Імітація любові: від Пекла до Порно

Кохання не має ніякого значення, бо воно може повторюватися безліч разів.

Альфред Жаррі

Французький романіст і есеїст Паскаль Брюкнер у своєму есеї "Парадокс любові" (який Анатолій Дністровий у передмові вважає позбавленим "найменших натяків на кон'юнктурність задуму") досліджує Любов - як предмет ідеології, політики, релігії, масової культури, економіки та психології. Наприкінці 2012 р. книжка побачила світ в українському перекладі.

Доводячи, що любов від часів античності й середньовіччя була об'єктом ідеологічних маніпуляцій, Брюкнер завершує свій есей розмислами про сучасну політику любові, яка, на його думку, найбільше позначилася на створеній системі політичної коректності - витвореної безконфліктності, - яка нібито має об'єднати людей за принципом добродушного невтручання. Всі люди - брати і сестри, які мають відчувати повагу одне до одного, які не повинні переходити меж індивідуальної свободи іншого. Проте і ця, нібито блага, риторика вдається до євангельської ідеології, яка, на думку Брюкнера, має червоточину від самого початку. Суспільство емпатії, політкоректності, глобальної толерантності стає суспільством масової "сентиментальної істерії", глобального психозу, що лише утривалює ідеологію. Бо ідеологія містить у своїй основі ірраціональні "парадокси", які відмітає здоровий глузд, проте якими живиться людська емоційність. Парадокси (як форми ірраціонального) так само потрібні людині, як і раціональні аргументи, чіткі силогізми. Сьогодні глобальна політика, що вирішила розв'язати проблему війн шляхом політики порозуміння, шляхом витворення суспільства неконфліктності, зазнає кризи. Як і все, що створене минулими епохами на основі "ідеології любові". В цьому й полягає "парадокс любові": бажання блага завершується смертю, подібно до міфу про золотого тельця. Тільки цього разу йдеться не про матеріальні, а про духовні скарби, які так само стають джерелом розбрату й планетарної агресії.

Брюкнер як послідовник "сексуальної емансипації" Шарля Фур'є (1975 р. він захистив дисертацію під керівництвом Ролана Барта) не може оминути в есеї (який найбільше полемізує саме з поглядами Фур'є) теми любові як соціального і комерційного феномена. З 1960-х рр. Ерос стає елементом медіадискурсу. Політика свободи, проголошена передовсім в американському суспільстві в часи бітників і гіпі, породила черговий небезпечний феномен - смерть сексуальної свободи і смерть сексуальності як індивідуальної форми реалізації людини. Брюкнер також розглядає ґендерний поворот як форму позбавлення сексуальності, коли чоловіки й жінки вдаються до змін власного тіла, що постає формою нової несвободи.

Сьогодні саме чоловіки належать до "слабкої" статі, вважає французький есеїст, оскільки нові правила існування Еросу роблять із чоловіків жертв бажання. "Якщо чоловіча сексуальність є джерелом тривоги, то причина в тому, що анатомія для чоловіка - це доля. Він потерпає від безсилля, бо від себе не втекти. Через свій ґандж він сам себе відлучає від живих, відомо, що це страждання може довести людину до самогубства". На думку культуролога, ґендерні зміни можуть зробити з жінки "нового чоловіка", здатного до ще сильнішого патріархального контролю і ще грубіших форм жорстокості: "несамовитість соціальної боротьби з-за Атлантики перейшла на суперечки про сексуальну самоідентифікацію: наприклад, жінки хочуть прозиватися "fern", а не "femme", щоб усталений лад не міг віднині зводити все до їхньої статі! Шляхи революції проходять крізь правопис. Ціле покоління марнує снагу на отакі патетичні витівки".

Для Брюкнера сексуальність у ХХ ст. стала планетарним феноменом, загальним видовищем, яке втрачає основи інтимності. Секс став формою індустрії, перетворившись на порно. Політика внутрішнього розкріпачення, сексуальної емансипації породила інше явище - втечу від сексуальності подібно до того, що пропонували апологети Церкви в часи середньовіччя. Брюкнер наводить такий випадок із власного життя: "Декілька років тому я зіткнувся на вулиці з однією приятелькою, колись ми разом гуляли. Вона трохи в'їдливо кинула мені: "Сподіваюся, ти теж зав'язав із сексом? Що було добре у вісімдесятих роках, сьогодні вже нецікаве". Я дурнувато заперечив. Її зауваження застукало мене зненацька. Для багатьох людей статевий потяг є не чудесним імпульсом, а страшенним клопотом, який суперечить сучасній мрії про визволення людини. Бажати означає знову страждати, як сказали б буддисти, адже, бажаючи, ми намагаємося володіти тим, чого в нас немає. Ось чому поруч із лібералізацією звичаїв пліч-о-пліч ідуть дві протилежні форми екстремізму, насильство й повздержливість: з одного боку, карколомне експериментування, з іншого, відмова від еротики".

Сьогодні увиразнилася промовиста тенденція - люди відмовляються від сексуального життя (бо секс і любов - це форма залежності від об'єкта бажання, а отже, це так само несвобода). Покоління 60-х постало проти утисків Еросу, проти форм, що обмежували його існування. Сучасні генерації постають проти утисків Еросу через надмірність його розкріпачення, що є новою формою несвободи. Порнографія зробилася черговим імітат-дискурсом, який імітує любов, доводячи її до божевілля, позбавляючи самої сутності. "Лексикон порнофільмів переповнений страшенною зневагою до жінки. Крім усього цього, падіння заборон сприяє приниженню об'єктів бажання. Порно має тенденцію до перетворення непристойності на шаблон: рівень збудження знижується, рівень насиченості зростає". Безконечні злягання всіх з усіма, мультипліковані медіа перетворили кохання на частину індустрії, яка дуже швидко стала підробкою, що не приносить людині свободи, а обмежує її. "Порнографія є найкращим антидотом від зображень, які вона поширює; порушення табу вона обертає рутиною, змушуючи нас позіхати з нудьги".

Брюкнер у есеї говорить про дивну синусоїду в кореляції між свободою і любов'ю. У принципі цей біном і є предметом його розмови в цій культурологічній праці. Дослідник дотримується в чомусь поглядів "нових філософів" (А.Ґлюксмана, Б.-А.Леві, Ґ.Лярдо, Ф.Немо та ін.), доповнюючи їх спробами розв'язати порушену проблему в річищі етичної філософії. Проте любов, здається, вислизає із цих рамок, бо там, де любов є предметом, спрацьовує якийсь раціональний механізм усередині того, хто намагається пізнати цей феномен. Той механізм робить предмет потенційно нерозв'язуваним. Розуміння меж любові не може бути предметом розвідки або ж ідеологічної політики, любов не може бути покладена в основу політичного, соціального чи будь-якого іншого вчення, бо тоді виникає парадокс любові.

Пізнання любові можливе, мабуть, на індивідуальному рівні (тут Брюкнер вдається чи не до буддизму), але в жодному разі не на державному чи груповому. Есей "Парадокс любові" сповнений багатьох евристичних знахідок. Він глибокий, цікавий, естетично довершений і етично врівноважений. Дослідник подає до нього численні посилання й коментарі, в яких часто криється безпосередня авторська позиція - відійти від аналітичного тоталітаризму в побудові точок зору на любов. Для моралістів "справжня любов" "є невичерпним джерелом чудес, тож поруч із нею мерхнуть усі незграбні спроби, що зважується на них людська слабкість". Проте "ідеалізація почуття-мрії призводить до знецінювання досвіду любові". Можливо, такий підхід у дусі сучасної філософії можна назвати ситуаціоністським.

У будь-якому разі книжка - в чудовому перекладі Л.Кононовича з легкою і водночас глибокою передмовою А.Дністрового - ставить більше запитань, ніж пропонує можливих відповідей. І в цьому її інтелектуальна вартість. Ерос завершується Танатосом, парадокс любові починається з шукань блага, а завершується тотальним диктатом і масовими репресіями. "Посеред тріумфу романтичної дурні Бальзак, Флобер і Золя відкривають замасковане ліричною імлою достеменне пекло, де вирують сили захланності й кар'єризму". Чи є в такому разі любов свободою? Чи передбачає свобода любов? Відповідь, можливо, - поза межами книжки, і саме це спонукає прочитати її.