ІЗДРИК НЕКАНОНІЧНИЙ

Як ви гадаєте, кому щастить народитись акурат між двома Спасами, медовим і яблучним, — цими радісними і нестрогими святами східнохристиянської традиції? Напевне, субтильним істотам, природженим естетам, одне слово, людям тонкої душевної організації, про яких кажуть або з неприхованою зневагою — «малахольний», або з прихованою симпатією — «людина не від світу цього». 16 серпня 1962 року народився прозаїк, поет, художник, музикант, культуртреґер, людина-журнал, людина, про яку ходять легенди, вигадуються історії, пишуться апокрифи, людина, яка вміщує весь сенс і всю потугу свого творчого обдарування в економне, дзвінке і якесь казкове слово — Іздрик.

Іздрикові — 40! І це не просто констатація вікової віхи, не просто перехід небезпечного Рубікону, після якого тяжче живеться і пишеться, важче дихається і п’ється. Це набування якогось зовсім іншого соціального статусу, який одних зобов’язує до написання свого «Улісса», других — до ранньої загибелі від життєвих розчарувань, третіх — до втрати титулу «молодий поет», четвертих — до перших маразмів, що, як перші морози, з’являються й відходять, аби потім повернутися в усій повноті низького градуса та засніженої зими.

Іздрикові — 40… Ну й що з того? Він не перший, не другий, не третій і тим більше не четвертий. Він якийсь неканонічний, незвичний і вічно непризвичаєний. Він зачаєний і непростий (із наголосом на другому складі), лякливий і химерний, хворобливий і зворушено-зворушливий. Цьому письменникові, як і будь-якому справжньому письменникові, немає місця в українській літературі, тому і значення його як письменника автоматично зростає. Він першим у цій літературі хворобу перетворив на творчий прийом, а сон — на літературний жанр. Так і живуть його романи й повісті — ці хворобливі сни про ніщо і про все, уламки вічноживого і вічножовтого декадансу. Хто сказав, що декаданс помер? Він живий, бо живий Юрко Іздрик — представник українського декадансу. І це не вирок і не діагноз, а просто констатація факту.

В Україні є багато людей, які можуть краще, повніше і професійніше, ніж я, написати про Іздрика. І не раз писали й знову напишуть. Бо знають його з різних сторін. Але кожен любить Іздрика і його твори якоюсь своєю любов’ю. Хтось називає його креатором станіславського феномена, хтось — творцем акціонального коду сучасної прози, а хтось — творцем палімпсестів. І кожен окремий «хтось» має на це своє право, точніше, має право на свого Іздрика. Я теж маю право на свого Іздрика, хоч ніхто мені цього права не давав. Я теж засинав із «Воццеком» під подушкою, занурюючись у якісь свої, навіяні Іздриком, сни, я теж лежав у лікарні, як у «Подвійному Леоні», слухаючи нічні анекдоти про Офелію Ісаківну Латекс і барабани Страдиварі, я теж ототожнював себе з головним героєм повісті «Біографія аутиста»…

Іздрик уміє вселитися і довго не покидати, такий собі квартирант, літературна ліміта — така бажана і така тужливо-сумовита, що будь-які слова про згубні впливи естетики постмодернізму здаються недобросовісною базграниною, порожніми словесами, які абсолютно не відповідають суті явища. Іздрик — це страждання і біль, страждання і саморефлексійність, страждання і радість від страждання. Іздрик — це трепанація і лоботомія, розширення і роздвоєння свідомості, пошуки Справжнього у минущому і вічного у смертному. Іздрик — це Набоков, поранений стрілою галицького декадансу, це Селінджер в умовах поміркованого континентального клімату, це подобрілий Л.-Ф.Селін. Але все це просто порівняння, за якими нічого не стоїть, окрім бажання вписати його в якийсь контекст. Насправді Іздрик — хворий ангел, що воплотився у жилавому чоловічому тілі.

Він малює ангелів і грає на фортепіано, він уникає спілкування і живе у власних фантазіях, він бореться зі своїми хворобами, водночас плекаючи їх, він святий сноб, який кров’ю і потом заслужив собі таке немаґдебурзьке право, право на мізантропію в умовах антропологічного колапсу. Він уже більше 10 років робить журнал «Четвер», що вже давно став його плоттю, головною розвагою життя і полем для творчого експерименту, у якому відкриваються нові імена, друкуються нові переклади, втілюються нові сни. Іздрикові сни — про воду і рибу, про рибу у воді. Про письменника і весь світ навколо нього і в ньому. І світові цьому добре, що в нього є його Іздрик. Іздрик, якому вже 40, ще 40, усього-на-всього 40. Многая літа, Юрку!