«Исчезли солнечные дни»

Весна печалі нашої: Ростропович, Лавров, Ульянов, Бортников

Інформприводи в’януть і швидко вивітрюються. Інформатаки оглушають актуальними залпами і вічними жахами. І дедалі менше в цих «приводах» радості. Частіше — смуток: не стало, попрощалися. І ця весна «зів’яла» для багатьох... Для найкращих. Для тих, кого навряд чи сприймали в умовностях кордонів, відстаней, національностей. Вони були артистами. Дітьми сонця. І навіть після заходу (сонця), коли, здавалося, й розсіялися інформмотивації, щось залишилося. Чи то «на дні» (пам’яті), чи то «на небі» (печалі).

Мстислав Ростропович, Кирило Лавров, Михайло Ульянов, Геннадій Бортников. Різні долі, дуже несхожі повісті. І тільки одна зовнішня спільність — весна. Перші троє — борці, стражі високого штилю й обличчя епохи. А четвертий, може, менш відомий, — істинний клоун. З очима, сповненими печалі: одна з найвідоміших його ролей в інсценівці повісті Белля «Очима клоуна» у Театрі Мосради.

Коли згадуєш про них, на думку відразу спадає розтиражоване «від нас пішла епоха». Штамп цей в’ївся в усі медійні поминальні молитви. Хоча насправді «від нас епоха пішла» набагато раніше. Пішла — і не помахала рукою. Навіть дату можу назвати точну — 1991-й... Ті з великих чи просто значних, хто опинився на цьому часовому рубіконі, — як «посланники». Послані нам астралом чи то в нагороду, чи то на кару. Оскільки довго ще доведеться оглядатися і порівнювати (а порівнювати, власне, майже й ні з ким), несамовито жалкуючи: еге, такі вже, як ці, навряд чи до нас колись іще зійдуть... «Хто тут тимчасові, вилазь!..» — тим, хто намагається зайняти їхні місця, такий заклик не потрібен, вони й так безцеремонно піняться на поверхні.

Але що ж такого особливого було в тому поколінні художніх унікумів, породжених у 20—30-ті ХХ століття, якщо золотого запасу їхніх особистостей вистачило, вважай, на десятиліття?.. Якщо магнетизм їхнього таланту все ніяк не відпускає, притягуючи різні покоління? Якщо за ними вимірювали й будемо міряти — як «добре», а як «погано», де талановито, а де бездарно?

Певне, саме повітря тієї трагічно-величної епохи, коли вони народжувалися і міцніли, виявилося наповнене флюїдами творчості. І пройняте речовиною «мрії» — про щось прекрасне, ілюзорне, недосяжне. Особливо для них, у ті самі роки. Офіціозна холоднеча і ейзенштейнівська спека, сталінський мороз і мейєрхольдівське сонце — чим не день чудесний? Чи не ця «температура» часу згодом і загартує їхній досвід, «виліпить» їхні благородні постави, наповнить їхні душі величним спокоєм і творчим неспокоєм?

…Це саме ті самі випадки, коли, перефразовуючи назву фільму А.Ефроса, можна обірвати її — «...і більш ніколи». І ніколи більше не буде таких облич, для яких потрібен лише пензель генія Відродження. І ніколи більше не буде таких рук, які по-цвєтаєвськи могли надихнути «виолончель и кавалькады в чаще, и колокол в селе». І ніколи більше не будемо говорити про «моральні авторитети» у множині. Якщо вони й залишаться (у найближчому майбутньому), то в однині — виключній.

Як Мстислав Ростропович — ще донедавна. Всі телеканали показали фрагменти його недавнього ювілейного віншування. Принци, принцеси, перші особи. І всі знали про його невиліковну недугу. І однаково щось дитяче випромінювали його хворі беззахисні очі, коли приймав чергову нагороду. Здавалося, його рухи скуті тимчасово, а потім обов’язково повернуться колишні легкість і задерикуватість. Адже він був і великим митцем, і дуже задьористою людиною — здебільшого одне без другого неможливе. Пригадується давній випадок, пов’язаний із його тріумфальними гастролями в Америці. Тоді Ростроповича покликали в радянське посольство і суворо попередили: більшу частину гонорару потрібно повернути Батьківщині! Ростропович не став сперечатися, а тільки попросив свого продюсера купити на всі гроші одну безцінну вазу. І вже увечері він приніс цю посудину до посольства... А потім — брязь! І розбив. На дрібні шматочки — об мармурову підлогу. Один шматочок сам підібрав і ніжно загорнув у носовичок. А потім повідомив якомусь дебісту: «Ось це — моє. А решту — візьміть собі...»

Дзеркало тріснуло. «Осколки» розсипалися...

Про Михайла Ульянова мені недавно говорив критик Роман Должанський: «Розумієш, важким було його життя — надто в останні роки. І в театрі складалося не все просто. Але була в ньому моральна основа, яка ніколи не дозволяла цій людині переступати через інших людей, зберігаючи театр, зберігаючи себе, ніколи не руйнуючи моральні аксіоми...»

Ульянов, не відкрию таємниці, був багатовимірною особистістю. Як у художніх жанрах, так і у своїх життєвих іпостасях. Творив, керував, геніально грав. Дуже різне грав, іноді взаємовиключне. Бурлеск і лють у його Чарноті з булгаковської «Втечі»; пристрасть і шаленство в «Голові»; масштаб і раціо в маршалі Жукові; трагічний надрив у Річарді; інтелігентність і любов до Вітчизни в геолога з найпронизливішого фільму «Дім, в якому я живу»... Один — у багатьох речах. Маршал культури і порядна людина. За кожним його образом і вчинком — людська міцність. Здавалося, просто створений для радянського ранжиру «робити життя з такого-то», але на початку 80-х саме Ульянов «уліз» усією міццю свого тіла в тісну кімнатку фільму М.Михалкова «Без свідків» — і ледь не розламав там стіни (у дуеті з Іриною Купченко). Грав несамовито, збільшуючи «план» мерзотника, але однаково зберігав інтонацію свого ставлення до нього. Розмах і силу цього артиста не можна було «загнати» у герметичність, у якийсь флакон, немов джин, він виривався назовні, піднімаючись не тільки над дрібнотем’ям різних сюжетів, а іноді навіть над темою — він був «над». Завжди «вище». Занадто вже натура широка.

Кирило Юрійович Лавров пройшов багато в чому схожий шлях — чудовий актор, розумний керівник. Від механіка авіаційно-технічного училища до вождя пролетаріату в спектаклі «Перечитуючи заново». Як відомо, на сцену він зійшов, обминувши театральну школу і мистецьку освіту. І вже, що особливо приємно киянам, із нашим містом його позв’язувало дуже багато речей. Колись жив на Пушкінській у будиночку поруч із театром Лесі Українки. Там же, на знаменитому ганочку біля службового входу, зустрічав живих корифеїв... Його батько — Юрій Лавров — і сам корифей. І один із батьківських заповітів Кирило Юрійович засвоїв на все життя: «Артист — той, хто завжди йде на явне подвижництво». Лавров ішов на це подвижництво, коли грав брата Карамазова у відомій пир’євській екранізації або Ніла в горьковських «Міщанах» у великому спектаклі Товстоногова. Грав феноменально. Бувало, оживляв своїми нервами «ходячі схеми» — героїв радянської драматургії, що згинула в часі, але залишилася в пам’яті завдяки майстерності таких, як сам. Видатна критикеса Раїса Беньяш про нього якось сказала: «Лавров готовий радше недосказати, але тільки не крикнути...» І щось блоківське прочитувалося за цією характеристикою: «Мистецтво — це завжди трішечки...» Ніколи не прагнув надмірності. Не випинався, навіть коли це дозволяли парадно-мундирні ролі. Його сила — у такті стратега, у пунктуальності «механіка», у старанності вічного товстоноговського учня, котрий для всіх був моральним авторитетом. Узяти на себе БДТ після Георгія Олександровича — це ж не кар’єрний трамплін, а щоденна мука, бо порівняннями постійно ранили, а то й принижували. Але, вочевидь, бувають в історії культури такі періоди, коли потрібно зупинитися, щоб самозберегтися, сказавши собі й товаришам: «Мій театр — моя фортеця!» А потім, ізолювавшись, узяти й зачинити на замок театральні двері і не впускати до храму різну погань, а бодай спробувати зберегти в тому храмі колишню святість. «Еге ж, я страшенно старомодний, — якось ремствував Лавров. — І не можна від мене вимагати, щоб я радів, коли зі сцени летять матюки. Ну не можна... Мені заперечують, що на вулиці говорять саме так, але ж у театру зовсім інша місія!..» Свята людина... Ви думаєте, чому режисер В.Бортко запросив Лаврова на роль «не за віком» у «Майстрі і Маргариті»? Хіба тільки тому, що більше взяти було нікого? Та було кого — он їх скільки в студійних картотеках і перероздутих трупах нидіє. Але за ним інше — школа, характер. І «не медійна», а істинна людська значущість. Коли за людиною не лише текст, а й підтексти; коли за фразою не лише зміст — але й доля. Його сумний Понтій, звісно, останній уклін — і людині, і людству. Як заповіт Майстра, котрий, пройшовши місячною доріжкою, обов’язково заверне до раю — у справах своїх праведних.

Менше, аніж про інших, ЗМІ повідомляли про смерть Геннадія Бортникова — найпопулярнішого артиста свого часу. 1960-ті — його зоряна година і час небачених тріумфів. Театр Мосради, яким тоді керував Юрій Завадський, брали штурмом, коли в спектаклях «У дорозі», «Очима клоуна» грав Бортников. Його боготворили і носили на руках. У трупу його взяли ніби на підстраховки Вадимові Бероєву (майору Вихору) — той часто хворів і багато пив. Але Бортников став самоцінною театральною стихією 60—70-х. Неприборканим романтиком, який випадав із часових умовностей квітучого «застою». Він чимось був схожий на яскраво палаючу комету, а потім... З творчою долею не таланило. І не тільки у нього. Після смерті Завадського не склалося у багатьох із тих, кого «приручив» цей режисер — у Терехової, у Тализіної, у Маркова. Якийсь час Бортников ще грав Кіна — сухо і дуже сумно. Тепер, на жаль, багатьом він більш відомий як герой анекдоту з життя Фаїни Раневської, коли акторка застрягла разом із ним у ліфті: «А от тепер, Геночко, ви зобов’язані на мені оженитися!» Пам’ятаю, років десять тому під час інтерв’ю він казав: «У житті давно граю роль стороннього — начебто в романі Камю. І в акторському середовищі у мене немає друзів, спілкуюся лише на репетиціях. Віддаю перевагу самоті у чотирьох стінах квартири. Напевно, я занадто битий долею, тому й люблю цитувати Маркеса: «якщо й боюся покинути цей світ, то тільки тому, що вмру не від любові...»

Кажуть, в усьому винна комета. Певне, у небесному господарстві теж проблеми (якесь затемнення сонця?), і зірвалася вона з котушок, і летить не «за адресою», забираючи із собою найкращих — гідних цієї холодної весни. Та все ж, гадаю, не в кометі причина. «В усьому винна доля», як зауважив М.Булгаков. Уже скільки кому відміряно. Кому на землі… Кому в небі… Там, де, не сумнівайтеся, всі вони, зустрівшись, підуть місячною доріжкою, мирно розмовляючи… Й іноді позираючи вниз — на нас, метушливих і трохи втомлених — від весни, «інформприводів», після яких у мозку ворушиться тільки одне, фатальне: «Хто наступний?».