Химери опери

На одному газетному «перехресті» зустрілися якось дві опери — Львівська й Одеська. Дві стаціонарні академічні безприданниці, з високо піднятим гордим фасадом кожна. «То як життя у поточному контексті — ви в якій музичній коаліції?» — «Та все ще неначе дружимо проти тих самих. Ось, кажуть, до Львова у новому сезоні може навіть сам маестро Гергієв завітати і взяти участь у створенні «Пікової дами». А там, бач, і Путін на прем’єру підтягнеться, якщо вже немузична коаліція того–цього...» — «Але ви хоча б співаєте, хоча б танцюєте, хоча б на гастролі час від часу виїжджаєте, а ми, вважай, бомжуємо: саме приміщення свого часу набагато швидше побудували, ніж тепер намагаються відреставрувати — і кінця-краю цій арії не видно...»

Фантом довгобуду

Марія ГУДИМА (Одеса)

Привид бродить Одеською оперою, привид попереднього директора, а разом із ним тіні тих, хто ще недавно забивав іменні палі у фундамент, перелічував фігурки амурів та зефірів, не розпроданих поодинці, наносив пензликом позолоту на рокайльні завитки глядачевої зали, виголошував промови, називав чергові терміни відкриття театру, вибудовував сміливі репертуарні плани.

На жаль, і 2007 року відкритися після реставрації Одеський академічний театр опери і балету не зможе. Це цілком очевидно сьогодні кожному, хто ступить ногою на сцену. Три роки тому тут планувалося «найближчими днями» встановити протипожежну завісу, і навіть не одну. Стара, сорокатонна, деформувала будівлю, її зняли, але потім ледве не згоріли. Мали встановити дві завіси вагою по десять тонн, виготовлені з сучасних негорючих матеріалів. Одна завіса мала відокремлювати глядацьку частину від закулісної, іншу хотіли встановити над складами декорацій. Проте завіс немає й досі, сцена перегороджена металевими риштованнями і щитами, підлога вщент розбита. Протягом усього минулого року реставраційні роботи не фінансувалися, нинішнього року замість обіцяних двадцяти мільйонів надійшло тільки два — не буде відкрито театр у вкотре встановлений термін, не буде...

Розводить руками директор театру Володимир Палієнко, який працює на цій посаді останніх півтора року, — ну що тут поробиш? Кучма і Гриневецький прагнули відреставрувати театр, нинішньому керівництву країни та області, очевидно, цей об’єкт нецікавий.

Після загальної реставрації будівлі можна було б пошукати допомоги у меценатів, багатих підприємств, комерційних структур, банків, портів, створивши опікунську раду. Ця рада могла б допомагати з випуском вистав, реставрацією, закупівлею і настроюванням інструментів, пошиттям костюмів, ремонтом театральної техніки, органа, запрошенням гастролерів, цікавих постановників. Та про це поки що навіть мріяти рано. А що казати про теперішнє творче життя трупи, якщо театр уже давно відірваний від своєї бази! Думали, переїжджати доводиться ненадовго, виявилося — на роки. Балетні вистави йдуть на сцені театру музичної комедії імені Михайла Водяного, оперні — на сцені Українського музично-драматичного театру імені Василя Василька.

Згадують старожили, що в шістдесяті роки, коли відбувалася перша велика реставрація театру, опера майже повністю переїхала в український театр. Аж ніяк не закликаю повторити цей досвід, зазначу лише, що вистави з усіма декораціями і костюмами, персоналом та акторами заповнюють приміщення дружніх театрів, у яких, звісно ж, і власних проблем по горло. На щастя, директор українського театру Валентина Прокопенко знайшла можливість не брати з опери ні плату за оренду, ні навіть компенсацію за комунальні послуги.

А тут іще й гаряча інтрига закрутилася, цілком у дусі італійської опери. Із конфліктом горезвісних «глюкістів» та «пуччіністів» навіть не порівняти! Частині трупи не подобається теперішній директор. І сьогодні кілька людей мріють повернути на цю посаду попереднього — диригента Василя Василенка («Людина творча, а Палієнко ж чиновник, працював свого часу заступником мера Боделана»). Їхнє прагнення підтримують, як випливає з матеріалів листування з вищими інстанціями, начальник управління культури і туризму Одеської облдержадміністрації Юрій Кузнєцов, голова комітету з питань культури і духовності при Верховній Раді України Лесь Танюк. Не судитимемо, хто кращий — Василенко чи Палієнко. Тільки ж не в переміні місць доданків річ, не в ротації кадрів керівного складу. Хіба Василенко вмить роздобуде потрібні для завершення реставрації мільйони? Якщо так, то я обома руками за зміну влади в опері! Тільки ж не так це, далеко не так...

Фантом попереднього директора не дає спокою, зокрема, солістці опери Валентині Петренко, яка ознайомила мене з переліком зловісних проступків директора теперішнього. У цьому списку — зберігання костюмів у непридатних приміщеннях. Звалені в лантухи костюми мокнуть під дощем, покриваються пилюкою і цвіллю, гниють. Залишається припустити, що Василенку, якщо його повернуть у попереднє крісло, відразу ж вдасться знайти кошти на ремонт виробничо-технічного комбінату на Садиковській, куди театр перевіз, як вважали – ненадовго, костюми і декорації, переважно вже списані, наприклад, до вистав «Комуніст», «Загибель ескадри», «Петро I». Палієнко, принаймні поки що безуспішно, просив у облдержадміністрації кошти на ремонт хоча б даху комбінату.

Здавалося б, списане простіше викинути і спалити. Ось тільки у дбайливого господаря все у вжиток іде, і костюмери з бутафорами періодично відроджують до життя який-небудь фрагмент, щоб використовувати у нових виставах. Адже на постановочні витрати в цьому сезоні жоден одеський театр не одержав ані копійки! А спонсорувати постановки меценати готові, якщо їхні логотипи буде розміщено на фасаді прославленої будівлі, ні більше ні менше. Тож коло замкнулося...

Фантом, погладжуючи демонічну борідку, нашіптує: «У мій час прем’єри відбувалися частіше...» Ну й не всі були однаково вдалими, м’яко кажучи. До того ж пошуки коштів на ці постановки межували з авантюрою, і наслідки доводилося розплутувати саме теперішньому директору. Обвинувачують Володимира Палієнка в убогості нинішнього репертуару — «Кармен-сюїта», «Богема» і ще кілька назв.

Але про яку повноцінну прем’єру в таких умовах можна говорити? Один раз на півроку театр виходить на капітальне відновлення тієї чи іншої вистави, днями везе до Естонії на фестиваль у Курессаарі відновленого «Трубадура». Наприкінці вересня одесити побачать цей шедевр Верді на сцені все тієї ж музкомедії. Планується також концертне виконання «Пікової дами». І це вже саме собою подвиг, якщо взяти до уваги, що хор репетирує у приміщенні буфета на першому поверсі опери, оркестр — у Палаці моряків. Якби театр уже було відреставровано, на його сцені гастролювали б такі музиканти світового масштабу, як Пласідо Домінго або Юрій Башмет, присутність якого на сцені музкомедії, звісно ж, зовсім не «комільфо»...

Ще один волаючий факт: з’їздив торік у серпні балет на гастролі до Греції, а зарплату групі задіяних артистів і обслуговуючому персоналу видали з коштів театру, отже, на цю суму (близько 38 тисяч гривень) «завдано шкоди державі». Ну, порушили за цим фактом кримінальну справу. А далі що? Незрозуміло. Застопорилася справа, не рухається. Зате ті, у чиїй уяві постійно з’являється фантом Василенка, повсюди стверджують: «Наш директор поганий, порушено кримінальну справу!» Краще б переконали грецьких імпресаріо, що й цю суму вони повинні видати гастролерам. Тоді, може, і гастролей ніяких не було б. Їх і не буде, запевняє Володимир Палієнко, небезпечно в таких умовах влаштовувати гастрольні поїздки. Немає поки законодавчої бази, яка б визначала гастрольну діяльність театру за кордоном. Театр начебто має право самостійно вирішувати певні питання, але реально виникають проблеми.

«Не треба всі негаразди театру списувати на тривалу реставрацію», — говорили мені прихильники Василенка. На жаль, саме в реставрацію впираються проблеми театру, силою долі (майже за Верді) поставленого у принизливе становище. Театри і музеї в будинках, які є архітектурними пам’ятками, — іграшки дорогі. Ось уже й одеський Музей західного і східного мистецтва (колишній палац Абази), хоч і з укріпленим фундаментом, лякає тріщинами, що зміяться у стінах. Перлина музейного зібрання, картина Караваджо «Взяття Христа під варту», реставрована за гроші фірми-спонсора, висить у залі, всіяному такими тріщинами.

Директор музею Віктор Никифоров, який спробував скликати екстрену прес-конференцію і привернути увагу до проблем, отримав відповідь від начальника управління нерухомих об’єктів культурної спадщини Одеської облдержадміністрації Наталі Штербуль:

— Ви бачите, як рухаються справи з реставрацією оперного театру. Напевно, це не менш значущий об’єкт, ніж музей! У межах цільової субвенції, що йде на міськвиконком і становить 27 мільйонів, якісь роботи буде проведено і в музеї.

А містом настирливо повзуть чутки, що музей, незважаючи на всі законодавчі перепони, задумав зробити своєю власністю дуже заможний пан. І якщо музей закриють просто тому, що перебувати в ньому стане небезпечно, і не проведуть реставрації, на яку потрібних коштів в області немає, пиши пропало.

Водночас, як заявив начальник управління культури і туризму Одеської облдержадміністрації Юрій Кузнєцов, надходять пропозиції від бізнесменів реставрацію музею провести їхнім коштом, а натомість їм надати у відреставрованому будинку деякі площі. Слухайте, можливо, це вихід? Як для музею, так і для оперного театру? А то не втратити б за роки черепашачої реставрації ці перлини архітектури старої Одеси. Не директорів потрібно змінювати насамперед, а власників, шепочу я, відмахуючись від фантома, що тане на очах і намагається на прощання вколоти мене диригентською паличкою...

«Шлюб» за контрактом

Тетяна КОЗИРЄВА (Львів)

Генеральний директор-художній керівник Львівської опери Тадей ЕДЕР вважає, що в театрі має буде тільки контрактна система, а не схлипи соціалістичних «арій». Сама ж Львівська опера постійно потерпає від регулярних естрадних децибелів (коли перед театром без кінця відбуваються якісь масові заходи) — у кабінеті директора навіть хитаються світильники.

— Які творчі фактори або економічні чинники для вас сьогодні є апріорними у формуванні репертуару? Чи можна говорити про певну специфіку саме вашої репертуарної політики?

— Ніхто опер кожен день не пише. Є стабільний репертуар, який існує в цілому світі. І Ла Скала, і Маріїнський, і Большой мають такий самий репертуар, як і ми. Репертуарна політика залежить, перш за все, від трупи. Якщо, наприклад, я маю Калафа, поставлю «Турандот». Якщо не маю, не ставитиму. Позаяк не можу розраховувати тільки на гастролерів. Звичайно, я міг би саме так працювати (так працює весь світ), але не маю грошей. Знову ж таки хочу повернутися до теми меценатства. Якщо меценат профінансує, припустимо, 20 вистав — без проблем. Я запрошу соліста з будь-якого театру світу, і тоді в мене в касі постійно стоятиме черга за квитками. А наразі маємо те, що маємо. Ця «кухня» розкладається іще по-іншому. У нас пагубна і неправильна сама суть проблеми виконавської майстерності. Академія мистецтв, консерваторія випускає молодого спеціаліста... І мене абсолютно не цікавить, у кого він вчився і якого кольору в нього диплом. Але жоден із випускників не здасть мені повної партії — заспіває дві-три арії. Ми слухаємо: діапазон, голос і зовнішність є. Отож беремо його на роботу. І він рік, два, три вчить партію, а ми платимо зарплату… Вкотре повторюю: це цілковитий нонсенс. В усьому світі чинна система контрактів, і співак отримує гонорар згідно з контрактом, який із ним укладають на певну кількість виконань певних партій. Коли ж сталося так, що з вини виконавця виставу зірвано, він платить неустойку у триразовому розмірі. Саме така система зобов’язує артиста сумлінно ставитися до виконання своїх обов’язків. Так, це рабство, але з іншого боку… А як у нас? Трапляється, що за півгодини до вистави виконавець приносить мені лікарняний… Ви ж розумієте, взяти листок непрацездатності — не проблема… А виконавець домовився за певну суму десь заспівати, а на державну роботу, тобто в театр, приніс лікарняний… І те, що вистава горить, що глядач чекає, його зовсім не цікавить… Це нібито дрібнички, але ті дрібнички складаються у величезний ком. Я світ об’їздив — практично нема опери в Європі, де б я не був. Я всюди бачив українців — якщо не солістами, то в оркестрі чи в хорі. То чому ті люди, маючи величезний талант, мають виступати під іншим прапором, приносячи славу іншій державі? Чому моя держава не може забезпечити їм гідних умов тут? Чому нас купують як рабів — за безцінь? Львівська опера у березні була в Катарі — ми відкривали Всесвітній фестиваль оперного мистецтва! Отже, маємо талант? (Львів’яни стали єдиним європейським колективом, який запросили на тамтешній Міжнародний фестиваль культури. Вони привезли туди оперу «Травіата». За відеоматеріалами організатори вибрали нашу трупу з-поміж театрів Росії, Німеччини та Білорусі. Приїзд Львівської опери оплатило міністерство культури Катару. — Т.К.) Чому ж, маючи такий «чорнозем», усе життя боремося за врожай? От такі ми господарі! А культура, театр, мистецтво ніколи не розв’язували соціальних проблем. Ми ці проблеми маємо порушувати перед державою. Вирішуйте там, нагорі… Але цих проблем ніхто не вирішуватиме доти, доки зверхники не відчуватимуть потреби у мистецтві. Як можна давати циркуляр згори, навіть не поцікавившись, чи взагалі можна таке зробити? Наша головна оцінка — глядач. Ми для людей, а не люди для нас! А кого це цікавить?! І таке всюди. Стосується, до речі, і площі перед нашим оперним… Підійдіть до центрального входу театру і почитайте, що написано на дошці: пам’ятка архітектури, охороняється державою. То як можна перед оперою ставити сцену і заводити такі децибели, що в моєму кабінеті світильники хитаються? А театр — це позолота, це ліпнина. Все руйнується.

— Ви зверталися до міської ради з цього приводу?

— До кого?!

— Припустимо, у відділ культури… Зрештою, до міського голови…

— Та ніколи зі мною ніхто не узгоджував питання щодо проведення перед Оперою масових заходів! Мене ставлять перед фактом!

— Пручатися не пробували?

— Мені пояснюють: театр — то ваша територія, а за два метри від театру — це вже наша, міська територія, пане директоре.

— А не виходили з пропозиціями щодо перенесення масових заходів в інше місце?

— Виходили, і не раз. До міських голів зверталися — і до старих, і навіть до новообраного — пана Садового. Крім того, подивіться, що взагалі коїться перед нашим оперним? Хто дав ліцензію на право перебування перед оперою величезних іграшкових корів і коней (антураж для фотографування. — Т.К.)? Ніхто нічого не знає. Крім того, ви ж не йдете у театр у фуфайці? Ви відповідно, парадово, вбираєтеся, правда? Центр у вихідні закритий для транспорту, а це спонукає пройтися пішки. Ви дістаєте задоволення?

— Ні! Не дістаю.

— Й іноземці не дістають. А от ті, хто видавав ліцензію на коні-корови, — задоволені.

— Невже жодним чином не можна на це вплинути?

— Подивіться, в якому стані плиткове покриття перед оперою, як пописані стіни самого театру! Пройдемо по периметру! Я колись особисто їздив до Челябінська, привозив мідь, якою вкривали купол. Ми зробили всі стічні труби мідними. Тепер до висоти 4,5 метра стоять пластикові труби, бо мідні вкрали. Центр міста, а труби вкрали на брухт!

— А міліція що?

— Нам кажуть: «Ваші труби — ви й бережіть». Отож і виходить, що біля кожної я маю ставити свого працівника. Це все, звичайно, сумно. І ще… В нас колись було Міністерство культури і мистецтва. А тепер?

— Тепер є Міністерство культури і туризму.

— А де поділося мистецтво? Я не працівник культури — я працівник мистецтва. Великого мистецтва! Хоча… Не хочеться про все говорити в чорних тонах. Днями один із банків відкривав нове приміщення. Знаєте, як вони зробили своє свято? Взяли наш театр в оренду, запросили Вікторію Лук’янець із Відня. І ми поставили «Травіату» для гостей і працівників банку. Ви знаєте, яка була аура в залі, як були задоволені люди? Отже, можна зробити, якщо мати бажання? Бо люди зрозуміли, що таке «фанера», а що — справжнє мистецтво. Не можна весілля святкувати під музику Баха. Не можна в кирзаках і тільниках приходити до театру… В Пушкіна, пам’ятаєте? «Выход в Оперу — это выход в свет». От тому я й кажу: державо, ти маєш таку глину. То зліпи з того!

— Які якісні зміни (саме для вашого театру) виявились після того, коли львівська опера змінила статус і стала Національною?

— Сам процес переходу з академічного на статус національного досить важкий. Ми були в комунальній власності, а тепер перейшли у державну. І цей процес тривав три місяці, протягом яких ми взагалі не мали зарплати, тому що нас не можна було фінансувати, поки не перейшли в державну власність. Наразі ж нам платять як академічному театру — мусять ввести у бюджет. І Міністерство культури, і Міністерство фінансів обіцяють повернути всі борги — починаючи з 1 січня. Поки що обіцянки на папері. Я був на засіданні Кабінету міністрів, яке проводив віце-прем’єр-міністр Кириленко, і ми, директори колективів, що мають статус національних, зрозуміли: наступні колективи, що здобудуть статус національних, будуть позбавлені пільг, котрі маємо ми.

— Чому?

— Бо в державі нестабільна фінансова ситуація. Моя особиста думка… Розрив між театрами надто великий. І це провокує конфліктні ситуації. У нас шість оперних театрів: у Києві, Донецьку, Харкові, Дніпропетровську, Одесі і Львові. То невже має бути така різниця на шість колективів? Скажу відверто (зрештою, то не є секрет): опера — не драматичний театр. І ставити на одну площину драматичний, ляльковий чи театр для дітей та юнацтва і оперу — нонсенс. Це перше. Друге. Ніде у світі нема заслужених і народних артистів, нема категорій — першої, другої, третьої… (Паваротті якої категорії?) Існує тільки одне поняття: або ви співаєте — або не співаєте, або граєте — або не граєте. Це один-єдиний статус. Коли ви приходите на вернісаж, у картинну галерею чи в магазин, то не купите картини, яка не подобається, і ніхто не примусить вас її купити. І жоден художник, узявши пензель, але, не зробивши жодного мазка, не скаже, скільки коштуватиме полотно. А ми так працюємо! Глядача і театр не можна розділяти. Ви хочете або не хочете купити квиток саме на цю виставу. Тепер не радянські часи, коли до нас приводили гуртом солдатів чи петеушників — із насінням, із рогачками… Такий театр нікому не потрібний, бо це не є виховання. І поки ми цього не зрозуміємо, тим паче — поки цього не зрозуміють нагорі…

Візьмімо, до прикладу, драматичний театр. Якщо вам 18 років, ви маєте одну роль. У 30—40 — іншу. Відповідні ролі актор має у віці 60, 70, 80 років. Такі ролі є, вони написані. В опері цього нема. Якщо я бас і мені 18 років, я, попри вік, граю діда. Якщо мені 70 років, але я тенор, то граю героя-коханця. А глядач має діставати насолоду і від співу, і від того, що бачить. Притім Міністерство праці не дає дозволу на укладання контрактів — бо безробіття, бачте, буде!.. Третє питання, без сумніву, хвилює всіх директорів театрів, а особливо — оперних. Раніше я вже згадував категорії: перша, друга, майстер сцени… У мене десять майстрів сцени. Один співає кожного тижня, а може — і двічі на тиждень. Другий — раз на квартал, а третій — раз на рік. І всі отримують однакову зарплату. Це нонсенс. І поки ми не впорядкуємо всі ті справи… Нащо вигадувати велосипед? Хіба оперні театри є тільки в Україні? Хіба у світі нема оперних театрів? Там платять за конкретну роль, за конкретну роботу — згідно з контрактом. І про це знають податкова, менеджер і виконавець. Усе! Якщо, припустімо, в мене співає Іванов і за ним стоїть черга на квитки, хіба я дам йому ту саму зарплату, що й акторові «кушать подано», попри те, що останній — майстер сцени? Але так воно є. Тобто ми ще працюємо за законами соціалістичної системи, а хочемо отримувати гроші за законами капіталізму. Не виходить! Треба щось змінювати — або ми повертаємося до соціалізму, або йдемо в капіталізм! Якщо говорити про соціалістичну систему, то за тих часів театри мали 90 відсотків від необхідного. Сьогодні ж змушені заробляти на світло, тепло, постановочні — на все, бо держава дає нам гроші тільки на зарплату. Хай буде так! Але тоді дайте нам право самим заробляти.

— Як?

— У театрі має бути тільки контрактна система. Тоді я знатиму, кого брати на роботу. Навіщо мені в штаті 12 тенорів, коли співає один? Я волію ті 12 ставок дати одному. Чи запрошу на ту зарплату співака з Парижа або Варшави… І от тоді до нашого театру постійно стоятиме черга, от тоді буде комерційна робота.

— Тим паче що у вас великі видатки і на декорації, і на світло, і на костюми…

— Маєте рацію. Фантастичні видатки. Наприклад, ми шиємо 120 пар балеток на місяць, вартість однієї — чотири-п’ять доларів. Двічі потанцювали, треба міняти. Вже не говорю про транспорт, інші потреби… Постановка вистави коштує 300—400 тисяч гривень. Треба пошити 500—600 костюмів. У виставі беруть участь до 160 осіб — найменше. От ми нині збираємося везти Україною «Мойсея», де задіяно 200 людей. Йдеться про готелі, транспорт — це дуже великі видатки. То якою ж має бути ціна квитка, щоби покрити видатки? І найголовніше. Коли ми говоримо про працю театру, то треба визначитися, що первинне, а що вторинне. Якщо держава хоче мати театр, вона або повинна його фінансувати з Державного бюджету, або, як у цілому світі, має набути чинності закон про меценатство, і тоді держава вмиває руки. Притім закон має бути такий, щоби меценат стояв у черзі, аби бути меценатом. Він має бути зацікавлений більше, ніж я. Чим? Державною гарантією своєї продукції, пільговим кредитом, зняттям податків, рекламою, має входити в директорську раду театру. Тобто повинно бути так, як у спорті. Хіба тренер футбольної команди «Динамо» чи «Шахтар» — господар? Чи господар той, хто фінансує? Саме та людина, що фінансує, питає в тренера: «Скільки треба грошей, щоби ми через два роки мали золоті медалі?» і ставить доволі конкретну вимогу: «Я даю стільки грошей, скільки ти сказав. Але якщо через два роки команда не здобуде золотих медалей, ти тренером не будеш». Повірте, людям театр потрібний. У Львівської опери завжди є глядач. Так, я погоджуюся, спонукати піти до театру можуть кілька причин. І реклама — зокрема. Але ніщо не примусить глядача аплодувати. А нам аплодують. Отож, який має бути рівень, щоби людині захотілося прийти саме до оперного театру?! Тому я постійно говорю, що нас треба підтримувати. Принаймні не дати впасти з того рівня, на якому ми сьогодні.

Кабінет міністрів України постановою від 3 квітня запровадив із 1 січня 2006 року нові додаткові коефіцієнти підвищення посадових окладів працівникам національних закладів культури. Так, для керівників закладів та їх заступників, артистичного і художнього персоналу запроваджено додатковий коефіцієнт від 2,2 до 4, для керівників структурних підрозділів, професіоналів, фахівців, висококваліфікованих робітників, які забезпечують та безпосередньо виконують творчі, музейні, науково-дослідні, науково-освітні функції, а також функції з охорони культурної спадщини, — від 2 до 3,7. Для працівників Національного академічного театру опери та балету ім. Тараса Шевченка, зокрема для керівника театру, його заступників, артистичного і художнього персоналу — від 2,9 до 5,9, для керівників структурних підрозділів, професіоналів, фахівців, висококваліфікованих робітників, які забезпечують та безпосередньо виконують творчі функції — від 2,5 до 5,7. Дія постанови поширюється на працівників 18 закладів культури, серед яких і Львівський національний академічний театр опери і балету ім. Соломії Крушельницької.