ІВАНИ НА ГЛОБУСІ

Цієї осені було два сімдесятирічних ювілеї. Один — універсального масштабу і трагічний — початок голодомору в Україні. Другий — вузькокінематографічний і поки що, на мій погляд, не до кінця встановленої оцінної якості — вихід у світ фільму «Іван» Олександра Довженка. Здавалося б, що спільного між цими подіями, крім часу та місця дії? А хіба цього мало?

…Справи були чудові. За «Стислим курсом історії ВКП(б)», частка промисловості у валовому продукті (53%) уперше перевищила частку виробництва їстівного (47%). П’ятирічку, того й гляди, можна було виконати лише за 4 роки. «Ми перебуваємо напередодні перетворення з країни аграрної на країну індустріальну», — заявив тов. Сталін на ХVI з’їзді партії. Навесні 1932-го ударними темпами завершувалися: посівна в новостворених українських колгоспах, підготовка до запуску першої черги Дніпрогесу і десь на півшляху між цими об’єктами — зйомки першого українського звукового фільму «Іван». У цій картині Довженко, який повернувся нещодавно з Європи, хотів по-новаторському використати набутий там досвід капіталістичного «мовного» кіно. Природно, втілюючи в екранній формі той історичний вектор суспільного розвитку, який був указаний вождем і яким сам уже пройшов, — від села до міста.

Отже, відбувалося це у величезній країні, одержимій, кажучи сучасною мовою, глобалістичною ідеєю загальної перебудови, що й було відповідно марковано земною кулею в гербі. Та Довженку не доводилося особливо ламати себе, щоб догодити лінії партії. Він сам був органічним «глобалістом». По-перше, у природному, народно-язичницькому дусі. Він бачив світ як колізію природних стихій — землі, води, повітря (неба) і вогню. Усі його фільми (багато які— вже в назві) до того відсилають. По-друге, він, городянин у першому поколінні, тим паче затято не визнавав самоцінної краси неолюдненої та неокультуреної природи. І в усіх його роботах ми бачимо ще дві взаємозалежні стихії — людську та технічну, які завжди спрямовані на «розорювання» цілини природності. У «Землі» агентами цивілізації були Василь і трактор, в «Аерограді» будуть більшовики з літаками. В «Івані» як «техноплуг вод» мав виступити Дніпрогес. А ось людському «матеріалу», що надійшов із села на будівництво століття, було призначено не лише «орати», а й бути «розореним»: недавні селюки будують ГЕС, а та будує їх. Або в цілому: велика ідея комунізму підкоряє і велику ріку, і стихію архаїчного землеробства.

«Іван» у фільмі — це не стільки ім’я окремого «негероїчного героя», як напише пізніше Довженко, скільки збірна назва сільського «матеріалу», що сортується і цивілізується на кшталт радянського: «Драма Івана розходиться в двох напрямках, але драма його одна й та ж сама. Насамперед, він із села. Коли він іде з села — це вже драма. Далі починають розходитися Іванові шляхи. Одного Івана сьогодні ведуть із села в Соловки, в Сибір, на Біломор-канал. (...) Це — йде куркуль Іван, шкідник, йде представник ворожого класу. На сьогодні типовий Іван, який іде на наші Дніпробуди». Та й це не остаточний акт селекції: «Іван на сьогодні надзвичайно важлива людина в нашій державі... тому що він робить п’ятирічку дорожчою приблизно вп’ятеро (він псує машини...). Немає жодної держави у світі, де б за звалений Іваном трактор держава присудила Івана до вищої міри покарання... — виключно з гуманістичного ставлення до цієї людини».

Так і вийшло у фільмі. Ми побачимо кілька іпостасей Івана: і головну — хлопця, що зростає (Петро Масоха); і вже готового комсомольського ватажка; і незграбного машиніста, який усе-таки перекинув товарняк, загинув і тим затримав роботу бетонного цеху; і прогульника (Степан Шкурат). Та Довженко не був би геніальним автором, якби не додумував будь-яку тему до буттєвої повноти в її внутрішніх протиріччях, тобто не мислив драматургією самого життя. Тому навіть у творчо не найбільш вдалій його картині «Іван», найтісніше пов’язаній з прямим наказом Системи і найвіддаленішій від інтересів навіть не згаданого в ній Івана-родича, який при зйомках фактично був присутній, а до московської прем’єри (6 листопада) уже смертельно голодував, — і тут вгадані дуже важливі проблеми нашої поточної фази глобалізації. Так, на «відходах» до сюжетних антиномій Довженко в «Івані» одним із перших у кіно вгадав надмірну екологічну і гуманітарну ціну за освоєння «стихій». У фільмі — в епізоді з матір’ю загиблого машиніста. А в сучасності, якщо забули про Чорнобиль, дивіться хоча б сьогодні ввечері телерепортаж про море розлитої нафти в Атлантиці. Довженко розмірковував про міську долю українського селянина в соціалістичній індустріалізації, але, гадаю, фактично вгадав роль провінційної сільської ментальності наших владних «іванів» у цивілізаційному становленні нинішньої, неуявної навіть для нього, кіномрійника, «незалежної України».

А головний урок, даний «Іваном» людству, з його триваючими глобалізаційними пориваннями, мені здається, такий. Неприпустимо людство міряти «іванами», етносами, «жменями» людських істот. Сортувати — мільйон хороший, мільйон — так собі. Навіть лексично, хоча саме до того й тяжіє арифметика планетарності. (Дядько з фільму про голову колгоспу: «Знову про мільйони, хоч би про що почав говорити, відразу знайде якісь мільйони»). Це урок практичний і дуже актуальний. Адже саме так ведуть підрахунки заручників і жертв у нинішній кривавій практиці взаємного тероризму (Косово, Нью-Йорк, Афганістан, Москва). Радянський досвід свідчить: ніяка свобода й ніяка незалежність не заслуговує на існування, якщо в гріш не ставить одне-єдине чуже людське життя. Все одно це множиться на мільйони, і не встоїть довго так улаштований добробут.