Ідентичність — ще раз

Наприкінці 1970-х у Нью-Йорку й Лос-Анджелесі великий ажіотаж спричинила книга «Корені» («Roots») чорношкірого американця Алекса Хейлі. Автор вирішив відшукати власне генеалогічне дерево: він простежив свою біографію до африканського предка, двісті років тому вивезеного в Америку, знайшов його село… Резонанс від книги був справді потужним — у США всі починають шукати своє коріння, простежують історію своєї сім’ї, ностальгічні подорожі в пошуках власної ідентичності стали масовим захопленням. Із того часу ці пошуки фактично не припиняються й донині.

Не менш актуальним питання ідентичності є, очевидно, й для України, що демонструють постійні (і нав’язливі) дебати на цю тему, приміром, шум у певних інтелектуальних колах навколо торішньої книжки «Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність» польської дослідниці українського походження Олі Гнатюк. Не треба забувати про своєрідну наукову спекуляцію, коли об’єктам вивчення соціально-гуманітарних наук навмисне надають нового вигляду, щоб вони відповідали дискусіям, які обертаються навколо осі ідентичності. Виникає спокуса сказати, що термін «ідентичність», який уже став банальним місцем в українському інтелектуальному дискурсі, великою мірою роздувають деякі часописи, не даючи, таким чином, померти з голоду нашим інтелектуальним ґрантоїдам, адже тепер ідентичність — це, крім усього іншого (а, можливо, в першу чергу), прибуткова тема.

Одна з останніх спроб розглянути ідентичність — книжка Рейнгарта Козеллека, Ютти Шеррер та Костянтина Сигова «Історичні пошуки ідентичності: Українсько-німецький колоквіум» (Дух і Літера, 2004). Попри не дуже вдалий переклад і погану підготовку текстів до друку, вона знову актуалізує «проблему ідентичності». Але на яке ідеологічне тло ідентичності лягає в Україні ця проблема? Симптоматичними для нас тут виявляються радянський агітаційний плакат «А ти записався добровольцем?», його український націоналістичний варіант — «А твої діти говорять рідною мовою?», де замість будьонівця на глядача вказує пальцем Шевченко, і поширена тепер реклама «Sprite», в якій стильний хлопець робить той самий жест, запитуючи: «А хто ти? Спрага підкаже!» Чим є ці приклади, як не запитанням про ідентичність? Хіба вони не конститутивні для «української ідентичності», яка знаходиться в ситуації, коли її радянська складова неминуче відходить, націоналістична — відсувається на другий план, а нова корпоративна — набирає все більшої сили? Ці приклади свідчать, що встановлення ідентичності — це вписування себе в певне Символічне (партію, мову, корпорацію). І хіба останній випадок із рекламою «Sprite», що яскраво виявляє, як мас-медіа маскують маніпуляцію сердечністю й фальшивою ясністю повідомлення, не є ілюстрацією відомого «короткого замикання» між Над-Я і Воно, Законом і насолодою, тобто ситуації, коли в сучасному суспільстві пригнічення й репресія набирають форми гіпнотичного фактора, який нав’язує позицію «піддавання спокусі» наказом «Насолоджуйся!»? Відповіддю на «Sprite»-запитання «А хто ти?» фактично є поширена нині лажова «ідентичнісна» соціальна реклама «Я — громадянин України» з констатацією на зразок «Я люблю кататися на японському мотоциклі», «Я люблю читати в метро», «Моя дівчина любить рок», «Ми з дружиною хочемо другу дитину», нарешті, логотип «Я» кандидата в президенти В.Януковича, спрямований на ідентифікацію виборця з його особою.

Що відбувається сьогодні з людиною, котра перебуває в перманентних пошуках власної ідентичності? Вона загубилась і шукає сама себе. Традиція, якій сучасна людина себе приписує, постійно змінюється, постає швидше не-традицією, а то й ілюзією, а ідентичність реформується й перетворюється в різних дискурсах і спільнотах, поза якими вона просто не існує.

Обойма інтелектуалів не хочуть бачити цю номадичність, кочовий характер сучасної ідентичності, а обов’язково прагнуть її ствердити як певну сталість: Чарльз Тейлор, який шукає «автентичну моральну конфігурацію» та «джерела самості», Аласдер Макінтайр, який відроджує етику чеснот із критеріями блага та досконалості, Юрґен Хабермас, який покладає надії на «незавершений проект» Модерну, Рейнгарт Козеллек, який стверджує тяглість історичної ідентичності через досвід і пам’ятники… Але тепер питання полягає не в тому, щоб іти протоптаною дорогою до якоїсь ідентичності. Проблема не стільки в тому, як набути обрану ідентичність і змусити інших визнати її, скільки в тому, яку ідентичність обрати з багатьох і як зуміти вчасно зробити інший вибір, якщо попередня ідентичність утратить свою актуальність або привабливість. Адже найбільше непокоїть (і дратує) підозра, що межі ідентичності, в які так важко було проникнути, швидко розмиються або зруйнуються.

Окрім того, важлива пов’язаність «проблеми ідентичності» з глобалізацією. Якщо тепер і відбувається щось у недоглобалізованому світі, так це не скасування, а встановлення кордонів, меж і рубежів. Як тільки постають ці символічні порубіжні стовпи, відразу ж виникають міфи про їхню одвічність. З одного боку, спостерігається постійне поширення механізму глобалізації, а з іншого — процес фрагментації ідентичностей і формування культуралістської та релятивістської ідеологій, які супроводжують цю фрагментацію. Такий на перший погляд спротив глобалізації, як встановлення ідентичності, насправді є другим боком медалі: пошук ідентичності — побічний продукт глобалізації, її законне породження й природний супутник, який аж ніяк їй не заважає, а, навпаки, тільки сприяє. Абстрактна гомогенність глобалізації та вимоги ідентичності — дзеркальне відбиття одне одного, вони неможливі один без одного. Тобто можна говорити про відверту «змову» між логікою глобалізації та фанатизмом тієї чи іншої ідентичності, перевірка якої до того ж перетворюється на поліцейський захід. Найяскравіший приклад — зображення терориста з автоматом у футболці з написом «Nike».

Отже, проблема в тому, щоб ухилитися від примусового вибору між крайнощами, а обрати тактику, як сказав би Акілле Боніто Оліва, культурного номадизму, щоб позбавитися від перверсивних наслідків — реакційності, регресивності, реанімації націоналістичних і фундаменталістських настроїв. Номадична ідентичність передбачає складну гру посилань, численні переплетіння, схрещування, змішування, мобільність і перехідний характер. Це дім, який можна розібрати й зібрати заново, як намети кочівників: він захищає, але не так надійно, як панцир, не ґарантує виживання в майбутньому. Це — рухомий будинок, з ним можна зробити привал і рушити далі.

Герой Арнольда Шварценеггера у фільмі «Згадати все» Квейд раптом виявляє, що його ідентичність, усе його життя — фікція, яку записали йому в мозок. Поступово він з’ясовує, що він не Квейд, а Хаузер. Намагаючись повернути собі своє минуле, свою «справжню» ідентичність Хаузера, він у результаті розуміє, що Квейд — це фальшивка, яку вигадав Хаузер, тобто він сам, разом із верхівкою корпорації для того, щоб знищити лідерів народного опору цій корпорації. Тому він вирішує залишитися не-собою — Квейдом — і боротися на боці опозиції, відкинувши справжнього себе — Хаузера. Тобто істина тут, можливо, саме в тому, щоб бути не-собою. Таким чином, можна перефразувати назву фільму зі «Згадати все» у «Забути все» або, точніше, «Згадати, щоб забути»: забути свою ідентичність і залишити собі вигадану, фальшиву, розуміючи при цьому, що особливо важливо, всю умовність самовизначення.

Парадоксальним чином, не-своє, знайдене, чуже правдивіше говорить про нас самих, ніж наша справжня ідентичність. Тут права реклама «Western Union», коли стверджує: «Вони переказують щось цінніше за гроші», натякаючи на те, що цінність не в грошах, а в турботі, підтримці та любові, які проявляються завдяки переказам (при тому вона лицемірно помиляється у своєму прихованому посланні, що турбота, підтримка й любов можуть проявлятися саме через гроші). Те саме стосується й ідентичності: головне в ній знаходиться поза нею, це щось більше, щось цінніше за неї, це не вона сама, а щось інше, чуже. Самовизначення завжди сплавлене з ідентифікацією з кимось іншим.

Загальним місцем у соціальній психології (і не тільки) стало уявлення про те, що всі ми носимо маски, приймаємо ідентичності, що приховують наше «справжнє Я». Думати про те, якими нас бачать інші, і намагатися, щоб наш образ був симпатичнішим, уважається свого роду фальшивою грою. Але наївно вважати, що наш образ лише видимість, за якою прихована істинна сутність; якраз навпаки: єдина реальність — це маска. Можливо, в ній міститься більше істини, ніж у тому, що ми приймаємо за наше «справжнє Я». Це блискуче показано в шедеврі кіберпанку «Той, що біжить по лезу» («Blade Runner») Рідлі Скотта. У цій кінострічці штучним людям, так званим реплікантам, після їх створення видають фотографічну документацію, яка засвідчує їхнє «природне походження», — фіктивні фотографії їхньої сім’ї, рідного дому тощо. Незважаючи на те, що ця документація підроблена, вона наділяє реплікантів ідентичністю, тому вони нічим не відрізняються від справжніх людей як внутрішньо, так і зовні. Оскільки завдяки цій документації репліканти вписані в життя, в історію, вони мають можливість продовжувати це життя персонально й без розривів. У результаті прагнення героя фільму знайти реальну, об’єктивно обумовлену відмінність між природним і штучним виявляється абсолютно марним.

У сучасному контексті щодо ідентичності треба також мати на увазі відмову від соціально-політичного аналізу й заміну його аналізом ідентичності або етносу. Тут важливо пам’ятати про владну стратегію, особливо яскраво виражену після терактів 11 вересня: підтримувати «м’які» дослідження (культурні відмінності, «зіткнення цивілізацій»), сприяти розмовам про приємне, відкидаючи проблематизацію соціально-політичних питань. Уникати наголошування на соціально-політичні проблеми означає нині для інтелектуалів підтримувати тактику влади, наукову зброю панування. Адже дуже часто соціальні проблеми перетворюють на культурно-релігійні. Жалісливі ліберали пропонують вирішувати культурну проблему там, де розгортається соціальна катастрофа. Вони твердо переконані, що, наприклад, нещастя іммігрантів — від недостатньої суспільної поваги до їхньої ідентичності. Приймаються різноманітні закони, що захищають колективні права меншин, але оскільки соціальна ситуація від цього не змінюється, більшості іммігрантів ліпше не стає: етнічне розділення праці, при якому вони отримують найгірші робочі місця, залишається; їхні проблеми, якщо на них хтось і звертає увагу, сприймаються не як соціальний конфлікт, а як результат культурної дискримінації. Замість боротися за права низькооплачуваних робітників, ліберали добиваються права для мусульманських дівчаток носити хустку в школі. Ліберальна толерантність перетворюється на закріплення апартеїду: замість соціальної інтеграції людям пропонується розвивати свої культурні особливості, а солідарність замінюється благодійністю та релігійною терпимістю. Таким чином, за допомогою ідентичності проблема переводиться в інше русло й аж ніяк не розв’язується, а тільки загострюється, бо розуміння реальних суспільних протиріч замінюється хибною проблемою. А хибну проблему вирішити неможливо.

Врешті-решт, хіба питання в тому, буде чи не буде ідентичність? Річ насамперед у тім, в якій формі вона (чи її відсутність) себе проявлятиме. І якщо ідентичність шукають, хіба вже це не свідчить про її кінцеву (і безповоротну) втрату?