ІСТОРІЯ БАТЬКІВЩИНИ В ШКІЛЬНИХ ПІДРУЧНИКАХ

Что с нами случилось, что с нами стряслось,

И чьими нас мучат руками?

Россия, ты раненый северный лось,

Гонимый по тундре волками…

Не все еще предано, не все еще продано.

Не все нажитое пошло с молотка.

Еще остается история Родины,

Ее золотой и железный века.

Еще остаются победы Суворова,

Походы Олега и распри князей.

Еще не продали орудья Авроровы

Заморскому спонсору в личный музей…

Процитовані строфи, які вражають щирістю почуттів і глибиною емоцій, належать перу російського поета-фронтовика Віктора Кочеткова. Вони були надруковані в липневому номері газети «Русский мир», що видається в Україні. Строфи ці мають послужити камертоном до статті, присвяченої громадсько-політичним аспектам проблеми шкільних підручників з вітчизняної історії.

Є така галузь педагогічної науки — підручникотворення. Є навіть у Брауншвейгу (ФРН) Міжнародний інститут ім.Георга Еккерта — єдина у світі науково-дослідна установа з вивчення підручників історії. Однак у недавній дискусії, яка пройшла в засобах масової інформації з приводу шкільного підручника історії, дидактичні проблеми не зачіпалися. Тих, хто прислухався до дискусії в Україні і в Росії, менше за все цікавила історія як наука або навчальна дисципліна. Центр ваги в дискусії припав на іншу, майже унікальну здатність підручників з вітчизняної історії: формувати (або пригнічувати) національну самосвідомість, психологічно розмежовувати (або зливати воєдино) два сусідніх народи, які століттями співіснували в одній державі. Схвильована тональність дискусії, її напруга засвідчили знаменний факт: громадяни України сприймають підручник з вітчизняної історії як елемент державотворчого процесу, нарівні з територіальним розмежуванням держав, недопущенням подвійного громадянства і двох державних мов, утвердженням національної символіки як державної.

Вчитаємося в першу строфу поетичного твору Віктора Кочеткова. Людина зустрілася з епохою, якої не розуміє і не сприймає. Свого часу її батьків і всю країну, де вони жили, повели іншим шляхом, ніж той, яким ішло людство. Її саму з дитинства виховали в дусі неприйняття загальнолюдських цінностей і нав’язали інші. Та вона пережила той лад і наприкінці життя змушена проходити крізь труднощі нової трансформації. Її вчили, що під час трансформації або, як висловлювалися раніше — перехідного періоду, труднощі неминучі. Та виходить, що відпущена їй міра життя складається із самих тільки перехідних періодів. Замість суспільства загального благоденства вона знову потрапила у ненависний капіталізм. Мимоволі постає перед очима образ пораненого північного лося, переслідуваного вовками. Такий самий образ південного оленя може постати перед українським поетом. Проблеми-вовки трансформації в Росії й в Україні більш-менш однакові.

Як і Віктор Кочетков, я народився до тієї війни, сама назва якої є тепер предметом полеміки. На зламі 80-х і 90-х рр. пережив шок, побачивши, що попередній науковий доробок знецінений. Після того почав досліджувати, чому конструкції радянського ладу раптово завалилися без зовнішнього або внутрішнього втручання. Тепер уже можу в монографіях або підручниках відповісти на запитання про те, що з нами сталося. Учні і студенти сприймають відповіді нормально, бо це трапилося не з ними. Навпаки, багато людей старшого віку ставляться до новітніх інтерпретацій недавнього минулого емоційно. Для них це минуле — частина власного життя, і оцінка його залежить від того, яким боком воно поверталося до них. Бо радянський лад був дволиким і міг робити життя громадян щасливим або мученицьким.

Слід визнати, що для більшості людей життя було щасливим, незважаючи на випробування суворої епохи. Тому немало ветеранів закликають повернутися в те минуле, хоч неспроможні вказати, як це зробити. Голос репресованої меншості вдається почути нечасто, тому що мученицький шлях завершувався смертю і забуттям. Строфи ахматовського «Реквієму», який іде якраз із табору мучеників, вражають читача незрівнянно сильніше кочетковських. І річ тут не тільки у неспівмірності поетичної майстерності.

Якою була б тепер Україна, якби залишилися жити всі репресовані або забрані міждержавними, міжнаціональними і громадянськими війнами ХХ ст., якби вони дали життя ненародженим дітям, онукам і правнукам? Кількісно ми були б іншими — майже стомільйонним народом. Були б іншими й якісно, тому що тоталітарний режим знищував найбільш вольових, ініціативних, талановитих…

Рік у рік, наполегливо і цілеспрямовано комуністична фракція Верховної Ради намагалася примусити Міністерство освіти і науки України вилучити зі школи діючі підручники з вітчизняної історії як такі, що не відповідають правді життя. Наприклад, у травні 1996 року народні депутати, у минулому викладач історії середньої школи в Горлівці Є.Красняков та доцент кафедри українознавства Миколаївського педінституту В.Кузьєв, звернулися з офіційним запитом до керівників Верховної Ради та уряду, в якому вимагали вилучити шкільні підручники з історії для старшокласників. «Цілеспрямована брехня, перекручення історичних фактів, фальсифікації минулого України тяжким тягарем звалюються на плечі підростаючого покоління, деформують його свідомість», — писали вони у депутатському запиті.

Міністерство не один раз влаштовувало «круглі столи» з участю науковців і вчителів, на яких кожний міг висловити свою думку. У таких випадках дискусій не виникало. Наші опоненти могли протипоставити фактам тільки бажання повернутися до оцінок подій, що існували у підручниках тоді, коли вони самі навчалися в школі. Все інше сприймалося як зловмисне паплюження історії. Але ми не могли зрозуміти, чому оцінки подій, засновані на сталінському короткому курсі «Історії ВКП(б)», слід вважати істинними. Наші вчені робили свою справу і були підтримані міністерством. Жодного разу міністерство не надало свого грифу підручникові або посібнику з радянською концепцією історичного процесу.

Ми здобули незалежність внаслідок розвалу наддержави, спричиненого особливостями її конституційної побудови. Йдеться про декларативну рівноправність Російської Федерації з національними республіками і про надане кожній союзній республіці «право на вихід» з СРСР. Такі особливості конституцій пояснювалися необхідністю запобігти виникненню масового визвольного руху серед народів національних окраїн або протистояти такому руху. Як тільки конституційна реформа М.Горбачова позбавила КПРС статусу державної партії, декларативні права, включно з «правом на вихід», стали реальними. Відтак можна твердити, що незалежність України є до певної міри наслідком зусиль покоління, яке створювало УНР у 1917—1918 рр. За умов, що склалися у 1991 році, незалежність була здобута простим волевиявленням громадян на Всеукраїнському референдумі.

Далі хід державотворчого процесу мав два сценарії. По-перше, Україна могла зміцнювати свою незалежність на радянських засадах, оскільки при владі залишалася компартійно-радянська номенклатура. Покоління будівничих УНР було фізично винищене за перші два десятиліття радянської влади. По-друге, Україна могла заявити про те, що в ідейному і політичному аспектах вона є правонаступницею задушеної більшовиками УНР.

Перший шлях був найпростіший, беручи до уваги рівень русифікації населення і готовність керівників Росії надавати Україні економічну допомогу та політичну підтримку в будь-яких масштабах. Ця готовність яскраво ілюструвалася славнозвісним експромтом Бориса Єльцина: «Прокинувся вранці — і думай, що ти можеш зробити для України». Українські політики повинні були б якнайменше метушитися в сфері державотворення, аби не руйнувати того, що вже існувало. Україна розвивалася б як друга Росія — з російською мовою як другою (а фактично — першою) державною, подвійним громадянством, відсутністю реальних кордонів тощо. Рано чи пізно перед нами або нашими дітьми постало б логічне питання про доцільність окремого існування двох російських держав.

Другий шлях був важким, беручи до уваги рівень русифікації населення і неготовність керівників Росії сприяти Україні в досягненні реальної економічної незалежності. Однак тільки він забезпечував створення окремої від Росії країни з власною національною ідентичністю.

Можна довго розповідати про те, як вдалося укласти українсько-російський договір з фіксацією непорушності існуючих міждержавних кордонів, як українська сторона уникає надання органам СНД наддержавних функцій, як тиснуть на уряд з приводу статусу російської мови власні політичні діячі з червоними замість синьо-жовтих депутатськими значками. Тепер ось нібито виникла ідея спільного підручника з вітчизняної історії.

Така ідея справді була висловлена. Її треба розцінювати як елемент першого сценарію державотворчого процесу — створення російської України з плавним переходом до української Росії (як відомо, назва для такого утворення існує давно — Малоросія). Збурена громадськість почала протестувати, а державні діячі поспішили всіх запевнити, що нічого подібного не станеться. Проте я побоююсь, що після цієї дискусії у засобах масової інформації ми вихлюпнемо з водою й дитину.

Проблема шкільного підручника з історії у відносинах між Україною та Росією справді існує. Є люди, яким хочеться, щоб вона розв’язувалася шляхом створення українсько-російської робочої групи, яка працювала б над текстом спільного підручника. Це — один із шляхів розв’язання проблеми. Проте ми хотіли б її розв’язати в інший спосіб — шляхом розмежування змісту нашої спільної у минулому історії в підручниках обох країн. Для цього треба рішенням президій національних академій наук та відповідних міністерств створювати не робочу групу, а комісію компетентних вчених.

Щоб чіткіше висвітлити суть проблеми шкільного підручника з історії у відносинах між двома країнами, варто бодай коротко зупинитися на її витоках.

Ті, кому понад 30, пам’ятають, чим була вітчизняна історія в радянські часи. Вона називалася історією СРСР, а насправді була історією Росії. Наприкінці 80-х рр. у суспільстві різко підвищився інтерес до справжньої вітчизняної історії, тобто до історії України. Прагнучи утримати свій вплив, ЦК Компартії України в лютому 1989 року утворив координаційну комісію, якій було запропоновано накреслити заходи щодо розвитку історичних досліджень (з наголосом на ліквідацію «білих плям»), полегшення доступу до архівних джерел, видання та перевидання документів і творчої спадщини видатних українських істориків. З 1989/90 навчального року курс історії УРСР став у школах самостійним предметом. Навчальними планами на нього відводилося 102 години. Раніше цей курс вважався додатковим і розраховувався лише на 30 годин. Основними, однак, залишалися курси історії СРСР та всесвітньої історії.

Робота координаційної комісії зосередилася в Інституті історії АН УРСР. За півроку на основі пропозицій академічних установ та міністерств було розроблено комплексну програму розвитку історичних досліджень, поліпшення вивчення і пропаганди історії України. Саме в цій комплексності корінився секрет порівняно швидкого забезпечення вчителів і учнів середньої школи новими підручниками, програмами та навчально-методичними матеріалами.

З 1991/92 навчального року історія України стала повноцінним предметом, який вивчається з 7-го по 11-й класи. Навчальний матеріал з історії Росії почав викладатися в курсі всесвітньої історії. Підручниками та іншими навчальними матеріалами, в основу яких покладалася якісно інша, ніж у радянські часи, концепція історичного розвитку, школи України були забезпечені за кілька років. У цьому плані ми аніскільки не поступилися Росії, яка так само оперативно замінила діючі підручники з історії. Придивимося до концептуальних засад нових російських підручників.

Доля не раз зводила мене з американським вченим Сергієм Максудовим. Це — псевдонім, під яким вийшли відомі праці з історичної демографії СРСР співробітника Гарвардського університету Олександра Бабьонишева, у минулому — москвича, дисидента з оточення А.Сахарова. Псевдонім з булгаковського «Театрального роману» він узяв, щоб не зашкодити родичам, які залишалися в СРСР.

На початку 1996 року О.Бабьонишев надіслав мені свою нову книгу, надруковану в Арлінгтоні (Массачусетс, США) російською мовою — «Россия: вчера, сегодня, завтра». Це були конкурсні твори випускників шкіл Нижнього Новгорода 1995 року. Конкурс шкільних творів на задану тему став своєрідним соціологічним опитуванням. Воно давало можливість виявити умонастрій покоління, яке входило у життя. Дослідники, що вивчали суспільні процеси в пострадянських країнах, дістали оригінальне джерело, і кожний знаходив у ньому щось цікаве.

Мене ці твори тоді вразили історичним баченням, що склалося у нижньогородських учнів. Воно було цілісним, без напівтонів радянської доби, коли Київська Русь вважалася «колискою» братніх народів. Жодної «колиски», жодної згадки про український народ в добу середньовіччя! Давньокиївська доба вважалася історичною спадщиною тільки російського народу. Коли автор твору спеціально зупинявся на перипетіях історичного розвитку від найдавніших часів, він ототожнював Східну Європу з Росією. Ось, наприклад, уривок з твору Максима Осокіна:

«Только с VIII века нашей эры, не раньше, можем мы следить за постепенным ростом нашего народа. С VIII по ХІІІ век основная масса населения сосредоточивалась на среднем и верхнем Днепре с его притоками и с его историческим водным продолжением — линией Ловать—Волхов. Это Русь Днепровская, городовая, торговая.

С ХІІІ до средины XV века среди общего разброда и разрыва народности главная масса русского населения является на верхней Волге с ее притоками. Это Русь Верхневолжская, удельнокняжеская, вольноземледельческая.

С половины XV до второго десятилетия XVII века главная масса русского населения из области Верхней Волги растекается на юг и восток по донскому и средневолжскому чернозему, образуя особую ветвь народа — Великороссию, которая расширяется за пределы Верхнего Поволжья. Но, расплываясь географически, великорусское племя впервые соединяется в одно политическое целое под властью московского государя».

Цитата розлога, але запозичену із шкільного підручника концепцію не слід обтинати. Тільки три процитованих абзаци в їх сукупності дозволяють зрозуміти, що в цій картині минулого немає місця для України, для її народу. Як таке можливе: на світанку історії — Дніпро, а через шість століть — Волга? Російський народ — не народ-мандрівник. Та Максим Осокін дав відповідь:

«Основным фактом истории России была колонизация страны. Историю России можно поделить на отделы или периоды по наблюдаемым в ней народным передвижениям. Периоды нашей истории — этапы, последовательно пройденные нашим народом в занятии и разработке доставшейся ему страны до самой той поры, когда, наконец, он посредством естественного нарождения и поглощения встречных инородцев распространился по всей равнине и даже перешел за ее пределы».

Отже, в очах цього хлопця ми не можемо претендувати навіть на роль «зустрічних інородців». Нас у минулому просто нема! Підручники, які з’явилися в Росії у першій половині 90-х років, брали на озброєння концепцію, поширену в царській Росії.

Для дореволюційних російських «патріотів» українці або білоруси були етнографічним відгалуженням російського народу. Коли треба було висловитися з приводу проблеми «Дніпро—Волга», наводилися аргументи, використані Максимом Осокіним. Тим, хто розглядав українців як самостійний народ, пропонувався погодінський варіант колонізаційної теорії, згідно з яким, давньокиївська спадщина так само залишалася за Москвою. Російський історик Михайло Погодін стверджував, що заселена спочатку племенами великоруської групи Київщина після монгольського погрому зазнала нової, вже української, колонізації, яка йшла з Галичини та з Волині.

Незважаючи на бездоказовість такої гіпотези, яка серед дореволюційних російських учених не здобула солідної підтримки, імперські кола перетворили її на аксіому офіційної науки. Мова і культура українського народу, який самим фактом свого існування підривав ідеологічні підвалини імперії і сіяв сумніви щодо законності її історії, зазнавали переслідувань аж до падіння самодержавства у 1917 році.

Не скажу, що радянська теорія «колиски» аж надто відрізнялася від імперської теорії єдиного російського народу. Як кажуть політики, вся суть — у процедурі. Формально віддаючи українцям третину давньокиївської спадщини, радянські підручники з історії СРСР починали історію України з XIV ст., а російську історію виводили від антів (VIII ст.). Тому в головах випускників радянської школи, як засвідчують наведені в епіграфі строфи Віктора Кочеткова, закріпився стереотип приналежності Олега та його нащадків російській історії.

Те, що Рюриковичі пережили Київську Русь і започаткували Русь Московську, з часів Миколи Карамзіна служило достатнім аргументом для обгрунтування безперервності російської історії від антів. Але в 12-томній «Історії держави Російської» М.Карамзін розповідав про великих князів, які уособлювали державу, а його наступники йшли «від антів», коли створювали багатотомні праці з історії народу та суспільства.

Наведені вище думки і цитати з твору Максима Осокіна я вперше надрукував шість років тому в статті «Давньокиївська спадщина у висвітленні Михайла Грушевського» (журнал «Політика і час» (Київ), вересень 1996 року). Але зміст російських підручників з історії за останні роки не змінився. Майже всі побудовані на дореволюційній концепції М.Карамзіна—М.Погодіна—С.Соловйова—В.Ключевського.

Не бажаючи виступати суддею в оцінці сучасних трактувань нашого спільного минулого російською історичною наукою, пошлюсь на доповідь відомого московського вченого молодшої генерації Л.Горизонтова. Нею відкривався «круглий стіл» в Інституті слов’янознавства РАН «Східні слов’яни у XVII—XVIII століттях: етнічний розвиток і культурна взаємодія» (3 квітня 2001 року).

Пануючою в сучасній російській історіографії Л.Горизонтов назвав концепцію загальноросійської культури, центральною частиною якої є теза про російський суперетнос («большая русская нация») з його безперервним розвитком від Давньоруської держави до імперії Романових. Визнається, що внесок малоросів і білорусів у загальноросійську культуру в XVII—XVIII ст. був більший, ніж внесок великоросів. Звідси випливає перший висновок: загальноросійська культура є законним надбанням малоросів і білорусів. Після цього формулюється другий висновок: наявність цієї загальноросійської культури і мови зробила зайвим самостійний розвиток кожної з частин триєдиного народу у сфері високої культури.

Не можу утриматися від власного зауваження: нехай читач зверне особливу увагу на думку про об’єктивну непотрібність української і білоруської високої культури, — ніби не існували в природі валуєвський циркуляр або емський указ.

Нове, по суті, третє дихання, продовжував Л.Горизонтов, концепція загальноросійської культури набула після розпаду СРСР. До певної міри це стало реакцією на «возобладание национально окрашенного прочтения истории в Украине и в Белоруссии». Вчений не вважав, що «третє дихання» поглибило зміст концепції. Про це свідчило, як він стверджував, перевидання практично без наукових коментарів і популяризація історичних праць ХІХ ст. Нові оригінальні праці з цієї проблематики на зламі ХХ—ХХІ ст. не з’явилися.

Кінцевий висновок Л.Горизонтова я хотів би виділити курсивом: «концепция общерусской культуры испытывает немалые трудности со встраиванием в современную систему научных представлений» (Див.: «Славяноведение» (Москва), 2002, березень-квітень, стор.4-5).

У нас є десятирічний досвід узгодження змісту підручників з вітчизняної історії в рамках українсько-польської комісії. Наприкінці вересня у Києві відбудеться чергова зустріч з польською делегацією на чолі з професором Владиславом Серчиком. Суть нашої праці полягає у наданні польській стороні рекомендацій з приводу висвітлення української тематики у підручниках з історії Польщі. Польські вчені дають свої рекомендації щодо змісту українських підручників. Нас не цікавить науковий або методичний зміст підручників. Мета роботи інша: не допустити висловлювань, здатних формувати в учнів несприятливий образ сусідньої країни та її народу. Не завжди ми погоджуємося одне з одним, і тому заключний протокол складається з двох частин: переліку узгоджень і переліку розбіжностей. Узгоджені рекомендації направляються авторам для врахування у наступних перевиданнях.

Подібний регламент роботи застосовується французько-німецькою і німецько-польською комісіями з вивчення текстів шкільних підручників вітчизняної історії. Він може бути застосований і в українсько-російській комісії. Однак в основу роботи такої комісії слід ставити інше: розмежування змісту історії, яка належить кожному народу. Це означає, що українсько-російська комісія не може обмежуватися тільки проблемою шкільних підручників. Її завданням повинне стати розмежування нашої спільної історії.

Маю визнати, що до торішнього візиту московських учених в наш інститут я не вірив у реальність постановки такого завдання. В реальність його розв’язання не вірю до кінця й тепер. Однак є підстави для стриманого оптимізму.

Вище було сказано, що від початку в Україні реалізувався національний сценарій державотворчого процесу. Є ознаки того, що російські політики на початку
ХХІ ст. вже зрозуміли, що Україна не перетворюватиметься на другу Росію. У такому випадку від дореволюційної концепції російської історії обов’язково доведеться відмовлятися. Вона народилася тоді, коли існування українського народу офіційно заперечувалося, а твердження нечисленних представників національної інтелігенції на чолі з професором Михайлом Грушевським про тисячолітню історію українців лунали ніби у безповітряному просторі. Тепер, коли в Європі існує незалежна Україна, проблему «Дніпро—Волга» в добу середньовіччя треба розв’язувати. Адже вона волає з кожної сторінки російського шкільного підручника. Це — не наша проблема, ми собі просто існуємо та й годі. Це — проблема наших сусідів.