Художник і влада

Не срывайся, не падай, не ползи. Ты — это ты, и, пожалуй, это самое главное.

М.Булгаков

Перманентна революційна ситуація тримає суспільство у стані цілковитої напруги через непередбачуваність завтрашнього дня. Що ж стосується людей творчих професій, то чиновники нової генерації нав’язали художникам життя за моделлю «бути чи не бути». Питання Гамлета виявилося вкрай актуальним у світлі статті 118 Закону «Про державний бюджет України на 2007 рік». Мета статті цілком благородна, спрямована на поповнення скарбниці за рахунок перегляду орендних ставок під час користування комунальною власністю (оренди приміщень). Питання вирішується за допомогою конкурсу — виграє право на оренду більш платоспроможний претендент. Проте у цій, здавалося б, прозорій системі відносин «держава-орендар» виявилося багато підводних течій і класичних чиновницьких трюків. Навряд чи президент України В.Ющенко, підписуючи закон, міг передбачити, яких потворних форм набуде втілення в життя статті 118. Приміром, адміністрація Шевченківського району м.Києва, її керівник В.Пилипишин, зяповзято, з особливим ентузіазмом почав виганяти художників із традиційного культурного центру Києва. Функцію «полювання на відьом» і їхнього вигнання з району, де творча інтелігенція живе з часів Ярослава Мудрого, покладено на депутата Є.Шевчука — начальника Управління з питань комунальної власності.

На прес-конференції, організованій галереєю «Ра», де функціонує «Форум творчої молоді», пан Пилипишин відверто розговорився. Він чітко заявив про пріоритет бізнес-структур при оренді помешкань у центрі столиці України. «Любов зла…» — «хазяїн» любить бізнесменів, насамперед з депутатського корпусу, а вони вміють бути вдячними. Тим більше що буква статті 118 на боці «любовних стосунків» адміністрації Шевченківського району столиці. Навіть дрібні клерки в приймальнях В.Пилипишина і Є.Шевчука не приховують зневаги до художників як незаможних. Це голов­на причина, з якої витіснення галерей, майстерень художників із традиційного культурного центру столиці «новобранці» пана Л.Черновецького вважають нормальним, логічним і навіть позитивним явищем. Адже сумарно площі, орендовані в районі художниками, становлять не більш як 1500 м². Що значить вигнати художника (особливо середнього і старшого віку) із май­стерні? Це зруйнувати його духовний світ, витканий із полотен, ескізів, фантазій, якими насичена майстерня. Травма, подібна до цієї, може вбити не тільки творчо, а й стати причиною фізичної смерті.

Майже воєнна операція адміністрації Шевченківського району щодо «зачистки території» у центрі Києва здійснюється з розмахом. «Халіфам на годину» невтямки, що вони зазіхнули на основи основ Києва як давньої і вічно молодої культурної столиці. Тут артисти, художники, поети, мешкаючи в географічному центрі міста, створювали фундамент культури всього народу. Так було і так має бути. Прикриваючи власне неуцтво «колегіальним рішенням» конкурентної комісії, мерія нівелює духовний шар столиці, у якому майстерні художників як центри духовного тяжіння мають величезне значення.

Сталін фізично знищував інтелігенцію, нічними візитами «людей у чорному», терзав С.Ріхтера, М.Булгакова. Хрущов розпорядився бульдозерами знищити виставку вільних художників. Сьогодні в столиці демократичної України, з її культурного осередку виганяють творчу інтелігенцію. Серед них: головний художник театру ім. І.Франка, заслужений діяч мистецтв України А.Александрович-Дочевський; відомий, шанований як в Україні, так і в Європі графік В.Гукайло; ветеран українського мистецтва плаката А.Антохін; член-кореспондент Академії мистецтв України, доктор мистецтвознавства Т.Кара-Васильєва та інші. Особливим цинізмом позначене вигнання з майстерні художника-баталіста А.Серебрякова. Його конкурент запропонував до оплати на 2 гривні більше і... виграв право на оренду помешкання. Невизначеною залишається доля галерей «Ра», «Совіарт», «Галереї Карась», інших. З ними адміністрація грається, як Сталін «грався» із М.Булгаковим.

Почерк рейдера легко читається в рішенні віддати майстерню О.Петрової фірмі «Укрресурси». Ольга Петрова — постать дуже помітна в культурному житті України. Заслужений діяч мистецтв, художник і мистецтвознавець, доктор філософії й улюблений професор студентів Києво-Могилянської академії. Крім того, вона активний арткритик, публіцист, член учених рад і (до 2006 р.) член Національного комітету Державної премії ім.Т.Г.Шевченка, академік Санкт-Петербурзької АГН. Невже для фірми «Укрресурси» пан Шевчук не знайшов би іншого приміщення, окрім 50 м² на горищі, де притулилися картини О.Петрової? До того ж рішення про передачу помешкання готувалося без відома О.Петрової.

Хотілося б також нагадати про тривалий терор, якого зазнає усесвітньо відомий майстер-монументаліст Л.Мєшкова. Народну художницю України адміністрація району намагається вигнати з приміщення колись славнозвісної керамічної май­стерні. За оренду напівзруйнованої будівлі вимагають плату в 7 тис. грн. щомісяця. Мотивація — дорожнеча землі в заповіднику «Софія Київська». Людмила Мєшкова витримує «наїзди» лише з духовної потреби зберегти місце, де працював великий учитель Федорова, де створювалося оздоблення повоєнного Києва. Ця майстерня була і могла б залишатися духовним осередком Києва. Навряд чи здатні зрозуміти це люди, які мислять лише категоріями «дебіт-кредит». Для них у статті 118 «Закону про державний бюджет України на 2007 р.» варто було б зробити роз’яснення про те, що «не хлібом єдиним жива людина».

З жалем і повним правом представники творчої еліти Києва й України повторюють слова геніального киянина Михайла Булгакова: «Меня травят так, как никого и никогда не травили: и сверху, и снизу… Я поднадзорный, у которого нет только конвойных».