«І СНИТЬСЯ ЇМ ЯКИЙСЬ ЗАБУТИЙ СОН...» ВИПОВНИЛОСЯ 80 РОКІВ УКРАЇНСЬКОМУ ХУДОЖНИКУ ВАЛЕНТИНУ ЗАДОРОЖНОМУ

Поділитися
Перша персональна виставка Валентина Задорожного (липень 1991 року. Державний музей українського образотворчого мистецтва) викликала таке саме відчуття, яке викликали зустрічі з картинами Катерини Білокур...
Іван-Валентин Задорожний у майстерні. 1988

Перша персональна виставка Валентина Задорожного (липень 1991 року. Державний музей українського образотворчого мистецтва) викликала таке саме відчуття, яке викликали зустрічі з картинами Катерини Білокур. Твори органічні, природні, немов не народилися творчою волею й зусиллями художника, а існували завжди. Разом з тим їх природність і відкритість не свідчать про естетичну бідність, навпаки, вони розкішні, будять асоціації, думки енергією, яку випромінюють. Лаконізм та умовність зображення не спрощує творів, а робить їх вишуканими, елегантними, благородними, подібними до картин японських художників, на яких, завдяки естетичному смакові та досконалості виконання, одне стебельце очерету несе в собі весь всесвіт, стає промовистим. Площинність викликає асоціації з іконописом, у якому зовсім інші закони просторового вирішення перспективи, ніж у реалістичному живопису.

Порівняння можна продовжувати, але досить і цих, аби зрозуміти, що Задорожний творив у системі координат, цілком відмінній від визначеної ідеологією радянської країни. Тому його полотна й монументальні твори (вітражі, гобелени) в часи застою звучали як протест проти сірої дійсності та офіціозного псевдомистецтва. Розглянувши цінності, з яких виростала творчість художника, неважко переконатись, що вона вписується в параметри творчості українських шістдесятників. Розвиток мистецтва шістдесятників значною мірою стимулювало відкриття свого, українського народного мистецтва.

Шістдесятники не імітували народне мистецтво. Це було його суб’єктивне осмислення і переосмислення, тим більше, що цьому сприяло усвідомлення національної ідентичності. Й разом з тим це була особливість бачення, його, так би мовити, онтологічна властивість.

Як і в народному мистецтві, у творах Задорожного панують статичність, композиційна варіативність, і що особливо характерно — першість віддається стихії кольору, який сам по собі стає змістовним. Але з народними традиціями збігається не лише естетична платформа, а й сенс, мета творчості. Його полотна принципово життєствердні.

У Задорожного було ще два джерела творчості — іконопис та дохристиянський світогляд.

Далекий від реалізму портретний живопис Задорожного можна назвати сучасною модифікацією живопису.

Задорожний модифікував національний іконопис, максимально наближаючись до народного вираження. Про це свідчить і відверта декоративність, насичений колорит, наявність орнаментики, твореної власною уявою, деякі композиційні особливості. Як і в давньоукраїнських іконописців, улюбленим у нього є образ Богородиці — «Оранта», «Сину, збагати світ».

Валентин Задорожний мав нелегку долю. Народився він 7 липня 1921 року у Ржищеві на Київщині. Рано осиротів і, рятуючись від голоду, подався до Києва. Там його, безпритульного, підібрала й усиновила милосердна родина. Юність припала на роки війни, яку він пройшов, дивом уцілівши. А повернувшись до Києва і прагнучи малювати, успішно закінчив 1951 року Київський художній інститут (майстерня К.Єлеви та А.Петрицького). Перше десятиріччя його творчості було регламентоване методом соціалістичного реалізму. Але на початку 60-х стається диво — Валентин Феодосійович різко пориває з попередньою творчістю, спалює майже всі свої попередні роботи і ступає на новий шлях, який приносить йому визнання, але й стає для нього хресним через переслідування і за роботи, і за переконання. Це вкоротило йому віку — він помер 1988 року. Валентин Задорожний шукав ідеал краси й він його втілив. Його роботи — це насамперед гімн людині. Він вважав видатних українців — Нестора, Алімпія, Марусю Чурай, Роксолану, Петра Могилу, Максима Березовського, Левка Симиренка — найціннішим скарбом своєї землі. Мабуть, тому ця галерея сприймається як родинний портрет. Бо це і справді рід український.

Його твори — панно «Свято Лади», гобелен «Кий» та пантеон поганських богів, виконаних для готелю «Либідь», оформлення Меморіального музею Михайла Коцюбинського в Чернігові, вітраж «Наша пісня — наша слава» у Палаці культури в Кременчуку, «Скіфія» — дихають історією, настроюють на величний лад, на душевну врівноваженість. У них співзвучність кольору, ліній, пластики, композиції. Неправильність і химерність ліній — з фольклору. Разом з тим живописна мова Задорожного сучасна. Так може творити людина, закохана в народне мистецтво, але й добре обізнана з секретами сучасного живопису, умовної, узагальнюючої манери. Можливо, тому й обрав художник монументальне мистецтво, що захоплювала його мова образних узагальнень, притаманна фрескам, народному розпису. Крім того, твори Задорожного, як бачимо сьогодні, протистоять вульгаризації смаку, хапливості, утверджують віру в неминущі мистецькі цінності. Взагалі українські шістдесятники немало зробили для того, щоб наші предки не загубилися у мороці віків, аби постали перед сучасниками в портретній подобі. Тому твори Задорожного мають не тільки мистецьку цінність, а й суспільну, адже вони живили дух національного відродження.

Своєрідність художника Задорожного полягає не тільки в тому, що він послідовно, крок за кроком заглиблювався в історію, творив зображувальний літопис. Він незвичайний і в творчій еволюції. Від його картини «Богдан Хмельницький залишає заручником кримському хану свого сина Тимоша», яка висвітлювала драматичну сторінку національно-визвольних змагань України, до «Моїх земляків» — довгий шлях. Злам настав закономірно. З розвінчанням культу особи було тільки прочинено двері до істини, а художник іншими очима подивився на світ — інша форма просилася для втілення дум про долю народу. Картина «Мої земляки» (1964) й засвідчила появу цієї нової форми, стала утвердженням народу і водночас протестом проти бездумного оспівування «щасливої праці на благо країни». Люди стоять з почорнілими від роботи руками, інвалід війни спирається на милиці.

Художникові випало творити в час, коли в нашому суспільстві панувала сваволя безпам’ятства, яка домагалася, щоб свідомість людини була чистою дошкою, на якій би ідеологи писали свої догми. Але Задорожний мав гідність художника, вмів відстоювати свої позиції, навіть атакувати своїх ідеологічних противників. Його творчість — це реалізація ще не цілком знищеного народного світобачення. Звертаючись до міфології, до періоду щедрих фантазій і світлих вражень, він допомагає просвітліти душею й очиститись. Людина, здатна прозирати історичні простори, забезпечила собі простори прийдешнього, і з його полотен, музики кольорів ми сьогодні черпаємо енергію та світлу гармонію.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі