«І ЧАС... СТАВИТЬ ОБЕЛІСКИ»

Тоді ми ще не знали, що це буде остання зустріч Костянтина Михайловича Симонова зі своїми читачами. Він увійшов до залу енергійною ходою, й уже перше сказане слово-звертання «колеги!» налаштувало нас, слухачів редакторського відділення військової академії в Москві, на довірливість, навіть на рівність у майбутній розмові. Зізнаюся, до цієї зустрічі і ми, слухачі, і наші викладачі готувалися старанно й заздалегідь, як не готувалися до жодної сесії чи іспиту. Це ж не жарт: на зустріч прийшов поет, драматург, письменник зі світовим ім’ям, корифей фронтової журналістики, людина надзвичайної творчої долі. Ми перечитували й самого Симонова, і написане про Костянтина Михайловича. Не хотілося витрачати дорогоцінний час на банальні запитання, і тому було вирішено, що за основу бесіди візьмемо його книгу-спогад, книгу-роздум «Разные дни войны», ну а всі свої запитання старанно «відфільтрували».

Склали навіть щось на кшталт сценарію: хто, що, коли має сказати. Мені доручили «фотоплівку не жаліти», але гостя не відволікати й бесіді не заважати.

Нині, двадцять років потому, перебираючи свій фотоархів, я ніби знову повернувся до того залу, знову потрапив під магічну силу симоновської думки, його звертання до нас, «необстріляних», як він тоді висловився, військових кореспондентів.

З усього нашого сценарію, крім стислого вступного слова та вручення квітів, уцілило лише єдине запитання: «Які якості для журналіста в погонах найголовніші?» Костянтин Михайлович замислився, примружився, а потім рішуче рубанув рукою повітря: «Усі!» Але, відчувши, що така відповідь аудиторію лише заінтригувала і що ми чекаємо більшого, став загинати пальці: «Пам’ятати, що чужого горя не буває, а розділена радість — подвійна. Знати, відчувати та рватися туди, де гаряче, де напрямок «головного удару», адже журналіст — це літописець сучасності. Не відчуваєш пульсу часу — не берися за перо».

Зізнаюся, тоді ці його відповіді видалися мені надто загальними, глобальними чи що. Але чи тільки завдяки таланту став Костянтин Симонов Героєм Соціалістичної Праці, лауреатом Ленінської та шести Державних премій СРСР, всесвітньо улюбленим письменником, котрого всі розуміють? У автобіографії Симонов пише так: «Майже весь матеріал для книг, написаних під час війни та для більшості повоєнних, мені дала робота кореспондентом на фронті».

Що ж включав у це поняття «робота» двадцятишестилітній батальйонний комісар, військовий кореспондент «Красной Звезды» Костянтин Симонов?

Перше бойове хрещення він одержав у Монголії на Халхін-Голі, потім був страшний час виходу з оточення в липні 1941-го, героїчна оборона Одеси, участь у бойовому поході підводного човна з мінування ворожих портів, атаки разом із піхотинцями на Арабатській стрілці. На півночі, за Полярним колом, він висаджувався з диверсійною групою моряків-розвідників у тил супротивника. Під час розгрому фашистів під Москвою з першими штурмовими батальйонами входив у ще палаючі, але вже звільнені, уже наші села й міста. Потім — участь у висадці морського десанту у Феодосії. І все це за якісь неповні півроку війни!

А ще ж будуть і Сталінград, і Курська дуга, і Мурманськ, будуть відрядження по всьому бойовому шляху Білоруського й Українських фронтів. Буде незабутня хвилина підписання беззастережної капітуляції фашистської армії в Карлсхорсті й радісна Прага 10 травня 1945-го. Усе це він бачив, відчув, пропустив через мозок і серце, через біль і радість.

Пригадаємо вже повоєнні адреси поїздок Симонова: Китай і США наприкінці 40-х, Каракуми й Чукотка, Примор’я і Таймир у 50-х, зустріч із Фіделем Кастро на Кубі в 60-х, у 69-му вилітав на Даманський, потім у 70-х вийшла книга віршів про В’єтнам, що бореться.

Хоч би про які поїздки й зустрічі розповідав нам тоді Костянтин Михайлович, він завжди ненав’язливо підкреслював, що журналіст повинен постійно шукати свій передній край, що немає нічого гіршого від пропущеної події, факту: «Я, приміром, завжди намагався написати по гарячих слідах, намагався не дуже довіряти пам’яті, а вести щоденникові записи. Саме вони допомагали мені потім повертатися до моїх героїв через роки й відстані».

Ось і нині, сівши писати про ту незабутню зустріч із Костянтином Михайловичем, упіймав себе на думці, що зробив непростиму помилку, не здогадавшись записати все з почутого тоді. Нині уже довелося звертатися до однокашників по академії з проханням пригадати подробиці.

…Пам’ятаю, зайшла тоді мова про вірш «Жди меня и я вернусь». Симонов прокоментував його створення дуже буденно: «Просто я поїхав на війну, а жінка, котру я кохав, була на Уралі, у тилу. І я їй написав лист у віршах. Потім цей лист надрукували в газеті». Ми палко запротестували, адже «Жди меня» було для всіх і піснею, і листівкою, і частиною духовного буття як на фронті, так і в тилу.

Симонов чемно погодився: «Так, мабуть, із віршів найбільшу користь принесли «Жди меня» і «Ты помнишь, Алеша, дороги Смоленщины?» Напевно, річ у тім, що вони не могли не бути написані. Не написав би я — це зробив би хтось інший».

Сьогодні ми з болем розуміємо, що «хтось інший» його віршів ніколи не написав би. У тім-то й неповторність, привабливість симоновської поезії, що всенародним, загальним стало (й залишилося) найособистіше, найприватніше, найінтимніше «Жди меня».

Як про складне написати просто? Цим мистецтвом Симонов володів, як ніхто інший. Хоч би що він описував: штабний бліндаж у зруйнованому вщент Сталінграді чи тишу палат у тиловому госпіталі, багнети з іще не засохлою кров’ю чи несподіваний поцілунок на морозі дівчини-санітарки, у реальність цього віриш. Свій заклик, наказ нам, молодим, стати літописцями епохи Симонов ілюстрував кожною віхою своєї журналістської, письменницької біографії, кожною статтею, віршем, п’єсою. Сповна ми це усвідомили не відразу. Так само, як у дискусії про літературну гармонію, нас спочатку спантеличила категоричність судження Костянтина Михайловича: «Є лише один вид гармонії — це спрямованість, це як політ стріли». І він для роз’яснення розповів, чому повість «Дни и ночи», приміром, для нього найулюбленіша, найдорожча, адже дописував він її гарячково — між чотирма поїздками на фронт: «Я боявся, що ось уб’ють і книга залишиться недописаною. У великому запалі писав, прикро було б її не закінчити».

Перечитайте «Дни и ночи». Після зустрічі із Симоновим я зовсім інакше подивився на цю сталінградськуу хроніку, побачивши в її героях зовсім не чудо-богатирів, котрим море по коліно, котрі у вогні не горять й у воді не тонуть. Адже були вони простими смертними — й у воді тонули, й у вогні горіли, і бувало їм важко, страшно, боляче. У кожного з них було одне життя, яке їм так не хотілося втрачати, але всі разом вони виконували свій обов’язок, вистояли, а потім і перемогли.

Для Симонова його обов’язок, його «політ стріли» полягав у тому, аби якомога правдивіше, без неправдивої патетики й замилування розповісти про своїх товаришів на війні. І розповісти своєчасно, поки не притупилася гострота пережитого. Працездатність, підкреслював Симонов, для журналіста — «найобов’язковіша річ».

В оцінці своєї творчості Костянтин Михайлович був вимогливо суворий і скромний. Коли один із виступаючих захопився дифірамбами на адресу гостя, Симонов зупинив його: «Ви краще прочитайте нам що-небудь. Те, що вам найбільше до душі».Виступаючий розгубився, він просто не був готовий читати що-небудь із віршів напам’ять.

Пам’ятаю, гостя запитали, чому він не згадав про Державну премію РРФСР імені братів Васильєвих в галузі кінематографії за фільм «Живі і мертві». Костянтин Михайлович із властивим йому гумором відповів: «Коли ви про це знаєте, навіщо ж я буду сам нагадувати?».

Від проблем суто літературних розмова перейшла до участі Симонова в кіно, його теледокументалістики. Пригадали стрічки за його участю: «Якщо дорогий тобі твій дім», «Чужого горя не буває», «Йшов солдат», «Яка цікава особистість», «Солдатські мемуари». Чим же привабливий для Костянтина Симонова цей бік творчості? «Можливістю одночасно поділитися наболілим, вистражданим, тривожним, повчальним відразу з мільйонами людей. Можливістю показати невигаданих героїв і впливати на тривожну совість і пам’ять людей через документальні кадри».

Хоч би які теми, які пекучі проблеми сучасності зачіпали ми в бесіді, домінувала споконвічна тема війни і миру. Та й як інакше, якщо немає нині для людства питання глобальнішого й гострішого. Один із слухачів дуже здивувався з того, що письменник у своєму щоденнику «Разные дни войны» порівняв війну з «м’ясорубкою». На що Костянтин Михайлович зазначив:

— А як же інакше? Війна — це кров, страждання, смерть, спустошення, винищування всього живого на землі. Можна воістину дивуватися з того, як вдалося йому, радянському солдату, вийти переможцем. Нехай нащадки знають про кожного героя, хто витримав випробування пекельної «м’ясорубки» й розтрощив ворога.

Зал принишк, а потім вперше в діловий тон бесіди ввірвався шквал оплесків.

На закінчення ми попросили Костянтина Михайловича прочитати що-небудь з останніх віршів. Він довго не роздумував:

Тот самый длинный день в году

С его безоблачной погодой

Нам выдал общую беду,

На всех, на все четыре года.

Она такой вдавила след

И стольких наземь положила,

что двадцать лет,

и тридцать лет

живым не верится, что живы.

А к мертвым, выправив билет,

Все едет кто-нибудь из близких,

И время добавляет в списки

Еще кого-то, кого нет…

И ставит, ставит обелиски.

Зустріч закінчилася на якійсь тривожній, патетичній і щемливій ноті. Хотілося швидше до роботи, до редакції, у гущавину людей і подій.

Може, тому я й переконаний, що зустріч із Костянтином Симоновим могла бути тільки першою. А останньою бути не може.