Інша планета, танкові армади й трохи арт-хаузу. Марина і Сергій Дяченки про «Залюднений острів» і...

У списку «культурних розваг» у дні новорічних і різдвяних канікул особливе місце посідає новий фільм Федора Бондарчука «Залюднений острів», знятий за однойменним романом братів Стругацьких. Особливе, тому що шум навколо цього фільму здійнявся задовго до того, як його побачило навіть «вузьке коло обмежених людей». І не якийсь там мішурний-маркетинговий шумок — справжнє збудження охопило маси. Інтернет заполонили екзальтовані пости на кшталт: «Я цього не переживу! Бондарчук замахнувся на Стругацьких! Це святотатство!» і т.п. Створюється враження, що, «замахнись» Бондарчук на Достоєвського чи навіть на «Вільяма нашого Шекспіра», реакція була б набагато спокійніша.

Подібне траплялося й раніше, звісно. Щоправда, не в нас. Так чекали на «Володаря перснів». Так очікують «Хоббіта», продовження «Нарнії» та «Гаррі Поттера». Так очікують фільмів, які знімають за культовими книжками. Одне маленьке «але»: книжка «Залюднений острів» не є культовою. Вона навіть у середовищі справжніх знавців і любителів стоїть у кращому разі в середині ряду уподобань. Проте галас і нетерпляче очікування (успіху чи провалу) свідчить насамперед не про саму книжку, а про те, чим були для нас Стругацькі — чим вони були й чим стали. Можливо, галас навколо фільму — це перший крок до усвідомлення, до народження класика епохи, що закінчилася в нас на очах. Може, її останнього класика, може, й зовсім єдиного. І дуже симптоматично (хоча багатьом буде важко з цим змиритися), що обличчям цієї літературної епохи стали саме фантасти.

Фільм став заручником і неоднозначного ставлення до Бондарчука, і внутрішньої кланової боротьби в російському медіапросторі — і це, зрозуміло, долило оливи до вогню. Що, втім, не змінює суті справи.

Вибір авторів сценарію для фільму настільки ж невипадковий, як і вдалий. Марина і Сергій Дяченки не просто «найкращі у своєму цеху» — це, зрештою, як на чий смак. Та з усіх фантастів пострадянської епохи саме про їхню творчість хочеться сказати: «У дусі Стругацьких».

— Чим пояснюється вибір саме цієї книжки Стругацьких для екранізації? На думку шанувальників Стругацьких, це не найкращий їхній роман.

— У титрах, крім вас, сценаристом значиться Едуард Володарський. Як ви поділили роботу?

— А ніяк. Володарський справ­ді починав писати сценарій до цього фільму. Але він відразу попередив: не люблю фантастику. У результаті те, що в нього вийшло, — військова драма. Проте жанрово це зовсім інше. І тоді звернулися до нас. І ми написали свій сценарій — із чистого аркуша. Сергій принципово не читав сценарію Володарського. А Ма­рина принципово прочитала. Володарський значиться в титрах — і ми вважаємо, що це правильно. Він справді працював над цим фільмом. І він велика людина, просто фантастика — не його. Це загалом велика трагедія фантастики — багато достойних людей її серйозно не сприймають.

— До кого звернений цей фільм?

— Перед нами стояло завдання зберегти філософію роману — але для масового глядача. Матеріал для втілення цього задуму — роман Стругацьких — був найсприятливіший — бойовичок про комсомольця, який змінює світ. Не всі роздивилися, що там є ще щось — не зовсім комсомольське. На думку критиків, яким ми довіряємо, — Плахова, наприклад, — цей фільм знятий з елементами арт-хаузу, але звернений до масової аудиторії. Таке рішення, на наш погляд, сміливе й цікаве. Сміливе, оскільки є небезпека, що не приймуть ні ті ні інші. Погодьтеся, Бондарчуку простіше було б зняти ще одну «Дев’яту роту» — його за цей фільм люблять і любили б далі.

— А хто полюбить його за «Залюднений острів»?

— Ми сподіваємося, що в цього фільму будуть мільйони глядачів, і багатьом із них він сподобається. Передовсім, це молода аудиторія — 14—15 років. Більшість із них не читали Стругацьких, у них немає «свого бачення» цієї книжки та її героїв. Та їх захопить сюжет і те, як фільм зроблений.

— На думку деяких критиків, саме підліткам, котрі жують поп-корн, цей фільм буде зовсім незрозумілий.

— Така небезпека є. Та дивлячись що називати «незрозумілим». Молодого глядача захопить цілком зрозумілий для них авантюрний сюжет. До того ж антураж — інша планета, ядерна війна, танкові армади. Вони це дивитимуться — це їхній жанр. Атмосфера планети Саракш, із героями, характерами, «доросла» проблематика зачепить їхні душі. І мимоволі разом із «зрозумілим» вони проковтнуть і «незрозуміле», воно відкладеться в них у головах. Звісно, думка критиків дуже для нас цінна. Та успіх чи неуспіх фільму вирішується не в тих залах, які його вже бачили. Ми від самого початку не розраховували на тотальне схвалення фанатів Стругацьких — кожний бачить цю історію і, головне, героя, по-своєму. Та й вони подивляться раз, другий, третій — і їм буде подобатися все більше й більше.

— Чим же цей фільм не сподобається фанатам?

— Він сподобається — ось побачите. Проблема фанатів полягає в тому, що вони вже добре знайомі з головним героєм, давно його знають — знають саме таким, яким уявили собі, читаючи книжку. А тут їм підсовують Василя Степанова...

— А чим він не Мак?

— Він Мак. Та їм буде важко з цим змиритися. Нічого, зате згодом вони й самі не зможуть уявляти собі Мака інакше.

— Тобто вибір «обличчя» фільму ви схвалюєте.

— На нашу думку, Степанов дуже підходить для цієї ролі. На початку фільму Мак безтурботний — він з ідіотською посмішкою спостерігає за тим, що відбувається. До нього ще не дійшло — надто велика інерція його колишнього безтурботного існування. Він поки що херувим. Можна сказати, Степанову цього грати сильно не доводиться, він такий і є — гарний на вид і чистий душею. Та в процесі роботи над фільмом він змінюється — перетворюється з пацана на мужика — озвірілого, сивого. Шлях його дорослішання йде через внутрішній опір, внутрішню боротьбу. Степанову вдалося це зробити — це буде очевидно в другій частині фільму. Загалом у цьому фільмі є кілька чудових акторських робіт. Чудова пара Мандрівник—Серебряков і Прокурор—Бондарчук. Дуже хороший Гармаш у ролі Зефа.

— Борис Стругацький бачив цей фільм?

— Йому передали диск, і поки його думка невідома. Не виключено, що він захоче почекати другу частину. Втім, Стру­гацький — це «чорна скринька», марно припускати, якою буде його реакція. Та ось у Москві на перегляді була дочка Аркадія Стругацького зі своєю сім’єю, професійні дослідники творчості Стругацьких, і їхня оцінка була дуже світлою та щирою.

— Чим ви пояснюєте такий широкий розкид думок про фільм? Здається, критика на нього з’явилася задовго до того, як його побачили вперше.

— Так, кампанія нелюбові до фільму розпочалася давним-давно і наводить на думку, що вежі-випромінювачі в нас тут працюють на повну потужність. Дмитро Биков ще влітку після перегляду написав про цей фільм цілком захоплену статтю. На його думку, це найкращий фільм Росії, найкраща екранізація Стругаць­ких. Адже «Сталкер» Тарковсь­кого — це не екранізація Стру­гацьких, так само, як і «Дні затемнення» Сокурова. Отже, після того, як його стаття вийшла в «Огоньке», Бикова просто накрило цією хвилею. На його адресу полетіли якісь жахливі обвинувачення — йому, мовляв, хтось за щось заплатив і таке інше. Він був дуже здивований, розгублений навіть — звідки таке несприйняття? Чому вважається, що Бондарчук не може зняти «Залюднений острів»?

Чималу роль у всій цій кампанії — якщо не визначальну — відіграла сама особистість Бондарчука. Вона легендарна — у різних аспектах. І є люди, які просто бажають йому провалу будь-що й заздалегідь видають бажане за дійсне.

Проблема також у тому, що коли є мільйон фанатів, серед них обов’язково знайдеться група особливо агресивних, які інстинктивно все не сприймають. Вони мають право на існування. Нехай кусають — щоб ми не розслаблювалися. Протилежна група теж є — їм захоплено все подобається. Та й їхня думка також не може бути точкою опори. Серед читачів наших книжок теж є такі віддані шанувальники. Та нам цікавіше мати справу з людьми, яким щось подобається, щось ні, але за будь-якою їхньою критикою стоїть думка, аналіз.

Загалом, з одного боку, культова особистість Бондарчука в сучасній Росії, з другого боку — культові особистості Стругацьких у пострадянському просторі — все разом поставило критику в нелегке становище. Додайте до цього просто жахаючу політизацію нашого життя.

— Ви вважаєте цей фільм політично актуальним?

— Ми вважаємо, що він актуальний, хоча й не політичний. Та й не тільки фільм — книжка. Вона була написана сорок років тому. Коли імперія була жива й непорушна. І в ній описане майбутнє імперії, від якої відкололися та ізолювалися різні держави. Вони живуть у ненависті. Один герой запитує в іншого: чому ви так одне одного ненавидите? А той відповідає: тому що в нас спільна історія. Хіба це не актуально для нас тепер? Так само, як тема маніпуляції свідомістю, створення ідеологем — немає більш актуальної теми у світі. І так схоже на те, що відбувається в Україні та Росії. Тому люди й сприймають цей фільм як агітку чи то «проти», чи то «за» — поки не можуть домовитися. Та це не проблема фільму — це проблема нашого надто політизованого життя. Ми бачимо в ньому те, що нам вкладають у мізки з ранку до вечора.

— Все виявилося дещо простіше чи швидше економніше, ніж припускали Стругацькі сорок років тому. Що вежі-випромінювачі, які підтримують у населенні тонус любові/ненависті, мають бути менш ефективними, ніж той щільний потік інформації, в якому ми живемо і який визначає наші вчинки, думки і бажання.

— Так, відбувається якась віртуалізація життя. Саме цій темі буде присвячений наш новий роман. Його головний герой, пацан-геймер, зустрічає главу фірми — виробника комп’ютерних ігор. Ця людина добирає тестерів для своїх ігор. Та коли граєш в ігри, особливо віртуальні та особливо з людьми, є небезпека загратися. Нам здається, що ця книжка, Бог дасть ми її щасливо завершимо, перегукується з Vita Nostra.

— Криза не завадить нам побачити цю книжку якомога швидше?

— З видавництвом поки що все гаразд. От, наприклад, в Америці, де різко впали передріздвяні продажі, покупці можуть торгуватися в супермаркетах, і люди віддають перевагу практичним покупкам, на першому місці серед різдвяних подарунків — книжка. Звичайно, криза якимось чином вплине на нашу галузь. Та, можливо, цей вплив буде в чомусь позитивним. У галузі фантастики нині виходять сотні книжок. І серед них так багато сміття. Тепер, дивись, повітря стане чистіше й прозоріше.

— Навіщо видавати сміття — незалежно від кризи?

— Поки є попит, його видаватимуть. Причому ми самі дуже потерпаємо від цього — адже цей попит/пропозиція розмиває критерії того, що таке справжня фантастика. Ці критерії якось намагаються підтримати, намагаються орієнтувати читача, влаштовуючи рейтинги, опитування тощо. Та це не вирішення проблеми. Адже рейтинги — це точно так само питання смаку, як і комерційної зацікавленості видавця в просуванні своїх авторів. Єдиний рецепт: відкриваєш книжку на будь-якій сторінці й читаєш кілька фраз. Цього досить, аби зрозуміти, що людина не володіє словом. Бувають, утім, більш складні випадки — стиль блискучий, а всередині порожнеча. Та це буває рідко, принаймні у фантастиці. У нас проблема — вал написаного петеушниками для петеушників, двієчниками для таких самих двієчників. Аудиторія читачів і письменників збігається — і вони підтримують одне одного. Та це знижує загальний рівень якості читання.

Насправді в ідеалі — і так воно, напевно, і буде — складеться видавнича практика оформлення книжки відповідно до того, що може чекати від неї читач. Якщо ти бачиш на обкладинці голу відьму, ти вже знаєш, що це серія книжок про голу відьму. Та однаково залишиться проблема книжок, які вибиваються з ряду, а вони, власне, й є найцікавіші.

— Часто тепер такі трапляються?

— Вони завжди траплялися нечасто. Та нині особливо. У фан­тастиці помітний спад. Як кажуть розумні критики, фантастика втратила роль, яку відігравала в Радянському Союзі, — вона була і розважальна, і наукова, і антиутопічна, і сатирична. А тепер сатирична література окремо, антиутопія — окремо. Мейн­стрим розхапав фантастичні прийоми для своїх суто мейнстримів­ських потреб. І фантастика залишилася в ніші просто розважальною літературою для молодих людей. Вона виродилася або в бойовик для хлопчиків, або в іронічні пригоди відьми для дівчаток.

— Не можу погодитися. Останні роки премії Х’юго і Неб’юла здо­бували фантастичні романи, написані, зокрема, у жанрі альтернативної історії — це цілком «фантастичний» жанр.

— Та це на Заході. Світова фантастика і російськомовна співвідносяться слабко — так ще від часів залізної завіси повелося. Самі процеси літературні йдуть по-різному. Там фантастика ніколи не була тим, чим була тут. Вона була поділена на сектори — космічний бойовик, антиутопія, фентезі тощо. Фантас­тики як синтетичного жанру на кшталт того, чим були Стругацькі, там, здається, немає і ніколи не було.

У фантастиці, як у літературі загалом, завжди є спади і підйоми. Нині вона на нижній позиції, і нема підстав сподіватися, що крива незабаром піде вгору. Народження геніальної, навіть просто талановитої, книжки іноді доводиться чекати дуже довго. Причому це залежить не тільки від народження генія чи геніальної книжки — це пов’язано з безліччю якихось чинників. З суспільним очікуванням, наприклад. Олександр Роднянський років п’ять-сім тому казав: настав час кіно для буржуазії — безпроблемного, розважального, яке не тривожить почуття. І він мав рацію. Потім він знову перший сказав: а тепер настав час кіно, що збурює, порушує проблеми, покусує десь. Час вибирає. Згадайте дев’яності — адже який час був! Усе змінювалося. І фантастика саме тоді піднялася. Дивовижно просто — скільки прийшло нових людей, як заграли новими барвами старі автори. Коли Лук’яненко написав «Лицаря сорока островів», усім стало ясно: прийшов Лук’яненко. І було багато таких книжок-вибухів. А тепер затишшя. Ті молоді, які заявили про себе у фантастиці кілька років тому, подавали надії, так донині їх і подають. Жоден не спалахнув.

— У чому ж причина?

— Зазвичай звинувачують видавців. Мовляв, усе ввели в серію, уніфікують, видають тільки те, що хоче публіка, — а публіка хоче того самого, тих самих сюжетів-героїв-прийомів. Видавці свідомо залишають за бортом щось, із чого могло б вирости нове та цікаве. І водночас впливають на авторів, змушуючи їх підлаштовуватися під смаки публіки. Так, бувають ситуації, коли видавець не приймає рукопис через те, що, на його думку, книжка не знайде читачів у кількості, достатній для окупності. Та й у цьому разі все не так безнадійно, як було колись, — адже є Інтернет. Там відбір теж дуже жорсткий — через масовість творчості. Проте там також є можливість знайти нішу, в якій тебе зрозуміють і приймуть. Справді яскраві, талановиті речі не пропадають і знаходять своїх читачів. Та чомусь навіть в Інтернеті за обвалу публіки, яка пише, не виникло нічого такого, що змусило б усіх визнати: прийшов ім’ярек, і тепер усе не буде таким, як колись. Річ у тім, що молоді автори, люди нового покоління виявилися конформістами. Вони пишуть те, чого від них хоче ринок. Позиція не до кінця нам зрозуміла. Якщо ти у своїй творчості орієнтуєшся передовсім на те, щоб тебе помітили та прийняли, і готовий заради цього жертвувати всім іншим, то, напевно, туди тобі й дорога.