхав із Росії. Хоча мене завжди підозріло хвилювало питання: звідки в нього такі гроші?

— Я з ним іноді й конфліктую. Це, мабуть, тому, що багаті дратують бідних...

— Без мене два молодих режисери випустили спектаклі. Один із Вірменії, інший із Грузії. Я сам ставлю. Цікава робота, по-моєму, вийшла в наших двох акторів, які показали «Косметику ворога». Ця сама п’єса йде і в Костянтина Райкіна в «Сатириконі». Але в нас, по-моєму, краще. Були кумедні перипетії з авторськими правами на цей твір. Агентство, дізнавшись, що ми хочемо поставити цю річ, знаєте, чого зажадало? Запису грузинських народних пісень!

«Спектакль про вбивство грузинського президента грати в Москві ми відмовилися»

— Мені здається, що Костя Райкін на мене образився. Він готував ювілейний збірник і просив, щоб я написав статтю про нього. А я хворів. Не було сил і можливості створити щось оригінальне. Відбутися черговою славословною відпискою не хотілося. А з Олександром Калягіним хочу поставити «Тита Андроніка». Та лише як чорну комедію. Адже Шекспір іронізував над багатьма своїми «володарями».

— Так, мені показали цей фільм в Ізраїлі. Хороша робота Хопкінса. Але, оскільки я непогано знаю сам матеріал, деякі речі в мене викликали усмішку.

— Нехай про це говорять критики. Режисер має відповідати спектаклями. Якщо одна з нещодавніх наших робіт — «Солдат, кохання, хлопчик з охорони і... президент» (жаль, ми не показали її в Києві) — кимось сприймається як симптом оновлення, я дуже радий.

— Одіозний.

— Та те, що, з огляду на наші теперішні відносини з Росією, робити цього не слід було. І ми відмовилися. Запропонували інший спектакль. У Москві, впевнений, постановку про грузинського президента підняли б на щит політичного піару. А це тепер нікому не потрібно. До того ж ви тут далеко не все знаєте про те, що тоді відбувалося... Вони як худобу переганяли наших людей — і старих, і молодих, — депортуючи їх. Дехто, задихаючись і не витримуючи знущань, умирав, не дочекавшись літака. Це трагічно. Адже багато хто з цих нелегалів поїхав із моєї країни в пошуках заробітку. Близько мільйона грузинів виїхало... При такій ситуації, звичайно, наш спектакль був би недоречним.

— «Солдат, кохання...» — п’єси-скетчі молодого грузинського драматурга Лаші Бугадзе. Дві маленькі сценки і становлять спектакль. Тексту там на шість сторінок, не більше. А спектакль на дві дії — триває близько двох годин. Перша історія — про солдата, який повертається додому з однієї з війн, пережитих Грузією, безногим. Але з’являється ангел, щоб йому повернути ногу. Ангел що треба — гарна дівчина! Однак постійно щось заважає цьому зціленню — то бомбування, то дружина. І солдат змушений іти на службу до президента...

— А це — друга новела. Ангел зникає — і дія вже переноситься у президентський палац. Відповідно до сюжету міністр внутрішніх справ влаштовує свого племінника — сільського хлопчика Енріко — у президентську охорону. І юнак раптом загорівся до свого президента фантасмагоричною любов’ю! Усіх, хто завдасть вождю болю чи образ, він убиває. Всіх підряд! Включно зі стоматологом, який «зробив президентові боляче», — його відразу оголосили агентом іноземної розвідки, відвели у в’язницю, а потім стратили.

— Її душать.

— Убито секретаря. Убито дітей президента. Зрештою, охоронець убиває й самого президента, що випадково подряпав собі обличчя. Потім він і сам себе вбиває. Гори трупів.

— Але з цієї «гори» раптом «воскресає» міністр внутрішніх справ — і сідає в керівне крісло.

— Але це трагіфарс. Соціальна сатира. У вас у театрі хіба немає такого?

— Але ж мусять розуміти люди, що було б нерозумно шукати прямі аналогії.

— Звісно, долітала.

— Погана. Він не дивився...

— Однак цей спектакль збирає аншлаги. Хоча спочатку, коли я два роки тому це ставив, глядачі боялися. Дехто був шокований. Оскільки ж певний час минув, то ніби виходить, я навіть дещо передбачив...

— Ні. Вони не можуть піднятися вище... Радянське коріння надто глибоко вросло у підсвідомість.

— Комедія в тому, що один із акторів справді виявився зовні дуже схожим... І я останній це помітив! Точніше, мені про це сказали, вже коли спектакль резонував. До цієї п’єси, точніше — до цих текстів Бугадзе, які лежали в театрі досить довго, мені не часто доводилося ставити актуалізовані речі. Але глядачу сьогодні знову важливо нагадувати, що добро — це добро, а зло — це зло. Адже у світі все змішалося. Основні цінності девальвовано і розмито. Проблеми влади торкалися багато грузинських режисерів. У тому числі і Сандро Ахметелі, який дружив із вашим геніальним Курбасом. У 1935-му Ахметелі ставив Шиллера і придумав свою версію назви однієї з його п’єс — вийшло «Проти тирана». Берія це швидко помітив… Ахметелі репресували, він загинув 1937-го.

«Виникло містичне відчуття страху…»

— Ні. Це може тривати два-три дні, а потім грузин відразу оживає, ніби струснувши із себе все непотрібне й наносне. Хоча проблеми залишаються. І з візами проблеми. І через інші країни треба летіти. І потім — чому вирішили, що джерело тероризму — Грузія, якщо всередині Росії — Чечня? Це загадка! Я взагалі думаю, що багато проблем у політиці і в самих політиках — суто на особистісному рівні. З дитинством у них щось пов’язане.

— І це теж. Я колись з’ясував, що Євген Примаков, виявляється, має грузинське минуле, і дружина його — грузинка. Коли він був при владі, почалися якісь заварухи. І тоді я для себе вирішив: щось не склалося в нього з грузинами — чи то в школі побили за грузинську дівчину, чи то ще щось...

— Начебто спокійно. Але не дуже. Все-таки насіння беріївсько-сталінське — воно існує.

— Я колись казав, що жіночі шахи можуть знищити Грузію... І от син однієї нашої шахістки, чемпіонки світу, тепер — головний ідеолог. Страшна особа.

— Гірше. Мені здається, багато його вчинків не зовсім адекватні. До того ж він зла людина. Чомусь усі ці політики приходять у владу, щоб конче пом­ститися нам за свою неспроможність. Чому? Недавно я брав участь у телевізійному політичному ток-шоу, коли був в Ізраїлі, де ставив «Короля Ліра». Там запитали, які почуття мене сьогодні терзають у зв’язку з Грузією. Я відповів: виникло містичне відчуття страху.

— Отож коли я це сказав, у Грузії почали бурхливо обговорювати саме цю проблему. І ще запитувати, що саме я мав на увазі. Я отримав стільки дзвінків із Грузії від людей, яких, здавалося, втратив назавжди, що спочатку розгубився. Взагалі, на мій погляд, багато політиків сьогодні — просто божевільні. І коли та чи інша країна готується до виборів, вона повинна обов’язково вимагати довідку про психічне здоров’я своїх претендентів «на престол» — і неодмінно зі Швейцарії. З психіатричної клініки імені Фрейда... Більше нікому вірити не можна!

— А неможливо вилікувати. У залі інколи буває до 80% Річардів. Коли вони дивляться, їм здається, що вони не Річарди, а коли повертаються додому, то відразу все й стає на свої місця. І в Росії багато хворих. І взагалі навколо — не всі здорові... Найпринизливіше відчуття, що вони не можуть бути прогнозовані, адекватні й вільні у своїх вчинках, від яких залежать долі людей, їх ніби затягує хвороблива стихія, смисл якої відразу не поясниш. Трагічне саме відчуття того, що багато хто вже давно не розрізняє, що добре, що погано. Як треба, як не треба. Вислів Джефферсона про те, що свобода — це дерево, яке треба поливати кров’ю, напевно, має не лише символічний смисл... На жаль.

— Я не так добре зараз розумію ситуацію у вашій країні...

— Проте я вже уявляю, що поставлю. Це буде спектакль, який певним чином стосується ваших національних проблем — не в лоб, звісно.

— А навіщо її шукати? Весь світ — Шекспір. Він про все давно сказав. Як і Софокл, утім. Той-таки «Едип» — історія, яка не може бути сьогодні актуальною, а завтра — нікому не потрібною. Ця історія для всіх часів і для всіх народів. Бо там ідеться про державну людину, на яку звалилися всі сили фатуму. І досі не можемо розібратися, хто в цьому винен — він сам, його предки, боги? Виясняється, звісно, що навіть маленькі гріхи минулого можуть стати фатальними... Нехай це полегшений погляд на «Едипа». Але справді, хто знає, де шукати винуватців наших лих — на небі чи, може, на землі?

— Важко зберегти відчуття гумору в наших нестандартних суспільних ситуаціях. Але я, повірте, зберігаю. І не сумніваюся: найбільше вони бояться сміху...

З досьє

Роберт Стуруа народився у Тбілісі 31 липня 1938 року. Закінчив режисерський факультет Тбіліського театрального інституту. З 1962 року працює в Театрі ім. Шота Руставелі. З 1979 року — головний режисер цього театру, а з 80-го — його художній керівник. У 1965 році поставив «Сейлемський процес» Артура Міллера, це був перший великий успіх. Наступні спектаклі прославили Стуруа не лише в Грузії — «Мачуха Саманішвілі», «Кар’єра Артуро Уї», «Річард III», «Кавказьке крейдяне коло», «Король Лір», «Макбет». Останні в часі його роботи — «Ламара», «Що з того, що мокрий бузок», «Солодкий сумний запах ванілі», «Лихоліття Дериспана», «Солдат, кохання, хлопчик з охорони і... президент». У «Сатириконі» Стуруа поставив «Гамлета» з Костянтином Райкіним, а в «Et Cetera» — «Шейлок» з Олександром Калягіним. Зовсім недавно в Ізраїлі в Камерному театрі Стуруа випустив «Короля Ліра».