Хвала і хула українського Мікеланджело Зигзаги долі Івана Кавалерідзе

Поза сумнівом, у долі цієї людини було щось фатальне, ренесансне. І не випадково ЮНЕСКО назвало його «українським Мікеланджело». У квітні виповнюється 120 років від дня народження Івана Петровича Кавалерідзе (1887—1978) — видатного українського режисера, скульптора і кінодраматурга. Він відомий своїми пошуками нової кіномови в історичних фільмах «Коліївщина» і «Злива». Він створив першу українську кінооперу «Наталка Полтавка». Популярна і його екранізація «Повії» Панаса Мирного (із Людмилою Гурченко в головній ролі). А деякі його скульптурні роботи — «Бунт», «Журавлі летять», «Якби ви знали, паничі» — радянські музейники взагалі не приймали, оскільки боялися, що їх не зрозуміють «верховні цінителі». За один фільм його не злюбив Сталін, Хрущов таврував його за «негідну поведінку» під час фашистської окупації Києва. У долі Кавалерідзе залишилося чимало загадок… Деякі з них «ДТ» допоміг розгадати Ростислав Олександрович Синько, біограф режисера, його близький родич, директор Музею-майстерні Івана Кавалерідзе.

Чому знищили «Зливу»

Свій режисерський шлях Кавалерідзе починав із фільму «Злива» — у 1938 році. Це своєрідна історія України з часів гайдамаччини. Стрічка вирізнялася небувалою оригінальністю, несподіваним художнім рішенням. Уже тоді майстер гостро відчував «закостеніння» офіційного мистецтва. Головним принципом підходу до зйомок у Кавалерідзе завжди був рух. Ветерани казали: «Дим і пара створюють динаміку в кадрі». Але всі чомусь дуже дивувалися цьому своєрідному «кавалерідзевському» рухові заради руху. Саме в ті роки Довженко і Кавалерідзе прагнули усвідомлювати дійову силу мистецтва. Вони були засновниками національного кінематографу.

У «Зливі» Іван Петрович зображав «панство з порцеляновими обличчями». Акторам робили білий грим, і вони здавалися безкровними маріонетками. Якщо селянин — то він, природно, гримувався «під бронзу», набуваючи земляного або металевого відтінку. Згодом фільм «Злива» своїм «хайтековим» підходом налякав, кіноофіціоз картину просто знищив невдовзі після виходу у світ. І тільки очевидці, які працювали пліч-о-пліч із Кавалерідзе, могли пояснити, за якими художніми принципами був створений цей фільм.

За три роки до цього Кавалерідзе зняв «Коліївщину» (1935) — під враженням від спектаклю «Гайдамаки» Леся Курбаса. Директор музею Ростислав Синько признавався, що багато розпитував майстра про той легендарний спектакль.

За що Сталін незлюбив «Прометея»

У 1935 році Іван Кавале-рідзе створив картину «Прометей», яка викликала гнівну реакцію Йосифа Сталіна, котрий формував кінорепертуар СРСР відповідно до власних уявлень про прекрасне. У «Прометеї» є моменти, де у невигідному світлі представлена радянська імперія. Зачіпається грузинська тема — непокора східного народу. Але все це зроблено так велично і монументально, як міг подати лише Кавалерідзе. Адже грузини через свою політичну заангажованість були зов-сім не такими, якими їх позиціонували в той час. Сталіна в «Прометеї» обурили також сцени, які показують героїзм чеченських горців. Це, наприклад, епізод, у якому під поступово згасаючі голоси людей з’являються і пливуть неспокійною рікою солдатські й офіцерські кашкети, шапки. Таке «розвінчування» непереможності радянської зброї, природно, не залишилося поза увагою вождя. І 18 лютого 1936 року в «Правде» виходить стаття за назвою «Груба схема замість історичної правди». У результаті Кавалерідзе забороняють працювати з молоддю (він керував серією альманахів «Українські пісні на екрані») і радять знімати кіноопери. Але він і в цьому жанрі виявив себе як першопрохідник і новатор.

Хто замість Гурченко міг би зіграти у «Повії»

Лише наприкінці 50-х Кавалерідзе зміг знову працювати в художньому кіно. З’явилися його фільми — «Григорій Сковорода» (1958), «Повія» (1961) — за мотивами роману Панаса Мирного. Популярність Людмили Гурченко в період зйомок «Повії» не треба було підігрівати, її і так обожнювали після успіху «Карнавальної ночі». «Актриса Наталя Наум, — згадує Ростислав Олександрович Синько, — дуже хотіла зіграти роль Христі Притики. Але Кавалерідзе зупинився саме на кандидатурі Гурченко. Вже через багато років я подумав: а може, Наум була б не гіршою у цій ролі, оскільки вона більш земна, а Людмила Марківна дещо рафінована і тому не дуже віриться, що це проста сільська дівчина, котра опинилася викинутою на узбіччя життя і змерзла на порозі власної хати... Гурченко в мемуарах згадує про Кавалерідзе з великою повагою і ставиться до нього як до великого майстра. Втім, інакше й бути не може».

«Повію» Кавале-рідзе і сьогодні іноді демонструють деякі телеканали в рамках ретрорубрик. Це добротна екранізація з чудовими акторськими роботами, зокрема української актриси Ганни Ніколаєвої). Цілком несподівана тут Гурченко. По суті, саме Кавалерідзе першим намацав в актрисі той драматичний нерв, який згодом використовували Олексій Герман у «20 днях без війни» і Микита Михалков у «П’яти вечорах».

Іван Кавалерідзе відкрив для кіно чимало імен. У нього знімалася ціла когорта акторів театру «Березіль» — Лесь Сердюк, Валентина Чистякова, Наталя Ужвій, Амвросій Бучма. А Степан Шкурат узагалі став найпопулярнішим актором всесоюзного масштабу. У революційний час цей геніальний самородок грав в аматорському робочому театрі, там його і помітив Кавалерідзе. Багато акторів згадують, що достатньо було зустрітися з режисером, як він відразу ж зачаровував людину. Особливо він любив спілкуватися з жінками, та й у гостях у нього завжди було більше саме представниць слабкої статі. «А що з цими мужиками робити — горілку пити і про політику балакати? А тут хоч про людське поговоримо...» — уточнював майстер.

Як скульптор відмовився від Гітлера

У воєнний час Кавалерідзе заробляв живописом, малював пейзажі, які міняв на продукти на київському «Євбазі». Якось йому запропонували зробити погруддя Гітлера. Але Іван Петрович був досить обережний і зрозумів підступ. Пізніше з’ясувалося: до нього приходив радянський розвідник, переодягнений у мундир німецького офіцера. Кавалерідзе відразу ж відмовився від пропозиції, аргументувавши це тим, що, мовляв, ніколи не бачив живого Гітлера. «Але ви ж Сталіна і Леніна ліпили, хоча їх теж не бачили!» — парирував «замовник» «Ні, я бачив Леніна!..» І справді, уперше Кавалерідзе побачив Леніна в Парижі, у майстерні свого вчителя Наума Аронсона, котрий малював портрет Володимира Ілліча.

Як Хрущов образив його після війни

У роки Великої Вітчиз-няної Іванові Петровичу не вдалося уникнути окупації. 22 червня 1941 року застало його далеко від Київської студії, яку згодом евакуювали до Середньої Азії. Іван Петрович у той період знімав фільм «Пісня про Довбуша» за сценарієм Любомира Дмитерка. У архіві Музею-майстерні І.Кавалерідзе зберігається посвідка про відрядження з 19 травня 1941 року по
2 липня 1941 року у Львівську і Станіславську області.

«Усі знали, що буде війна. І як можна було такого відомого художника посилати під саме пузо німців? — емоційно згадує директор музею. — Кавалерідзе з групою «накрили», і їм довелося майже пішки повертатися у захоплений фашистами Київ. Іван Петрович тоді вже був досить зрілою людиною. Він відчував, що Гітлеру не проковтнути Росію. Надто кишка тонка...»

До Києва знімальна група (27 осіб) добиралася пішки, обходячи зруйновані будинки і залишки військової техніки. Опинившись 20 вересня 1941 року вдома, Кавалерідзе під впливом Олега Ольжича, Олени Теліги, Уласа Самчука очолив Комітет у справах мистецтв Київської міської самоуправи. Власне, це була організація самопорятунку. Адже Київ був зруйнований — ні води, ні хліба. До того ж треба було якось виривати з пазурів фашистів відомих культурних діячів.

Завдяки комітету єврейські сім’ї діставали притулок у селах Київської області. Ці люди рятували молодь від відправки до Німеччини. Вдалося витягнути із Сирецького концтабору кінооператора Володимира Войтенка (пізніше саме він зняв знаменитий фільм «В бій ідуть лише «старики»). Ще показували на периферії спектаклі, за які актори одержували гонорар продуктами. Через якийсь час цій організації довелося згорнутися. Її метою була незалежна Україна під крилом у німців.

«Насправді вони хотіли спочатку примкнути до німців, а потім сказати: «Пробачте, але ми проти...». Навіть Степан Бандера на це не йшов, тому що не вірив в успіх задуманого, — згадує Ростислав Олександрович. — І коли Кавалерідзе помітив негативну реакцію німців на те, що тут нібито сильно розвивають українізм, випускають свою патріотичну газету «Українське слово», то відчув, що справа закінчиться в Бабиному Яру. І чуття його не підвело. Режисер залишив самоуправу до жорстокої розправи над її учасниками. І лише в такий спосіб зміг вижити».

Радянська влада дивилася на нього як на відвертого ворога народу. Вже після війни Микита Хрущов заявив: «От був такий скульптор, творив такі жахливі речі, як Артем. А під час окупації поводив себе так, як робити негідно...»

Монолог про майстра

— Іван Кавалерідзе — такий собі «триголовий геній», — каже Ростислав Синько. — Він і скульптор, і режисер, і драматург. За життя був членом усіх трьох спілок. Але ніколи не був кінорежисером серед скульпторів і скульптором серед режисерів. Тому деякі художники про нього казали: «Якби ми пішли у своїй справі шляхом Кавалерідзе, то давно були б у контексті світового мистецтва...» Так складалося, що Іван Петрович легко міг «переливатися» з однієї іпостасі в іншу. Він говорив, що закони в мистецтві одні: добро-зло, чорне-біле, світло-тінь, от тільки методи різні, але ж це лише справа техніки, головне ж — думка, почуття! Тому він багатьох молодих людей завжди по-доброму провокував на експерименти з різножанровим мистецтвом. Кавалерідзе завжди був упевнений, що каструлю воску і аркуш паперу в нього ніхто не відбере — ні старість, ні молоде покоління, яке постраждало від ідеологічних кайданів.

Сміливі авангардні роботи Кавалерідзе — «Журавлі летять», «Бунт», «В глибині сибірських руд», «Якби ви знали, паничі» — у радянські роки не пускали в музеї, вважаючи, що така творчість буде незрозумілою радянській людині.

Вершиною трагічного світовідчуття Кавалерідзе стала скульптура «Журавлі летять». У ній навіть не смуток, а небачений розпач: ледь стоїть, опершись на милицю, покалічена людина, руки і ноги її звела судома, половина голови відірвана, але одухотворене обличчя усе-таки тягнеться в небо, де летять журавлі. І, знаєте, саме такий вираз обличчя був у самого скульптора, коли його ховали...

Багато хто дивувалися тому, як легко Кавалерідзе знаходив спільну мову з молоддю. Часто до майстра в дискусіях приєднувався Сергій Параджанов, котрий був епатажною фігурою в тому колі. Кавалерідзе служив своєрідним приводом для вияву свободи.

Якось іде Іван Петрович по Хрещатику, а назустріч йому — Сергій Параджанов. Розводить руки і театрально кричить на всю вулицю: «Генієві слава! Ви тільки подивіться на цю геніальну людину! Адже він живе у королівстві кривих дзеркал!» Опускається на коліна і кланяється в ноги Іванові Петровичу. Більш скромний Кавалерідзе каже: «Сергію, підніміться, адже ви протрете останні штани, а одних буде замало навіть на двох геніїв...»

Коли Кавалерідзе хворів, Параджанов приходив його навідувати, і подарував йому маленьку сокирку — як символ боротьби зі злом, із ворогами. А потім і інші молоді люди приносили майстрові чергову сокирку або брали в нього параджановську, щоб якось очиститися від зла.