Іван Франко у Задзеркаллі

Повість «Перехресні стежки» (один із кращих творів у творчій біографії Каменяра) отримала сценічне життя в Київському національному театрі імені Івана Франка. Автор інсценування і режисер - Дмитро Чирипюк. У прем’єрній виставі, яку можна вважати принциповою для репертуарної парадигми франківців, солістами є актор Петро Панчук, композитор Юрій Шевченко, художник Андрій Александрович-Дочевський.

Сцена являє собою «королівство кривих дзеркал». Кілька чималих пластин (заввишки близько трьох метрів) при найменшому русі сценічного кола утворюють дзеркальний лабіринт. Шлях у якому і короткий, і витіюватий. Хоч скільки блукай, усе одно наткнешся на... віддзеркалення.

Ці ж таки люстра з допомогою проекторів упродовж двогодинного дійства «віддзеркалюють» контрастні примхи природи (вітер, дощ, захід сонця, світанок), а також емоційні відтінки (червоне - пристрасть, біле - смерть). Одне в іншому. Як у дзеркалі.

Немов сам Франко, як героїня Льюїса Керролла, несподівано потрапляє в це Задзеркалля.

Художник Александрович, який останнім часом здавався мені якимось підупалим на дусі (або з невідомих причин збуджено саркастичним), на цій виставі немовби вирішив скинути загадковий тягар з натруджених плечей. І, розправивши ці могутні плечі як крила, явив нам у всіх сенсах художнє вирішення. Нове воно чи не настільки... - не суть важливо. Його «лабіринт», мабуть, основний формотворчий елемент поетики вистави. Немов додаткова «шпаргалка» повелителю-режисеру: якими «стежками» варто рухатися для досягнення шуканих цілей?

У «дзеркалах» Александровича, проте, можна побачити й «безадресність» стосовно тексту Франка. З таким самим успіхом і в тій самій «системі дзеркал», напевно, можна сміливо грати осучасненого Шекспіра, стильного Ібсена або метафоричного Чехова. Так? Так. І навіть церемонію «Людина року» запросто можна провести в багатофункціональному сценографічному інтер’єрі.

Але це на перший погляд. Художник усе-таки «зрить у корінь». І розглядає Франка не крізь очікувану багатьма етнографічну призму (гори, дримби та гуцули), а через універсальні оптичні прилади європейського зразка…

Адже даний сценічний сюжет «за мотивами» - достоту з самісіньких «надр» модернізму межі XIX-XX століть. Де віддзеркалення важливіше за оригінали.

Ця історія з тієї самої галицької «лікарняної палати», де в різний час скніють і біснуються Леопольд Захер-Мазох і письменникова дружина Ольга Хоружинська (за словами Франка, вона страждала «на прояви божевілля на тлі еротичному й релігійному», що до певної міри теж «модернізм» у системі віддзеркалень).

Деякі дослідники «франкіани», зокрема Микола Ільницький, були переконані, що
«...Зів’яле листя», цей світовий шедевр драми закоханого серця, стало основою для розкриття внутрішніх почувань персонажів «Перехресних стежок».

Тобто знову: одне в іншому, в обопільних віддзеркаленнях.

«Стежки», датовані 1900-м, так чи інакше ведуть в інший, «надпобутовий», вимір... Нових передчуттів від віку прийдешнього. Старих ран, які залишилися від віку спливаючого. Того, що ятрило душу письменника стигмами численних образ, сумнівів, розчарувань.

Про це, власне, і в його повісті...

Текст - як магічний темний вир, що затягує на самісіньке «дно» пристрастей та пороків. Як багатошарова земна кора, яку кортить розрити до самого пекла.

Масивний «соціальний» ґрунт у цій історії намагається розрихлити й головний герой - молодий адвокат Євген Рафалович. Як кажуть про нього недруги, «ідеаліст, русин, народолюбець, хлопоман». Флегматичний совісний борець «за народ» не вельми спроможний повоювати за власне щастя. Воно - випадково - являється йому в образі, здавалося б, давно втраченої мрії: прекрасної блондинки Реґіни. Ліричної струни цієї повісті, поетичного привіту - з того ж таки «Зів’ялого листя».

Жінка-мрія і жінка-бранка. От хто така Реґіна, вже десять років як заміжня (ув’язнена) за Валеріаном Стальським… На вигляд - гоноровим паном, а по суті - латентним маніяком. При згадуванні імені якого в моїй читацькій пам’яті досі лунає дикий вереск по-звірячому замученої ним бідної кицьки (мучив тиждень: вибивав зуби й випалював очі).

У Стальському, колишньому наставникові Рафаловича, виростає «щось» темне й порочне. (Властиве «кращим» персонажам Федора Михайловича Достоєвського.)

Садист Стальський як втілення пороку й замикає головний кут трикутника, де два інші «кути» - любов (Реґіна) і совість (Рафалович).

Подібний «трикутник» - і в основі інсценування (виконаного п. Чирипюком). Режисер «санує» соціально-політичний шар (із судами, євреями, народними сподіваннями). Залишає лише любовний скелет... У сценографічній системі віддзеркалень. На тлі вражаючої емоційною насиченістю музичної тканини (композитор Юрій Шевченко написав тут кращу, як на мій смак, музику для драматичного театру - з усіх «музик», колись ним створених).

Дію, відповідно до інсценування, розбито на епізоди яскраві. Музично, хореографічно й світлово - логічно вибудувані. Невтаємниченими «трагіфарсова» лавсторі має сприйматися як більш-менш зрозуміла. У «втаємничених» - до п. режисера - можуть виникнути запитання.

Наприклад. Чи варто було заради шуканої сценічної динаміки вилучати з сюжету практично всі паралельні відгалуження? І чи можна переконливо пояснити мотивацію парадоксальних вчинків персонажів, якщо обрізано пуповину історії, власне «закон середовища»? Чи усвідомлював постановник, що «карти в руки» (з рук художника) ще більш каторжний шлях адаптації Франка... Оскільки відразу за дзеркалом - Фрейд, Захер-Мазох, Достоєвський... Словом, страшні речі! Передбачувана тема. Совісний учень повинен «віддзеркалюватися» у патологічному вчителеві, безневинна жертва - у злочинному мучителеві. Оскільки, повторюся, один проростає в іншому, як бур’ян на перехресних стежках.

Подібне - складно. Не кожному до снаги відчути.

Однак рівень матеріалу й вимагає ще серйознішого осмислення. І ще докладнішого розбору.

Інакше - скоромовка. А саме дійство може видатися скептикові лише вигадливою дзеркальною інсталяцією з участю акторів драматичного театру.

Але, на щастя, це не «осічка».

На щастя, панове актори в багатьох сценах прикривають деякі режисерські холості постріли. Попросту вони «тримають» виставу руками золотими й жадібними.

Після Стальського, зіграного Петром Панчуком, цього актора без будь-яких сумнівів можна відносити до розряду «великих драматичних». Удача режисера (в цьому окремому випадку) - в точному влученні в конкретного виконавця. В його природу, в його загадкові можливості такого собі «злого Арлекіна». Панчук грає тілом, голосом, усім своїм єством - лощену людину-павука. Створіння небезпечне, ще до кінця не вивчене. Він плете свої павучі візерунки не задля мети, а насолоджуючись самим процесом. Його здатність любити дорівнює можливості капостити. Надзвичайно цікавий, скажу я вам, екземпляр.

Випадок з Панчуком (продовжувачем «характерної» лицедійської лінії в українському театрі) - рідкісний сценічний приклад, коли жест чи погляд актора замінюють сто непотрібних мізансцен. Безперечно, його Стальський вийшов із «сюртука» деяких героїв Достоєвського. З того «пекла», яке складається з нас «самих» та «інших» таких самих (перефразовуючи Сартра).

Стальський-Панчук - енергетичний хребет постановки. А Рафалович (Олександр Форманчук) швидше персонаж-спостерігач, якого при скороченні тексту позбавили прав, обов’язків і мотивацій. Актор-трудоголік наразі лише в пошуках потрібної інтонації для непростого образу. Зовнішній малюнок його «правдолюба» переконливий: трохи «зім’ятий», розсмиканий, роздвоєний. Залишилося знайти необхідні голосові модуляції - де шепіт, а де крик; де душа, а де темний ліс?

Безсумнівною удачею цього «трикутника» можна визнати - Реґіну (Тетяна Міхіна). Акторка грає чуттєво, але підкреслено стримано. У неї мало сцен, але відчувається прискорений «пульс» образу, чути її особливий голос (Міхіна одна з небагатьох серед молодого призову франківців, хто майстерно володіє голосом, а отже - залом). Її Реґіна - не дівчинка-іграшка, яку одного разу зламала зла людина, і згодом вона взяла молоток і вкоротила віку кривдникові. У цієї героїні - складне внутрішнє життя. Там є приховані резерви й неабиякі можливості. Зрештою, у ній подеколи таки поблискує віддзеркалення чоловіка-садиста (якщо десять років подібний садизм становив сенс її існування «в полоні»).

Акторський дует Петро Панчук - Тетяна Міхіна з огляду на репертуарні обставини «перетік» на велику сцену - зі сцени Камерної (імені Сергія Данченка). Напередодні прем’єри «Стежок» ці самі виконавці зіграли Достоєвського - «Сон смішної людини», ще одну варіацію на теми любові, пороку, жертовності. Зіграли, до речі, сильно й переконливо. (І Достоєвський на Камерній - поки що найкраще досягнення знаменитого франківського довгобуду.)

Якоюсь мірою завдяки акторам дві різні вистави - велика і камерна (режисери теж різні) - для мене вибудовуються в диптих. У роман із продовженням і «віддзеркаленням». Франко віддзеркалюється в Достоєвському. Федір Михайлович - у героях Франка. «Перехресні стежки» далеко ведуть. Отже, раджу дивитися комплектом - два в одному.