Хлопець із нашого міста

Після суперпопулярного кінохіта "За двома зайцями" (1961) український режисер Віктор Іванов на кіностудії імені О.Довженка три роки виношував задуми, поки 1964-го на радянські екрани не вийшла його картина "Ключі від неба" - лірична й бешкетна. Незмінно всіма любима кінокомедія про любовно-військові пригоди ракетників - "хлопців із нашого міста" Семена Лагоди (Олександр Леньков) та Івана Кирилова, роль якого зіграв Валерій Бессараб. Вродливий хлопець і талановита людина...

З яким прощалися цього тижня в Києві - йому було 68. Він народився в Москві 1944-го. Ще саднить війна, але передчуття миру вже зігріває. Потім Київ - місто, з яким пов'язане все його життя. В.Бессараба без перебільшення можна назвати таким собі "талісманом" нашого міста, оскільки він знав столицю як своїх п'ять пальців. Був загальним любимцем і одним із головних дотепників-веселунів Києва. Грав у дублюючому складі київського "Динамо" (до фанатів цієї команди зараховував себе завжди). І тут-таки, в Києві, навчався "акторства". Спочатку в Палаці піонерів у Володимира Губатенка (учня Леся Курбаса). А потому - в Київському театральному інституті імені Карпенка-Карого (акторський факультет).

Це був його романтичний період під крилом чудового режисера й педагога - Віктора Іларіоновича Івченка (режисер фільму "Гадюка"). Івченко в один рік зібрав на курсі дуже обдарованих молодих людей: Борислава Брондукова, Івана Миколайчука, Раїсу Недашківську, Валерія Бессараба... Ще "до" театрального його чарівну фактуру "хлопця з нашого міста" примітили кінорежисери О.Маслюков і М.Маєвська, коли шукали оптимістичних молодих героїв для картини "З днем народження!". Персонажам стрічки років по 16-17. І всі вони, природно, мріють про світле майбутнє.

В.Бессарабу, коли його запросили в картину, виповнилося 16. І творці самі не очікували, як цей хлопчисько вперто "вчепився" в образ та сюжет. Хлопець попросився попрацювати на заводі, щоб "глибше зрозуміти" свого героя! Він іде прямо до верстатів і разом зі справжніми роботягами днює й ночує на підприємстві, а вже потім - знімальний майданчик. Тепер цей фільм мало хто пам'ятає. Але у творчій біографії Бессараба - він найперший. Далі (1962-1963) у нього було кілька неголовних картин ("Здрастуй, Гнате", "Бухта Єлена", "Срібний тренер"). І всі ці зйомки збігалися з періодом його навчання в театральному. І ось 1964-го - "Ключі від неба". По суті, не такий уже й програмний фільм для радянської кіноіндустрії, однак наділений позачасовою чарівністю. Насамперед завдяки молодим акторам, яких після прем'єри взнала вся країна, - їх хапали за руки на кожному перехресті.

Валерій, що жодного дня не служив в армії, знову-таки вирішив "розчинитися" в новому для себе середовищі й став "вгризатися" у невідоме для себе життя - у військовий побут, будні солдатів-ракетників, про які оповідає весела картина. (Між іншим, у цьому фільмі В.Іванов показав реальний зенітно-ракетний комплекс С-75 "Двіна".) Двадцятирічний Валерій на кольоровому екрані виглядав трохи старшим. Здавалося, у нього вже були досвід, знання життя. А насправді життя тільки розгортало перед ним свої обійми... І часом у цих обіймах душило. Так нерідко трапляється: акторові інколи й однієї ключової кінокартини досить, аби збулася творча доля. В.Бессараб знімався мало. І не всі його фільми ("На київському напрямку", "В'язні Бомона" тощо) нині демонструють навіть ретро-канали. Та ось "Ключі від неба" - живучий і любимий. Для артиста ця стрічка стала ніби паролем: ага, ну так, "Ключі...", звісно ж, пам'ятаємо такого!

Тим сумніше, що з кожним роком дедалі менше людей пам'ятають справжню акторську потугу цього майстра, який грав на сцені Київського театру імені Лесі Українки, куди вступив 1966-го - відразу ж зі студентської лави. І саме сценічні роботи визначили приналежність цього артиста до "золотої колекції" унікальних обдарувань Театру російської драми 1960 -80-х рр. Він грав багато й "смачно". Різноманітні спектаклі з його участю ("Розгром", "Як важливо бути серйозним", "І відлетимо з вітрами", "Діти Ванюшина", "Хижаки" та багато інших) відкривали в ньому таку ж "різність" амплуа. В.Бессараб тяжів до гостроти й завершеності сценічного малюнка, прояву соковитої характерності навіть не в найкращих драматургічних текстах . Рідкісний випадок, коли актор однаково переконливий і органічний - в уайльдівській афористичній комедії, психологічній російській класиці й навіть у радянських творах "на потребу". У його найкращих театральних творіннях уже мало вгадувався той колишній бешкетний радянський "хлопець із нашого міста". Хоча гумор, іронія, бешкетництво вирізняли багато його сценічних образів. Останній герой В.Бессараба - кардинал Мазаріні в спектаклі Театру російської драми "Молоді роки короля Людовіка XI". Чітко пам'ятаю його на сцені: в такій собі сутані...

Прагнення плести палацові інтриги актор грав дуже захоплено. Поруч із Валерією Заклунною та Давидом Бабаєвим він вирізнявся сценічною об'ємністю образу в хорошому костюмному спектаклі. В "Королі Людовіку" він грав приблизно до середини 1990-х. Потім (через хвороби та операції) - вимушений драматичний "антракт" у його творчій біографії. Здавалося б, ввійшовши в період своєї творчої зрілості (50-60 років) тільки він і міг би грати весь можливий і неможливий репертуарний розсип - героїв Островського, Горького, Мольєра... Такі багатопланові й багатоликі артисти - вічний дефіцит у будь-якому театрі. Але... Звісно ж, усе це непросто осмислити, коли запальна й дотепна людина на 16 років іде ніби в "самоув'язнення".

Він переносить чотири операції. Йому тричі замінюють протез у тазостегновому суглобі. Ноги його не слухаються. Сили залишають. Але невгамовне життєлюбство й вітальний характер знаходять "вихід" у зовнішній світ із допомогою телефону та телевізора... Він не хоче виглядати на людях хворим, зломленим, приреченим, тому залишає всім тим, хто знав його й любив, тільки... свій голос. По телефону. Голос дзвінкий, привітний, переливається всіма можливими емоційними відтінками. За підтримки коханої дружини він бореться з недугами, як воїн-ракетник із ворожими підступами. Він тримається, не ламається... Його голос незмінно резонуючий і пристрасний.

Пригадую, як напередодні 65-річчя актора розшукав через театр номер його телефону - з наміром зателефонувати й домовитися про публікації до негучного ювілею. Актор відгукнувся миттєво. І розмова наша, що мала тривати три хвилини, перетекла в тригодинну бесіду... За три години розмови він переграв мені всіх українських політиків, яких завдяки телевізору ненавидів; розповів безліч приголомшливих історій про зйомки в Іванова, про "університети" в Івченка... А потім зронив: "Ви знаєте, не треба нічого писати про мене... Кому це тепер потрібно?" Дивне страшне життя. Його зліт починається з "Неба", до якого сама доля вручає ключі... Але "тяжіння землі" виявляється сильнішим і трагічнішим. Він уже ніби прикутий до цієї землі - у своєму добровільному "самоув'язненні". Не виходячи на люди, відкриваючи свою душу і своє серце тільки найближчим людям, він, очевидно, хотів, щоб запам'ятали його таким, як тоді, - хлопцем із нашого міста... Вродливим, веселим, зухвалим, незломленим життям та обставинами. Таким і запам'ятаємо. На одному з сайтів у день його смерті - 9 січня 2013 р. - одна з шанувальниць написала: "Прощайте, Валерію Олександровичу... Цього разу доля знову вручила вам ключі від неба - правда, вже не в кіно..."