Катажина Грохоля: «я просто не обманюю — ось і все»

Катажина Ґрохоля (нар. 1957 року в Кротошині, Польща), перш ніж стати письменницею, працювала санітаркою, коректоркою, директоркою митного складу, акторкою, машиністкою і навіть консультанткою в матримоніальному бюро. Видала три романи з циклу «Жаби й ангели» («Ніколи в житті», «Серце на перев’язі» та «Я вам покажу»), дві збірки оповідань («Прохання любові», «Довіреність на щастя»), авторка фейлетонів і сценаристка телевізійних серіалів. Лауреатка багатьох премій, серед інших — премії загальнопольської мережі книгорозповсюдження «AS» EMPiK (2001, 2002) та видавничої відзнаки «IKAR» (2002). Перекладена російською, німецькою і словацькою мовами. Мешкає у Варшаві.

Її називають польською Бриджит Джонс, хоч будь-яке подібне порівняння іноді ображає амбітних письменників. Катажина Ґрохоля рідко ображається, бо на образи вона не має часу. Ні, вона амбітна, і навіть дуже. Тільки по-справжньому амбітні письменники здатні з іронією ставитися до свого літературного призначення й успіху на ринку. Так, вона включена в божевільно-виснажливий літературний проект під назвою «Катажина Ґрохоля» і пише книжку за книжкою, як професіонал, тобто ремісник. Чи має добрий письменник бути ремісником? Мабуть, так. Ремісники також іноді бувають добрими письменниками. Але Ґрохоля таки насамперед добра письменниця, а вже потім — ремісник. Можливо, тому про її літературний талант свідчить не так розкручена трилогія «Жаби й ангели», як маленька монодрама «Перегризти дощового черв’яка» — пристрасний монолог жінки, яка болісно й трагічно переживає зраду чоловіка.

Кілька місяці тому вийшла третя книжка трилогії Катажини Ґрохолі «Жаби й ангели» під назвою «Я вам покажу». Знову десятки тисяч проданих примірників, знову лідерство у книжкових рейтингах, знову радість любителів популярної літератури і байдужо-жовчна реакція високочолої критики. Однак Катажина Ґрохоля вміє бути спокійною в літературі та пристрасною в житті. І навпаки. Вона просто пише, і робить це переконливо.

— Передусім хотілося б довідатися про початок вашої літературної кар’єри. Якими були імпульси до творчості?

— Особисто для мене кар’єра не може бути літературною. Для мене кар’єра — це щасливе життя і щасливе кохання. А творчість походить із цілковито інших речей, тобто, фактично, з того самого, тільки не варто говорити про творчість як про кар’єру. Про кар’єру можна говорити тоді, коли отримаєш дві Нобелівські премії. Я писала завжди, бо виховувалась у домі, де було багато книжок. У зв’язку з цим мені здавалося, що одним зі способів нормальної праці є літературна творчість і читання. Все дуже просто: я живу серед людей, спілкуюся з ними, а потім просто сідаю й пишу. Я почала писати оповідання у семирічному віці. У своєму першому творі я була нареченою Вінету, у нас було велике кохання, я була переодягнена в чоловіка, а коли погані розбійники його впіймали, то я врятувала йому життя, а мене навиліт прошила куля… А ще я тоді мала глибоке переконання, що для того, аби стати письменником, треба вивчитися на медика.

— А чому саме на медика?

— Бо так зробили Станіслав Лем і автор «Замку Броуді» Арчибальд Кронін. Це були письменники-лікарі. Мені здавалося, що після того, як ти став професійним лікарем, можна спокійно сісти й писати. Але медика з мене не вийшло: в своїй медичній кар’єрі я не пішла далі санітарки. Однак це була справжня школа життя. Мені було 19 років, і я працювала в лікарні. На моїх руках померло 46 людей. Відтоді я переконалася в тому, що не можу замінити Господа. І дотепер переконана в тому, що я не є Богом, не є всесильною.

— Хто з письменників справив на вас найбільший вплив?

— Звісно, Булгаков з «Майстром і Маргаритою», Ф.Достоєвський, особливо «Ідіот». Зачитувалась американською, а згодом латиноамериканською літературою, але Достоєвського й Булгакова не перевершив ще ніхто. Я була під впливом Джека Лондона, однак завжди хотіла писати, як Булгаков.

— А чому для вас важливий саме роман «Майстер і Маргарита»?

— Тому що він — абсолютно про все: про життя, кохання, перемогу, смерть, про Бога, який існує, про неможливість вийти поза певні обмеження. Це насправді метафізичний текст, від якого мурашки по спині бігають. Там закладено якусь несамовиту філософську глибину.

— Щиро кажучи, не поділяю вашого захоплення цим автором і романом.

— Почекайте, ви ще надто молодий. Але, крім «Майстра і Маргарити», були в моєму житті ще дві дуже важливі книжки — «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері та «Пурпурові вітрила» Олександра Ґріна. Ці книжки завжди читаються по-іншому, залежно від віку, і завжди по-іншому відповідають на головні людські запитання. Однак головне джерело натхнення — не література, а власне життя. Коли я працювала санітаркою і бачила смерть багатьох людей, я засумнівалася в існуванні Бога, але водночас із цього сумніву народилася віра. Віра неможлива без сумніву — я це добре усвідомила. І моя віра є вистражданою і цілком свідомою, бо ж недаремно я охрестилася вже у зрілому віці.

— Ви отримували якісь знаки або одкровення?

— Усе моє життя є одним великим знаком. Я проживаю своє життя дуже інтенсивно: якщо хворію — то на рак, а якщо закохуюся — то все кидаю. Але в моєму житті кілька разів, коли здавалося, що виходу з ситуації немає, я відчувала, що всесвіт схиляється наді мною, аби допомогти.

— Ваші твори напозір дуже прості, і багато людей в Польщі чи в Україні пережили схожі, а може, навіть ще драматичніші і трагічніші історії. Банальне запитання: у чому секрет вашого успіху?

— Я просто не обманюю — ось і все. Я здійснюю чистий запис того, що відчуваю і що через мене проходить. Інколи мої читачки кажуть: «Чорти забирай, я пережила те саме!», або «Я чула колись схожу історію!», або й навіть «Я так само бачу життя, як бачите його ви!» Начебто в багатьох людей схожий досвід, однак треба ще вміти це подати. Здається, мій секрет у тому, щоб писати просто, не брехати і не втрачати надію.

— До речі, про надію: ви не приховуєте, що змогли свого часу вийти з критичної життєвої ситуації… Я маю на увазі вашу хворобу.

— У тридцятирічному віці в мене виявили рак, який був неоперабельним. Я уникнула смерті через збіг обставин. Мене переконав мій однокласник-медик, якого я випадково зустріла на якійсь ювілейній зустрічі випускників. Потім я пішла до лікарні і просто наполягла на операції, хоч шестеро лікарів переконували мене в тому, що операція в моєму випадку неможлива, а існують інші способи лікування — радіо- і хіміотерапія. Але я чомусь була переконана, що треба йти під ніж, і тому сказала: «Я наполягаю на операції. А маю я рацію чи ні, побачимо після того. Головне, щоб про це не довідалися мої батьки.» Просто в певний момент до мене прийшла впевненість — я мушу це пережити і перемогти. Хоча буквально незадовго до того я розлучилася з чоловіком, якого дуже кохала, і хотіла вмерти.

— Головною темою ваших творів є стосунки чоловіка й жінки. Чим, на вашу думку, відрізняється польська жінка, наприклад, від західноєвропейської?

— На душевному рівні — нічим. Гадаю, західна жінка більш лінива у споживацькому сенсі. Вона живе на всьому готовому і нічим особливо не переймається. Але цей рівень є несуттєвим, бо на душевному рівні — всі ми однакові. Кожен, незалежно від статі, має потребу в творчості, незалежно від того, шиє він сукні чи пише поезію. Інша річ, коли йдеться про польського чоловіка, який потрапив у досить скрутне становище суспільної трансформації, що, звісно, дуже впливає на його поведінку. Він більш неспокійний і знервований, ламає собі голову, як утримувати родину або не заводити її. Відбувається болісна інверсія ґендерних ролей. Дедалі частіше зустрічаєш сильних жінок і слабких чоловіків.

— Торік ви вперше відвідали Україну. Яке у вас склалося враження про нашу країну?

— У Львові мені здалося, що я повернулася додому. За духом, Львів набагато більш польське місто, ніж Варшава. Але це не означає, що я відрізатиму на мапі цей шматок землі й автоматично полонізуватиму його. Бо я так само добре почувалася, наприклад, у Берліні. Іноді складалося враження, що там як вдома. Може, не в мене вдома, але в доброму, затишному домі, де живуть приємні люди, з якими я давно не бачилась і які мене давно чекали. Однак Україна мені видалась досить сумною країною. Особливо гостро я пережила перехід через кордон і те, як польські митники ставляться до українців… Це справді дуже неприємно. І взагалі, я не розумію, навіщо потрібні кордони, які так роз’єднують людей і налаштовують одне проти одного. Якщо повернутися до запитання про різницю між східною і західною жінкою, то вона пролягає якраз, хоч це й дуже сумно, по лінії польсько-українського кордону. Мені колись потрапила до рук статистика, що в Україні 70% жінок піддаються агресивним діям із боку чоловіків. І українська жінка, як правило, практично не отримує жодного захисту ані від міліції, ані від соціальних служб. У Польщі все це почало змінюватися в кращий бік. Східна жінка є більш загроженою і репресованою. Хай би хтось на Заході спробував образити жінку…

— Як ви ставитеся до фемінізму, і зокрема до феміністичної прози?

— Гадаю, кожна мисляча людина є феміністом. Мій улюблений фемініст — відомий польський психолог Войцех Айхельберґер. Хоч я й розумію, що жінки, яким раніше затикали рота, зараз голосно кричать. Це зрозуміло: кожне приниження має свій протилежний бік. Однаково, чи йдеться в цьому випадку про народ, суспільну групу, осіб нетрадиційної орієнтації чи стать. Я — проти того, аби фемінізм асоціювався з війною, криком чи істерією. Я приймаю фемінізм як упевненість у тому, що всі ми — люди. Іноді, коли я читаю феміністичну пресу, то складається враження, що це певне коло крикух. Але якщо придивитися уважніше, то вони аж ніяк не є крикухами: ці жінки борються за рівні права статей. І їм ідеться не про те, аби принизити чоловіка і самим посісти чільне місце, а про цілком просту річ — взаємну повагу обох статей. Хоч, зрозуміло, в певних справах рівність просто неможлива. Жінці не варто і не можна, наприклад, піднімати 50-кілограмову базуку. Та й навіщо їй це? Йдеться про рівність перед Богом, тобто перед самим собою. Має існувати такий принцип: «Чоловіче, ти мене шануєш, оскільки я — жінка. А не тому, що я слабша чи гірша».

— Одного разу ви назвали свою прозу психотерапевтичною. Чи не заважає це вашим книжкам як творам мистецтва? І що буде за кілька років, коли ваші книжки продаватимуться гірше і перестануть бути лідерами рейтингів?

— Я ніколи не ототожнювала успіх із кількістю проданих примірників. Він залежить від інших речей. Повірте, я не стану нещасною від того, що мене перестануть читати. Я аж ніяк не потерпаю від того, що мої книжки допомагають людям. Навпаки, справжня література мусить підтримувати людину. Приємно бачити на зустрічах із простими читачами, що твої книги зачитують до дір. Мені доводилося підписувати примірники, вже прочитані десятками людей. У колах інтелектуалів виробився певний стереотип: мовляв, читати Ґрохолю — несмак. Однак це не означає, що амбітний читач не бере моїх книжок до рук. Мій приятель-психолог Анджей Вишневський одного разу сказав: «Катажино, і далі пиши як писала! Розумні тебе краще пізнають, а дурним просто принесеш задоволення».