КАССАНДРА, ПРО КАССАНДРУ, З КАССАНДРОЮ

Тендітна жіноча постать у чорному плащі нестямно носиться по сцені. Сильна — й безсила. Удостоєна любові Бога — і самотня. Їй не вірять, не розуміють, не співчувають — лише бояться. Моторошний погляд великих темних очей викриває порожнечу розцяцькованої юрби, її страшне майбуття, але він безсилий змінити хоча б щось. До її порад не прислухаються вчасно — лише через багато років після зруйнування Трої її історія схвилює уми. Пророчиця, що стала рабинею власної долі, — Кассандра.

Образ Кассандри глобальний і як ніколи актуальний в епоху похмурих передбачень екологів та закликів інертному людству отямитися. Втілення у ємному образі абстрактної ідеї та яскравої Особистості у її розвитку — принадний матеріал для хорошого режисера. Втім, очевидно, мотивів для створення нового проекту Київського експериментального театру було немало. Нема потреби перераховувати їх, в результаті ж на суд глядача було винесено експеримент у кращих європейських традиціях — виставу «Кассандра».

Її основою став синтез драматичної поеми Лесі Українки й новели Ганса Еріха Носсака. Логічно було очікувати, що «революційний» театр, який чимало сприяв розвитку українського авангарду, рано чи пізно візьметься за стару добру національну класику. І прочитає її по-своєму. «Об’єднання» з Носсаком розширило сюжетні рамки й подарувало конфліктові новий виток. Античний міф, переосмислений різними поколіннями творчих людей, перетворився на позачасову філософсько-психологічну драму. «Позачасовість» підкреслюють і поезії Катулла, Дмитра Корчинського та Юрія Тарнавського, органічно вписуючись у загальний рисунок; символічні, а не «документальні» костюми, дуже умовні декорації.

Перед автором і режисером проекту Оленою Богатирьовою, яка працювала у співавторстві із Георгієм Широковим, постало непросте завдання. Адже твори, об’єднані єдиною темою, не завжди пов’язані «однодумністю». Потрібно було творчо переосмислити і переплавити в одне два художніх світи, дві ідеї, два погляди на характери героїв, їхні взаємини.

Образ Кассандри втілила на сцені Вікторія Авдєєнко — лауреат премії «Київська пектораль» за кращу роль другого плану у спектаклі «Голомоза співачка».

Костюми — один з моментів-«зачіпок» вистави. Вони надто багато розповідають про тих, хто їх носить, іноді «суперечать» словам, що їх вимовляють «їхні» герої, тим самим підтверджуючи здогади глядача. Строкатість і несмак, нагромадження й багатошаровість уборів Поліксени (Ірина Світлякова), Андромахи (Олена Куликовська), Деїфоба (Тарас Руденко), Гелени (Тетяна Шуран) підкреслюють фальш цих людців, що бенкетують під час чуми, їхню духовну сліпоту, марноту й мізерність їхніх проблем перед обличчям неминучої трагедії. Це карнавальна маска, яка ніби має приховати справжнє «Я», а насправді ще більше його викриває. Бездушною лялькою здається нам малоемоційна Гелена, що розмірено крокує по сцені. Набундюченим папугою — слабкодухий, боягузливий егоїст Деїфоб. Самовдоволений цар Ономай (Олександр Світляков) ніби навмисне з’являється нареченій у задовгому для його зросту вбранні. Коли фальшивий жрець Гелен, який провіщає людям лише те, що корисно або почесно, стає самим собою з сестрою Кассандрою, він знімає важкі й урочисті шати. Лише Кассандра та її обранець, що перетікає в образи Феба, Долона й Агамемнона (Ярослав Чорненький), можуть дозволити собі залишатися справжніми — тому й виділяються на загальному тлі простотою й невигадливістю костюмів. Позитив чи негатив проявляється у їхніх характерах — глядачеві вони не брешуть. І тим завойовують його душу. Такою є й «людина з фойє» у драних джинсах і червоному светрі (Володимир Мовчан), яка мимоволі викликає довіру і ніби вносить ясність у хаотичну метушню персонажів, котрі своє вже віджили.

Друга дія переносить нас із Трої у місце, що дуже скидається на нічліжку кінця минулого тисячоліття. На стіні висить радіо, транслюється п’єса про Кассандру німецькою мовою. Герої — учасники троянських подій… Щоправда, глядач не одразу розуміє, що відбувається і хто перед ним, особливо якщо він не обізнаний з новелою Носсака. Аляпувату розкіш царедворців змінюють нечесані бабиська в поношеному одязі, які б’ються за сумку з пляшками, сонні герої, що загорнулися в купу дрантя… Наслідки війни. Троянської? Другої світової? Третьої?.. І жвава суперечка про загиблу пророчицю — так пізно… У фіналі знову з’являється Кассандра — живий спогад про саму себе…

КЕТ було створено групою акторів Київського молодого театру у 1988 році. З 1994 р. розміщується на території Києво-Могилянської академії. Всупереч похмурим прогнозам, після від’їзду до Німеччини лідера — культового режисера 80—90-х Валерія Більченка — театр не припинив свого існування, а розпочав нове життя. Нині КЕТ регулярно, хоча й нечасто, збуджує уяву глядача усталеним репертуаром («Голомоза співачка» Йонеско, «Амфітріон» Хакса та ін.). Прем’єрами ж балує нас нечасто. Тому вихід у світ вистави «Кассандра» — очікувана подія у культурному житті Києва.