Каннське «Древо життя» на голлівудській пилорамі

З тижневим запізненням в українському прокаті - «Древо життя». Це вже титулований фільм від голлівудського «живого класика» Теренса Маліка. Картина здобула «Золоту пальмову гілку» на недавньому Каннському фестивалі. Але ця ж таки стрічка і поділила глядачів... Як бензопила, що ріже «дерево життя» на два рівноцінні бруски. Частина елітної кінопубліки сприйняла цей фільм доброзичливо, з урахуванням віку майстра і загальної білябіблійської проповідницької місії творця... Але багатьом рецензентам фільм не сподобався категорично. Саме за - «білябіблійську проповідницьку місію».

…Хочете відверто? Краще взагалі не йдіть на фільм... На цьому б і зупинитися. Але «закони жанру» вимагають пояснень. І звичною «зброєю» - іронією або стьобом - на адресу Маліка маститого не відбудешся. Навіть улюблений споживачами інтелектуального глуму оглядач московської «Афиши» Р.Волобуєв цього разу не став розпинати лауреата, а зупинився на такому зовні байдужому посланні: мовляв, хочете - то дивіться, а не хочете - не дивіться...

Та й справді, який тут сарказм, якщо режисер, котрий став у позу деміурга, пропонує світло і любов, страждання та очищення... Запитання? Немає. Запитань не пропонує. Тільки відповіді. Прості, банальні, відомі людині на рівні її мікроскопічного (для Всесвіту) розуму. Простіше кажучи - дурні. А спільний знаменник у дурості та незбагненного Всесвіту, на думку Ейнштейна, тільки нескінченність!

Рівняння всіх трьох відомих плюс виснажливий хронометраж (дві з половиною години) - такі нині каннські лауреати.

Ну а якщо ослухаєтесь і підете на це кіно, то й не дивуйтеся, що з вами розмовлятимуть, як з недалекою людиною, пропонуючи замість роботи думки красиві картинки, побожне гламурне споглядання, естетичну насолоду... В яких і без того «давно живемо», без будь-якої перспективи вирватися.

«Древо життя» - баобаб, який росте корінням вгору. Це фреска світобудови, де пафосу та амбіціям художника не соромно лізти з усіх щілин. Де авангард і 150 млн. бюджету - відверто цинічно римуються.

Ну, у світі, звичайно, ще й не такі парадокси трапляються... Малік намагається переломити кінематограф через поезію. І для цього йому необхідні високоякісні комп’ютерні динозаври, голлівудська зірка Бред Пітт - кіномодель, який підходить Маліку значно більше, ніж психологічні обертони гри Шона Пенна. Останній - найбільш недоречний у цьому фільмі. Оскільки Маліка цікавить тільки власна «гра». Причому крапленими картами - цитатами з Письма... Починаючи з епіграфа Книги Іова, їх безцеремонно «приклеюють» глядачу на лоба (пам’ятаєте забаву в «Безславних виродках»?) - «так, ти - людина!», «так - тобі потрібен Бог», «ні - ти не перестанеш мучитися»...

Втім, поезія (і симфонія заодно, завдяки джентльменському набору музичних класиків у міксі від Олександра Деспла) у нього дійсно виходить - це добре підігнаний колаж із жанрів і стилів.

Від символізму рухливих молекул, до оди про створення світу (знову ж таки динозаври: повірте, «це» відверте Discovery ще довго не вийде з вашої голови).

Від екзистенціальної патетики пійманої, як риба в акваріумі, людської душі (лінія Пенна в скляних хмарочосах) до пасторального роману... у віршах, звісно.

Останнє - це умовна подоба сюжету. Якась надрекламна краса сімейної повсякденності в одноповерховій Америці зразка 50-х. Очевидно, для «шістдесятника» Маліка - це час «до гріхопадіння»?

Проте і в сімейному раю є свій суворий пастир - батько (Пітт) і божа благодать - мати («усе хистке, крім материнської любові») з іконним ликом Джессіки Честейн.

Природно, фігури матері і батька претендують на метафоричне узагальнення інь і янь, а конфлікт поколінь і смерть - претендують на законний плин життя. Неземна, здавалося б, картинка оператора Еммануеля Любецкі - його шалені ширококутники (око боже?) і безмежне світло (освЯчення сущого) - сама по собі покликана явити мудрість. Хоч би що там не казав закадровий ліричний або патетичний герой Маліка.

Теренс Малік, професор філософії та одіозний відлюдник, для Америки - свого роду Тарковський. Гранично серйозний у творчості, що йде (хоча б на рівні міфу) всупереч місцевій кіноідеології, насправді тільки підтримує її своїм винятковим статусом. Одного Маліка - визнаного генія, кінофілософа, чиї екранні медитації тягнуть на мільйонні бюджети, заокеанська системна «пилорама» готова милувати, терпіти, спонсорувати... І тримати за пазухою на випадок чергового «ребрендінгу» своєї могутності. До слова, знаєте, як називається національний американський павільйон цього року на арт-бієнале? Коротко і по суті - «Слава». Тож «Золота пальмова гілка» за кінопроповідь про суще тривалістю у дві з половиною години, - цілком у тренді. «Славу» супроводжують обожнювання і ненависть, а «Древо життя» - свист і оплески не найдурнішої каннської публіки, яка пережила на своєму віку не один «багатовимірний» фільм. Що ж, для Бога у людини теж - або все, або нічого... А Малік - він посередині: в порожнечі, в горезвісних «Пустищах», де його рай, де його віра... І як мінімум - кінематограф.