ІМ’ЯСЛОВ’Я — ІМ’ЯСЛАВ’Я МАРИНИ ЦВЄТАЄВОЇ

Пушкін, Блок, царствена Ганна, кошлатий і величний дух землі Макс Волошин, прибулець із п’ятої пори року й шостого виміру Пастернак, Осип Мандельштам із задертою головою та довгими, як у Вія, віями... Усі вони були нерозгаданими пришельцями, закинутими в наш недосконалий світ, обпльованими черню, осміяними й розіп’ятими «великими поетами», котрі вміли знаходити одне одного й надсилати одне одному привіт із вічності. Про те, як це відбувалося, повідала в віршах і прозі їхня муза-сестра, зеленоока Марина-Морена — мовчазний співрозмовник, друг, до самозабуття пристрасна шанувальниця, рання й пізня подруга й таємна кохана. Її ревнощі до мертвої суперниці змусили з уїдливим презирством говорити про безпристрасну байдужість красуні Наталії Гончарової, чия холодна краса полонила і погубила скалозубого й нахабного африканського самовола, бича жандармів і бога студентів першого поета й надзвичайно розумного чоловіка Росії — з ім’ям, «шляхетним — як лайка».

Усі вони — нетутешні, усі — «у життя в гостях» знаходили одне в одному тих єдиних жаданих читачів і шанувальників, яким доступні були поезії божественні слова. Цій темі присвятила свій моноспектакль «Марина Цвєтаєва — поетам Росії» автор композиції та виконавець Олена Чекан. Її музично-поетичним вечором відкривався 73-й сезон Будинку вчених АН України в Києві, престижного центру культури нашої столиці, що об’єднує понад тридцять секцій, гуртків, товариств і тематичних клубів.

Вечір відкривався й завершувався віршами Цвєтаєвої, присвяченими поезії та поетичній творчості, життю небуденному, непересічному, що мовби струменіє з розрізаних вен — «незворотно, невпинно, невідновно». Уже в цьому зачині було задано основну поетичну тональність, якою забарвила й озвучила здиблений і вибуховий цвєтаєвський вірш Олена Чекан. Пом’якшуючи його експресію і трагічний злам, виконавиця обрала ліричний ключ інтерпретації. Це допомогло гармонізувати дисонанси, зняти полемічну загостреність манери висловлювання. На перший план проступили наспівна мелодика вірша та гнучка пластичність цвєтаєвської прози. Поетичний світ Пушкіна та Цвєтаєвої, Цвєтаєвої та Ахматової, Цвєтаєвої та Пастернака нібито зблизилися. Усі вони, поети російського «срібного століття», розкрилися як спадкоємці пушкінської традиції прозорої ясності змісту, що не повинний губитися за надмірною кількістю поетичних прийомів, вишуканою винахідливістю звукового інструментування.

Діалог поетів, замилування творчим генієм побратимів по перу по-різному було викреслено в різних частинах цілісної композиції. Поряд із віршами та прозою самої Цвєтаєвої у ній пролунали фрагменти зі спогадів і вірші Ганни Ахматової, Пастернака, Павла Антокольського, Осипа Мандельштама — по-різному неповторних особистостей, із якими Цвєтаєву пов’язував особливий характер стосунків.

Коли говорити про особливо вдалі фрагменти, то до них можна віднести об’ємно й колоритно відтворені портрет Максиміліана Волошина, діалог Цвєтаєва—Ахматова, вірші про Блока. Цвєтаєва як лірична героїня своїх віршів стала в трактовці Олени Чекан по-жіночому ранимою та незахищеною. В поєднанні її поетичного дару та особливостей особистості й долі вимальовувався цілісний образ з гармонійно врівноваженими феміністськими й маскулінними властивостями: поетеса, по силі таланту, рівноцінному чоловічому, була справжня жінка, яка кохала, страждала і була прекрасна.

Скромна, тактовна режисура Ольги Бойцової допомогла створенню камерної атмосфери моноспектаклю, не обтяженого зайвими деталями. Стіл із розкритою книгою, стілець, рояль і на ньому — ваза з квітами, віконна рама — цього вистачило, аби підкреслити зміну епізодів, переходи від вірша до прози, створити настрій того чи іншого фрагмента. Цьому сприяв продуманий музичний фон: лунали уривки творів Баха, Вівальді, Гайдна, Моцарта, Шопена. Здається, що цю вдалу композицію цілком можна винести на велику й найстрокатішу аудиторію. На це заслуговує як висока поезія Цвєтаєвої та постаті поетичних геніїв, нею оспіваних, так і талановита робота Олени Чекан.