«І В СМЕРТІ З РІДНИМ КРАЄМ ПОРІДНЮСЬ» ОСТАННІЙ ПОЛІТ «ПТАХА ДУШІ»

Відкриття нових пам’ятників сьогодні — рідкість. Вінниччина, приміром, за пострадянських часів тільки й зуміла, що розбавити повсюдну «ленініану» появою в Жмеринці «великого комбінатора» Остапа Бендера. Які часи, такі й герої...

Тому не інакше як скульптурно-знаковою подією можна назвати повернення до земляків поета Василя Стуса. Минулої суботи він повернувся до Вінниці на зламаному крилі своєї трагічної долі. І — у новому статусі.

У кожної епохи — свої герої. Як правило, великомученики. І визнані звичайно вже нащадками. Як це сталося з Василем Стусом, який загинув у ніч із 3 на 4 вересня 1985 року в карцері політичного «табору смерті» у с. Кучино Пермської області — за кілька тижнів до присудження, на яке чекали, його віршам Нобелівської премії. Тоді поета ізолювали від суспільства, немов найнебезпечнішого рецидивіста. Сьогодні його життя і творчість уже пропонують як основу для нової національної ідеї України, здатної духовно об’єднати антагоністичні Захід і Схід країни.

Втім, справді складно не погодитися, що міфологізації поета та правозахисника, про відхід якого у вічність розповідалось в одному з недавніх номерів «ДТ» у статті «Загибель Василя Стуса», сприяють чимало обставин. Зокрема, що народився він на Заході (причому на Різдво Христове), а відбувся на Сході. Пішов із життя в 47, як і Тарас Шевченко. Звідси і символістика його «Народе мій, до тебе я ще верну», що мимоволі неначе стали продовженням шевченківського «Поховайте та вставайте...»

Тому й не можу зрозуміти, чому такими перешкодами супроводжувалося повернення Стуса у вигляді руки-крила, яка підняла бунтарський дух поета-політв’язня в останній політ?

Як розповів скульптор Анатолій Бурдейний, творча частина роботи над монументом тривала три місяці. Головним стало читання творів Стуса («Свіча у свічаді», «Зимовi дерева», «Палимпсести», «Табірний зошит»), після чого тінь майбутнього пам’ятника у вигляді зламаного крила поезії, мужності, трагічної долі, недоспіваної поезії прийшла до скульптора... уві сні. А ось створення самого пам’ятника розтяглося на довгі п’ять років.

Спочатку для польоту «крила», яке, повторю, уособлює національну ідею, хронічно не знаходилося коштів. Був момент, коли влада спохопилася за три місяці до 60-річчя Стуса і за півроку до виборів-98: «Даєш!» Та, почувши від скульптора, що бригада з 7—8 чоловік навіть у «стахановському» темпі без вихідних зможе впоратися найшвидше за рік, втратили до проекту будь-який інтерес.

Зрештою, коли гроші все-таки зібрали зусиллями громадськості, депутатів, обладміністрації та мерії, Вінницький педагогічний університет, який саме відмовився від імені М.Островського, не побажав прийняти ім’я В.Стуса, як і надати майданчик для його пам’ятника перед своїм входом.

Вкотре дістала поета з минулого і всемогутня «контора», яка свого часу знищила його та обрубала, за словами Михайлини Коцюбинської, верхівку дерева творчості Стуса, безвісти вилучивши рукопис його останнього збірника «Птах душі». Саме колишній співробітник КДБ зірвав і перейменування вулиці, яка прилягала до вінницького вузу.

Звідси зрозуміло й неприйняття багатьма колишніми соратниками Василя Стуса участі силових структур в увічненні пам’яті поета. Напевно, саме тому не приїхали до Вінниці на відкриття першого справді монументального пам’ятника Стусу в’язні Кучино Левко Лук’яненко і Михайло Горинь.

З іншого боку, і меморіальний музей Василя Стуса в Горлівці, і його філія у Вінниці на базі обласного музею міліції, і найперша кімната-музей у селі Рахнівка Вінницької області, де народився поет, виникли з ініціативи і завдяки Фонду ветеранів МВС.

— Так, є такі розмови, — зізнався син поета, літературознавець Дмитро Стус. — Та я вдячний усім, хто допомагає зберегти пам’ять про людину, яка сотворила себе в цьому світі, всупереч обставинам і, можливо, навіть усупереч долі.

До речі, керівництво місцевих органів на відкриття «Птаха душі» з’явилося ледь не в повному складі. І за це син поета їм також подякував. Однак я загалом про інше.

...Коли після торжеств можновладці й депутати зникли — Вінниця все-таки святкувала День міста — біля підніжжя «зламаного крила» залишилися лише декотрі, ті кого ніхто не знав в обличчя і кого не допустили півгодини тому в перші ряди. Дочекавшись закінчення суєти, вони наповнили пластикові склянки й мовчки, не цокаючись, випили.

І якщо цієї миті душа Стуса витала десь поблизу, вона нарешті повірила, що повернення сталося.

Чи була вона рада цьому? — Після підпалу могили на Байковому цвинтарі 1995 року, коли поета посмертно реабілітували. Після крадіжки меморіальної дошки-барельєфа на свіжоперейменованій вул. Стуса у Вінниці і дотепер не відновленої. Після загадкової пропажі з майстерні скульптора Анатолія Бурдейного голови пам’ятника, через що його відкриття довелося перенести з весни на осінь. Не знаю.

Щоб уникнути нового замаху нижню частину шестиметрового пам’ятника зміцнили бетоном. Здрастуй, країно нова, але знайома до сліз...

Як добре те, що смерти

не боюсь я,

І не питаю, чи важкий

мій хрест,

І перед вами, судді,

не клонюся

В передчутті недовідомих

верств,

Що жив, любив і

не набрався скверни,

Ненависти, прокльону,

каяття.

Народе мій, до тебе я ще

верну,

Як в смерті повернуся

до життя.

Своїм стражденним і

незлим обличчям,

Як син, тобі доземно

уклонюсь.

І чесно гляну в чесні твої очі,

І в смерті з рідним краєм

Поріднюсь.