Художник Владислав Шерешевський: "Боротися з профанацією марно, але..."

Одному з найвідоміших українських художників Владиславу Шерешевському - 50. У Російському музеї з цієї нагоди проходить його масштабна персональна виставка. Сам художник зізнається, що за все життя написав "десь півтори тисячі картин, а з них двадцять - "шедевральні". Загалом, майстер виявився налаштованим на філософський лад і, як завжди, - не без іронії та самоіронії.

- "Земную жизнь пройдя до половины, я очутился…" Що можете сказати про себе, завершуючи рядок?

- Мені раніше здавалося: ось доживу до 40, до 50-ти - і підбиватиму підсумки. А виявилося, що залишився я тим самим юнаком, яким був тоді, лише старим зовні. Так, мабуть, і все життя проходить? Почуваюся повним сил, - які тут підсумки? Крім того, я нарешті отримую абсолютне задоволення від роботи, бо задумки вдаються.

- Часто доводиться чути, мовляв, художник - синонім злиднів. А у вашій сім'ї ніхто ще й не мав стосунку до живопису...

- Синонім злиднів - це не про той час. На початку 1970-х художнику, щоб злидарювати, треба було дуже постаратися. Художники, навпаки, вивищувалися над середнім класом! Звісно, якщо лінуватися, то й тепер, як і тоді, їсти буде особливо нічого.

До речі, саме тому в "мій" час художня школа була переважно "чоловіча". Професія художника дозволяла утримувати сім'ю. Ось у класах, а потім в інститутських групах, і було не більше ніж по три дівчини. Це тепер усе навпаки...

- За чутками, сучасну РХСШ, разом із іншими спеціалізованими "творчими" школами, хочуть перевести на утримання місцевих міських бюджетів.

- Це жахливо, коли так. Вона закінчиться моментально. Школа - найкраще, що залишилося в нас від минулого. Діти там усе-таки вчаться, і за правильними програмами. А так із якістю освіти стало кепсько...

- Ви за освітою - книжковий графік?

- Так, я закінчив художній інститут, книжкову графіку. І досі цим дуже задоволений. Хоча мій учитель Зарецький і казав: "Ти повинен іти на живопис". Тоді я думав: "Ну звідки вони знають? Я буду графіком довіку!" Це тепер як досвідчений художник і сам бачу в дітях 18-20 років сильні й слабкі сторони... Вже з третього курсу зрадив графіку з живописом. Але, до речі, багато книжкових графіків стали хорошими живописцями. По пам'яті, це і Вайсберг Матвій, і Коля Журавель, і Андрій Блудов. Перелічую тих, хто вчився зі мною.

- У вас на візитівках і сьогодні написано "Художник від Бога"?

- Давно не тримаю візитівок. Є сайт (я його, правда, не пам'ятаю коли оновлював). Є соцмережі... Ну й, чесно сказати, я просто лінуюся всім цим займатися. Цього літа працював на дачі. Повернувся у вересні в київську майстерню, думаю, треба справи впорядкувати. І тут, молодіжним сленгом висловлюючись, "поперло": пишеться картина за картиною, крім того, я ж до виставки готувався. Який тут "порядок"? Навіть не до прибирання! Просто ніколи, не до того. Пікассо дуже добре на цю тему сказав. Є два типи художників. Одні "вилизують" свою майстерню, прикрашають репродукціями, антикваріатом... "А в мене, - каже, - порядок у голові народжується тільки на вигляд безпорядку!" Ось те саме і в мене...

- Кажуть, ви живете й працюєте за принципом "роби те, що подобається, і гроші тебе знайдуть"?

- Я заслужив це. Довгою творчою біографією, між іншим.

- До речі, куратор виставки одного разу обмовився, що до вас стоїть черга "на портрети"...

- Певний час ці портрети і справді добре підтримували мені штани. А потім їх стало якось занадто багато. І я поклав цьому край. Сказав: "Рік я не пишу портрети!", і гірше мені від цього нітрохи не стало. Тепер би знову із задоволенням їх писав, але... У людей після 2008-го немає грошей. Черг по портрети немає ні до кого, навіть до Шилова та Сафронова.

- Якщо вже ми про парадні портрети... Ви не знаєте, хто ті люди, котрі з таким блиском, глянцем і тріском малювали парадні портрети Пшонки, Януковича та К^о?

- Чесно кажучи, художників я знаю багато. Але серед них - жодного, хто міг би... Може, це були вихідці з Донецька? Чи "замовники" діяли по-простому: приходили на Андріївський узвіз і зверталися до продавців по рекомендації?.. До речі, зробити б виставку цих портретів наших чиновників. І не тільки пшонок, а всіх! Було б дуже пізнавально.

Одного разу, правда, я й сам малював портрет відомої персони. Намучився... Написав зразу добре, легко й шикарно. Але замовників було два - генерали від різних відомств, і впродовж місяця кожен вносив свої правки. Мені вже навіть самому стало цікаво, у що це виллється. Вийшов звичайний кітч. Я навіть фотографувати на пам'ять не став. Але інші сфотографували. І виявилося - народу подобається! Відразу пішли замовлення.

Мабуть, для людей і справді - чим простіше, тим краще. Тому чим освіченіший художник, тим більша прірва виникає між ним і Пшонкою. А ось якщо вчився трохи й недовго, це - "наша" людина! (Сміється).

- Картини в ювілейну експозицію ви планували збирати по приватних колекціях... Нинішня ваша виставка патріотична - синьо-жовті кольори, дівчатка у віночках, козаки, Богдан Ступка в ролі Тараса Бульби.

- Так. Зрозумів: я - та людина, через котру хоч якась ідеологія має будуватися... Тож мені здалося: хто, якщо не я... Хай це буде моє трохи іронічне, але все одно дуже патріотичне сприйняття. Це все ж таки не плакатне мистецтво, а хороша ідеологія. Її, справжньої, ще не було в Україні.

- Багато хто здивувався: очікували відсилань до Ван-Гога, Тулуз-Лотрека.

- Не можна було тепер такого, дуже абстрактного... Мене б не зрозуміли. Це як засунув голову в пісок і ні на що не реагуєш. А я ж реагую! Рефлексую. Наприклад, візьмімо картину "Воїни світла", із закривавленими козаками після бою. Я сидів на дачі. І враз так захотілося написати саме цей сюжет. А не було потрібного розміру полотна, підрамника. Я роздобув усе, що треба, всього за день. І всього за три дні написав... Коли картина ніби сама хоче з тебе вийти, є, мабуть, гарантія, що вона буде вдала...

- Ваша нинішня рефлексія нагадує вже не французів-імпресіоністів, а цілком українського художника Кричевського, чиї картини в постійній експозиції Національного художнього музею...

- "Переможці Врангеля". Так, можливо, ви маєте рацію. Це називається "школа". Кричевський був основоположником реалістичної київської школи. І, хочу я того чи ні, якісь її ознаки успадковую. Ми, студенти 1970-1980-тих, трохи знали імпресіонізм, але в основному виростали на своєму мистецтві. Кричевський, бойчукісти, потім шістдесятники. Дивлюся на роботи 1960-х тепер - і бачу, що є досить слабкі. Але тоді це було "проти течії" і сприймалося з величезним натхненням.

- Ви постійно підкреслюєте, що ви - класичний художник класичної школи, й іноді сварите контемпорарі-арт. Як це узгоджується з вашим постмодерністським іронічним живописом?

- Я пишу картини, а молоді художники, років по 30-40, уже не розуміють, навіщо робити глибокий живопис. У них потреба - просто дивувати. А для цього не конче працювати над собою щодня. Достатньо сидіти десь у рекламному агентстві за комп'ютером і придумувати "фішки". Комп'ютер малює картинку, ви її розфарбовуєте й робите принт. На жаль, це "тягне" за собою публіку, яка стає дедалі неосвіченішою. А навіщо їй знання? І головне - звідки вони візьмуться? Молодь приходить на чергову "виставку", потім захоплено переказує: "Ми там бачили таке! Синю пику в червону смужечку. І навіть не пику - ж...пу". Потім усе швидко "розшарюють" через Інтернет: "Ідіть! Там - таке! Там - синя ж...па! Ось це арт!".

Як наслідок - справжнє мистецтво вже ніби й не потрібне. Боротися з профана-цією, що маскується під "су-часне мистецтво", марно, але... Повторюю: я займаюся живописом, а не "розважаю".