І корабель пливе

У столичному палаці «Україна» дали спільний концерт Монтсеррат Кабальє і Володимир Гришко у супроводі симфонічного оркестру Національної філармонії України (диригент Хосе Коллада, Іспанія). Перед початком програми всесвітньо відому примадонну привітав президент Віктор Ющенко, який нагородив співачку орденом княгині Ольги I ступеня.

В одному популярному німецькому виданні для меломанів нещодавно було опубліковано чарт центрових оперних цінностей початку XXI століття — список найактуальніших зірок нового музичного покоління. Якщо говорити про трійку лідерів, то на почесному третьому місці — Чечілія Бартоллі, яскраве колоратурне мецо-сопрано (злет її кар’єри випав ще на 90-ті). На другому — Анджела Георгіу: критики-дотепники охрестили її «бездоганною глянсовою румункою». А на позиції лідера, за версією видання, зірка Маріїнського театру — Анна Нетребко, улюблениця Гергієва і Путіна, яка поєднала у своєму «мелоіміджі» прекрасні зовнішні дані й тонку музичну культуру. Ну а Монтсеррат Кабалье, що виступила у чистий четвер із концертом у Києві, шукати в чартах «модності» загалом немає сенсу. Вона давно в інших вимірах. У хіт-парадах Всесвіту чи в чартах нашої пам’яті. Що, вважаю, важливіше, міцніше й постійніше. Коли Монтсеррат вийшла на сцену «України» по княгиню Ольгу, то приховане асоціативне мислення навіяло у зв’язку з її образом феллінівську метафору «корабля, який пливе». Тут тобі війни, там тобі злам історичних епох, тут взагалі повна плутанина... А «лайнер» цей — гордий, міцний, величний, скинувши у вазі, о диво, майже тридцять кілограмів (справді мужність у 73 роки!), пливе і пливе... Причому інколи до найвіддаленіших берегів.

Як і в попередній свій приїзд (у червні 2004 року) Монтсеррат Кабальє, на превеликий жаль деяких слухачів, співала не те щоб не дуже багато й не дуже довго... Співала скільки треба було. Ще прославлений Ренато Брузон, коли роки брали своє, теж виконував у концертах шість-сім арій — і всі були щасливі. Монтсеррат на київській сцені, якщо можна так сформулювати, була на диво старанною. Колись великий її тембр, загартований школою бельканто, здавався особливо чарівним у піанісимо, тобто в «низах», тоді виявляється краса й особлива драматичність її вокалу. Монтсеррат не була закута рамками оперної постановки, перебувала віч-на-віч із залом. Своїм тембром, то втомленим, то палким, вона пробиралася навіть не до сердець — швидше, до розуму: мовляв, слухайте й цінуйте (доки співаю). Виконуючи іспанський мелос, свій традиційний оперний репертуар, навіть українську народну пісню «Чорнії брови, карії очі», вона, як лайнер, утримувала баланс різних музичних хвиль — завжди велич, завжди правильний курс... І завжди неминучий фрагмент ностальгічного відео про те, як майже двадцять років тому вона з’являється на стадіоні «Уемблі» разом із Фреді Мерк’юрі, звучить «Барселона» — і світ (разом і поодинці) екстрено божеволіє... Після цього дуету «вибухають» стадіон і музичний бізнес. Виникає повальна мода на конструювання поп-рок-оперних екстравагантних тандемів, і десятки наслідувачів намагаються, як вона, поєднати висоту жанру з легкістю його подачі, і трохи згодом поруч із нею з’являються вже Басков, Гришко...

Володимир Гришко на київському концерті був артистичним, скромним, галантним, намагаючись жодним чином не затьмарити мегадецибелами овацій (які дісталися вже особисто йому) почесну іспанську гранд-даму. Мовляв, усе ми ділимо навпіл: фурор, оплески, святу до музики любов.

Організатори концерту, серед них і персонально пан Сергій Галузін, кілька тижнів тримали Київ у піар-напруженні напередодні візиту співачки. Майже все було заздалегідь відомо про деталі її перебування: де зупиниться (готель «Національний»), із ким приїде (з чоловіком Бернабе Марті), де відпочиватиме від репетицій (у заміському будинку Володимира Гришка), як відбулося її чудесне схуднення-перетворення (харчується переважно кашами на молоці, багато п’є чаю й кави), тощо... але, на жаль, знову наступили на ті ж самі граблі, що й два роки тому: удень зі свічкою не можна було розшукати ні у фойє, ні в залі програмок концерту. А репертуар складний, не шлягерно-популярний і нашій платоспроможній аудиторії (загалом без консерваторської освіти) майже невідомий. Тому, коли вирішать привезти Кабальє в Україну вже вчетверте (чи вшосте), гадаю, треба обов’язково врахувати це вже хронічне зауваження.