ІСТОРІЯ В АВАРІЙНОМУ СТАНІ

Історія створення Кременецького краєзнавчого музею (Тернопільщина) сягає 1937 року і пов’язана з іменами Франца Мончака та Здіслава Опольського. Саме тоді й було зібрано першу експозицію. Містилася вона у двох невеличких кімнатах. Переважали знахідки розкопок на горі Куличівці у Кременці. 2002 року відзначили 65-річчя музею. За роки його існування науковці зібрали багатий матеріал з історії краю. Основний фонд музею на сьогодні налічує понад 62 тис. предметів. Це колекції мистецьких робіт українських художників та самодіяльних майстрів.

Кременеччина здавна славилася виробами народних умільців, тому в музеї широко експонуються вироби з лози, рогози тощо. Неабияку цінність становлять історичні документи, які розповідають про історію краю. Але найбільше багатство Кременеччини — це люди, які в усі часи своїм життям, своєю творчістю прославляли цей край. Тут народився відомий польський поет-романтик Юліуш Словацький. Кременецька земля дала світові відомого українського композитора Михайла Вериківського. Свого часу наше місто відвідало багато видатних людей, які залишили свої спогади про цей чудовий куточок Волині.

Одна з основних експозицій музею — захист кременчанами своєї землі під час татаро-монгольської навали. Чудово описав ці події сучасний український поет Іван Гнатюк. У вірші «Кременець» йдеться і про назву міста, і про силу духу кременчан-звитяжців, які відстоювали свою землю в різні часи нашестя ворогів. Сама назва міста промовляє про мужність, відвагу, стійкість і велику любов кременчан до рідної землі.

Назавжди кривавою раною в серцях людей залишиться Друга світова війна з її мільйонними людськими жертвами. Не оминула лиха година й волинського містечка. Тільки в Кременці, з 36-тисячним населенням перед війною, зайди-завойовники знищили близько 16 тисяч чоловік! Про ці жахливі події також розповідають виставкові стенди музею. Ми намагаємося донести до кожного місцевого жителя, до кожного відвідувача музею події тих далеких, але не забутих лихоліть, щоб спільними зусиллями не допустити повторення страшних часів. Люди мають право на мирне й щасливе життя.

На превеликий жаль, проблем у музею чимало. По-перше, приміщення. Мала площа фондосховищ не дає можливості розмістити музейне багатство, зберегти експонати, які призбирувалися протягом десятиліть. Приміщення потребує ремонту. Не дотримується режим вологості: будівля не опалюється вже сім років. Холодно у робочих кабінетах працівників музею, обвалюється штукатурка, псуються експонати, у тому числі дуже цінні. Хоча проблеми з опаленням тривають сім років, а співробітники отримують мізерну зарплатню, — музей не зачиняли ні на день: приймали відвідувачів, проводили екскурсії.

Місто Кременець належить до державного історико-архітектурного заповідника, але чомусь музей оминули, до складу історико-архітектурного заповідника не ввели. Здавалося б, очевидно, що краєзнавчий музей — його частинка, але чиновники розпорядилися по-своєму — не на користь музею по вул. Шевченка, 90...

Керівництво музею не мовчало. Багато листів-звернень було надіслано в різні установи, газети, зверталися й до місцевих керівників. Музей — бюджетна установа, фінансується з районного бюджету. Ми розуміємо, що в районному бюджеті катастрофічно не вистачає коштів. Вони йдуть насамперед на підтримку лікувальних та освітніх закладів. І це правильно. Але ж хіба не повинне населення збагачуватися й духовно? Куди ж ми водитимемо на екскурсії наших дітей, онуків, коли втратимо цей храм історії? Чи замислювалися над цим ті, кому чини й посади велять замислитися, знайти необхідні кошти і втримати-таки на плаву цю неоціненну для кременчан, і не тільки, скарбницю історії краю?!

Ось уже другий рік триває «епопея» з підведенням газового опалення до приміщення музею. У грудні минулого року підключили, наступного ж дня почалися проблеми з ним. Мучимося й досі. Однак не втрачаємо надії, бо обіцяли… Потому візьмемося й за інші проблеми. Адже без забезпечення елементарних умов праці установа не може нормально функціонувати.

Громадськість міста також не залишилася осторонь наших проблем. Люди виступили за збереження музею.

Торік місцева санстанція через аварійний стан закрила три експозиційні зали. Зрозуміло, що таким чином руйнується структура екскурсії. І ми йшли на порушення, бо люди, які приїжджають до міста, хочуть відвідати музей, узнати історію краю.

Зверталися до народних депутатів, які свого часу балотувалися по Кременецькому виборчому округу, з проханням допомогти у розв’язанні питань нашого музею, та марно. Не дочекалися відповіді на листи ні від колишнього депутата Михайла Ратушного, ні від Олега Гуменюка, що нині працює у ВР.

І до знаменитих артистів теж зверталися, зокрема, співака з Росії Йосипа Кобзона, який двічі побував у Кременці, відвідав наш музей і був від нього в захопленні. Відповідь надійшла: немає можливості допомогти. Та, як кажуть, світ не без добрих людей. Знайшлися люди, які все ж таки неодноразово допомагали музею.

Колектив працює самовіддано й сумлінно. Довгі роки досліджував історію нашого краю відомий краєзнавець Гаврило Чернихівський. Співпрацює з музеєм художній гурт «Гладущик», який очолює Ніл Зварунчик. Його учасники — Валентин Величко, Михайло Терновий, Олександр Пташкін, Богдан Романюк та інші — влаштовують художні виставки. Полотна з краєвидами міста і його околиць, Замкової гори зачаровують. Праці цих майстрів пензля відомі далеко за межами Кременця. От якби влаштувати їм виставку у Києві, наприклад… Мрія, скажете? А чому ні? Віриться, що колись це стане реальністю. Адже полотна вищеназваних художників є у приватних колекціях не одного поважного київського ученого та політика.

Славиться Кременеччина й народними умільцями. Відомий майстер лозоплетіння Борис Чернюк неодноразово представляв свої роботи на виставках у Києві, Львові, Тернополі. Майстрині-вишивальниці милують око своїми витонченими, майстерно виконаними вишивками.

Колектив музею не втрачає надії, що туризм на Кременеччині розвиватиметься. Приїжджатимуть до міста екскурсії з усієї України і з сусідніх країн, особливо з Польщі, бо у Кременці вже створено музей
Ю.Словацького. До його створення у краєзнавчому музеї була чудова експозиція, яку забрали до новоствореного музею. Згодом її повернули назад. На думку працівників музею, не слід було так поспішати з відкриттям вищезгаданого, спочатку годилося відреставрувати будинок Словацьких, підготувати приміщення, а потім уже — відкривати музей, який міг би стати відділенням краєзнавчого.

До речі, музею Ю.Словацького надано статус обласного. Нещодавно в одній з місцевих газет трапилася на очі стаття про цікаву екскурсійну подорож до Почаєва, Кременця, про пишні прийоми, смачні обіди. А ось про Кременецький краєзнавчий музей у ній чомусь не згадано.

Свого часу монастир претендував на будівлю, в якій міститься краєзнавчий музей. Але, згідно з документацією, музейне приміщення не є пам’яткою архітектури і будувалося на кошти громади міста, тому з монастирем нічого спільного не має. Сподіваємося на плідне сусідство. На території монастиря не вщухає ремонт, споруджуються нові будівлі, територія впорядкована й охайна. Хто знає, може, колись з’явиться нагода і близького сусіда (музей) отак причепурити? Хотілося б. Адже багато людей звідусіль приїжджають відвідати монастир, помолитися. Може, й музей їх зацікавить, багата історія нашої стародавньої волинської землі…