ІСТОРІЯ ОДНОГО ВОСКРЕШЕННЯ

Як багато і як мало може встигнути людина... Можна створити що-небудь справді гідне уваги — чи то художній твір чи наукову працю, — але не встигнути не тільки «сьорбнути славки», а й побачити свій шедевр опублікованим. А можна й навпаки: «засвітитися» і навіть прогриміти, але нічого вартого уваги не створити або, витрачаючи час на успіх і галас, не завершити головного. Звичайно, можливий і третій, гармонійний варіант, коли слава супроводжує талант або, точніше, тиняється за ним по п’ятах. Та в нашому неблагополучному світі набагато частіше трапляються перших два варіанти.

Іван Овсійович Іванцов не встиг прославитися. І навіть захистити дисертацію й видрукувати свої історичні праці. Написав дві монографії і говорив, що одночасно захистить і кандидатську, і докторську. Та безжалісний час розпорядився інакше. 1941-го надзвичайно талановитий історик Іван Іванцов загинув в окупованому німцями Києві, намагаючись врятувати від розграбування історичні святині. А потім чимало молодих учених, продовжуючи тематику досліджень Івана Овсійовича, користувалися його працями, проте й гадки не мали на них посилатися. Така ось доля. Начебто встигла людина непомірно багато, але про лаври не думала. Ніколи було. Творила...

«Воскрешення» І.Іванцова настало тоді, коли дочка вченого, Галина Іванівна, принесла в Інститут археології і джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України машинопис кандидатської дисертації її батька, який зберігся в єдиному примірнику в сімейному архіві. Вибір «храму науки» був не випадковий. Адже саме тут з січня 1938-го по липень 1941-го працював старшим науковим співробітником Іван Овсійович Іванцов. І саме будучи служителем цього «храму науки», І.Іванцов спільно з колегами проводив розкопки біля Михайлівського Золотоверхого монастиря. «Польові» щоденники вченого досі часто цитують у науковій літературі. Розкопки були епохальні, хоча війна не дала їх завершити.

Отож, група фахівців Інституту археології і джерелознавства ознайомилася з дисертацією І.Іванцова й вирішила, що вона й тепер зберегла свою наукову цінність. Викликала інтерес і тема дисертації — «Повстання українського народу проти шляхетської Польщі (1635—1638)». А 2002 року Видавничий дім «Академперіодика» за підтримки Фонду фундаментальних досліджень видав цю працю Іванцова. І нарешті, 5 червня в Будинку вчених відбулася презентація книжки, яка нещодавно вийшла.

Здавалося б, справедливість восторжествувала. Зусиллями Г.Іванцової та людей, які перейнялися її тривогами, одна з праць Івана Овсійовича нарешті побачила світ. Однак досі не опубліковане ще одне дуже серйозне дослідження Іванцова — «Стародавнiй Київ». Воно, як і раніше, лежить у сімейному архіві Іванцових і чекає на свого видавця. Не кажу — свого часу, оскільки цей час давно вже настав. Ось тільки за видавцем затримка.

На презентації в Будинку вчених виступали історики з Національного університету імені Тараса Шевченка, Києво-Могилянської академії і НАН України, представники Видавничого дому «Академперіодика». Говорили про те, що монографія Івана Овсійовича відрізняється рідкісною науковою глибиною та обгрунтованістю, щонайсерйознішою роботою з історичними джерелами. Річ у тому, що Іванцов використовував для своєї монографії не лише матеріали рукописного відділу АН УРСР та Державного архіву феодально-кріпосницької епохи в Москві (тепер усі ці організації, звичайно, називаються інакше), а й «золоті розсипи» польських архівів. Необхідні виписки надав у його розпорядження блискучий знавець польської архівної україністики професор І.Крип’якевич.

Можливість використовувати у своїй роботі дані з архіву Крип’якевича була свідченням небувалої прихильності або, точніше, рідкісної поваги цього вченого до І.Іванцова. Іван Овсійович був учнем Олександра Оглобліна, і 15 березня 1994 року Орест Субтельний написав Галині Іванівні Іванцовій, що в кабінеті Оглобліна на почесному місці стояла фотографія його учня — молодого, темноволосого історика-археолога. За словами Оглобліна, доля цієї талановитої людини була трагічною. І Субтельный, і Г.Іванцова припускають, що це була фотографія Івана Овсійовича. Про трагічну долю професор Оглоблін говорив не даремно. І річ тут не лише в самій загибелі тридцятисемирічного Іванцова. А в тому, що цей учений творив у найтяжчі для української історіографії тридцяті роки, які, на жаль, не сприяли творчості.

Свою кар’єру історика Іван Овсійович Іванцов розпочав 1934 року, коли після закінчення істфаку університету вступив до аспірантури і отримав науковим керівником Костя Гуслистого. Втім, слово «кар’єру» тут не підходить. Швидше, можна говорити про шлях. Однак синові розкуркулених батьків спокійно навчатися в аспірантурі не дали й 1935-го відрахували. Потім, щоправда, відновили, але тріщина залишилася на все життя.

Потім Іван Овсійович викладав історію України в Київському педінституті, працював в Інституті археології. Написав історіографічне дослідження «Шевченко та археологія», що ввійшло в ювілейний збірник пам’яті Т.Шевченка (1939 рік). І, головне, до 1941 року Іван Овсійович устиг створити дві свої головні праці — «Повстання українського народу проти шляхетської Польщі (1635—1638)» і «Стародавнiй Київ», проілюстрований 92-ма фотографіями, схемами та планами.

«Повстання українського народу проти шляхетської Польщі (1635—1638)» — це перше в українській історіографії монографічне дослідження, яке стосується повстань Павлюка (Павла Михновича Бута), Я.Острянина. Хоча про ці повстання писали Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, М.Костомаров, М.Грушевський, П.Куліш та інші історики, саме Івану Овсійовичу Іванцову вдалося повною мірою і з властивою йому науковою обгрунтованістю та глибиною дослідити спалахи народного гніву. У центрі монографії (ніде правди діти!) — колоніальна політика Речі Посполитої стосовно України та Білорусії у XVII столітті. Хоча багато хто нині Річ Посполиту вважає ідеальним союзом поляків, українців, литовців і білорусів, насправді все було інакше.

У праці «Стародавній Київ» І.Іванцов багато в чому відштовхувався від результатів археологічної експедиції Інституту археології 1936—1941рр. До речі, у ході цієї експедиції співробітники інституту виявили 80 поховань із ліпним посудом, аналогічним зарубинецькому. Спираючись, серед іншого, на дані археологічних розкопок, І.Іванцов у своєму дослідженні оспорює узвичаєну дату заснування Києва і, зокрема, стверджує, що «немає жодних підстав говорити про існування тут у перших століттях н.е. вже міста Києва, як це робили Антонович, Грушевський, Ляскоронський та інші».

Як доводить Іванцов, у перших століттях н.е. існувало ранньослов’янське поселення, точніше — кілька ранньослов’янських поселень, городищ на київських горах, але не місто Київ. Легендарного Кия вчений називає вождем антського придніпровського союзу, князем східних слов’ян-антів.

І.Іванцов розпочинає працю з питання про найдавніші поселення на території Києва, а потім переходить до часів Володимира та Ярослава, княжих усобиць і навали Батия. Дослідження перегортає всі сторінки історії давнього Києва — від часів слави до занепаду. Розповідь ведеться неспішно, із властивою Івану Овсійовичу докладністю та глибиною. І тим сумніше, що цю працю так і не було опубліковано.

Вважаємо, що стосовно І.Іванцова історична справедливість має бути нарешті відновлена. Бо якщо є люди, які встигають творити, — неодмінно мають бути ті, хто може зберегти створене. І подбати про посмертну славу творців, якщо вони не змогли або не встигли цього зробити. Якщо земна слава не відбулася, справа за славою посмертною.