Хід «кіном». Скільки грошей потрібно країні для екранного щастя

Здається, у вітчизняній кіногалузі намітилися глибокі тектонічні зрушення. Нестор Шуфрич, як на амбразуру, кидається на порятунок екранних цінностей. Юлія Тимошенко не шкодує грошей Стабілізаційного фонду на високі кінотехнології. Майстри екрану, як завжди, чи то потирають руки в очікуванні нових прибутків, чи то чухають потилиці, передчуваючи ілюзорність благих намірів.

Тимошенко і Шуфрич пішли в кіно

Весняний авітаміноз спонукав окремих свідомих депутатів на вчинки громадянські, «полівітамінні». Уже згаданий Шуфрич (із допомогою свого ж гучного законопроекту) підготував рідному кінематографу подальше життя — здорове, сите, калорійне. Документ його авторства — «Про внесення змін до Закону України «Про кінематографію» (вже підтриманий комітетом ВР з питань культури і духовності) — передбачає масу приємних відкриттів, а також «смачних» інгредієнтів для виснаженого українського кіношлунку. А саме:

— звільнення суб’єктів кінематографії від сплати ПДВ;

— неоподаткування прибутків, отриманих після реалізації кінопродукції;

— можливість не платити (надалі) орендну плату за студійну землю. А картини й різні кіноматеріали взагалі можуть бути звільнені від митних платежів та зборів на ввезення і вивезення з України.

Є й змістовна рефлексія щодо того, що ж таке «національний фільм». Тепер дізналися. За версією Шуфрича, це стрічка, продюсером якої може бути громадянин України або ж юридична особа, зареєстрована в Україні; до складу знімальної групи може входити не більше 30% іноземців, а закордонні інвестиції не повинні перевищувати 30% бюджету картини.

Це якщо коротко.

А якщо ширше і глибше, то ілюзорне «сите» життя (за одним кіностолом) поки що упирається в один рядок кабмінівської калькуляції. Умовно назвемо її «витрати на продукти».

На ці найближчі витрати держбюджетом України в 2009 році передбачено лише 5,1 млн. грн.
Без додаткового спонсорства за ці гроші сьогодні можна зняти тільки пейзаж на хоружівському полі.

Загалом, поки що поезія Нестора Івановича і проза Юлії Володимирівни не надто уживаються в одному «кінокадрі». Втім, на німе кіно ці двоє, може, й спромоглися б? І облиште вже нарешті цю постійну порівнялівку-риторику: он там, ось у них...

Справді (для поверхового порівняння): у Росії в період з 2006-го по 2010 рік передбачається субсидування кіновиробництва у розмірі 280 млн. дол. (з урахуванням кризи). Це дасть у підсумку створення восьми десятків художніх, а також понад тисячі документальних та анімаційних стрічок.

І ще (для поточного порівняння): у РФ на «середній» фільм держава виділяє 2 млн. дол. субсидій, у нас — 5 млн. грн. На всю індустрію. Це можна пояснити: брати нізвідки.

Втім, знайшли — «звідки».

Майже в унісон із подвижницькою діяльністю Шуфрича Тимошенко (після клопотань Мінкульту) обнадіяла галузь уже новою цифрою — 50 млн. грн. Теж на «потреби національного кіновиробництва». Матеріальну допомогу знайшли у Стабілізаційному фонді.

Очевидно, саме на цьому етапі українське кіно нарешті прирівняли до стихійного лиха — урагану, повені, глобального потепління, — якщо на допомогу йому кинули сам Стабфонд.

50 млн. грн. — приблизно 6,6 млн. дол. Тобто якщо за першу скромну «цифру» (5,1 млн. грн.) країна так-сяк може зняти півтори картини (плюс спонсори туди-сюди), то за очікуваний стаббонус (якщо його таки хтось оприбуткує) — у кращому разі випустять три-чотири «каліки». Причому ще невідомо коли. І невідомо хто (це зніме).

Тому — в цьому контексті — і цікава деколи непередбачувана реакція нашої спільноти на кіножиття майбутнє — веселе, заможне. Як у «Кубанських козаках». Тобто те «життя», яке, очевидно, скоро й побачимо на екранах завдяки Нестору Івановичу та Юлії Володимирівні.

Кореспонденти «ДТ», поспілкувавшись лише з деякими гілками колективного «кіноспрута», зовсім не здивувалися, що в лавах друзів поки що панує різнобій.

Говорить і показує Вовкун

Мінкульт ініціативи Шуфрича підтримує (хоча і з застереженнями).

Суб’єкти кіновиробництва — ці дивляться на кіноперспективи, взагалі-то, по-різному. Хто — із захопленням, хто — з іронією.

— Загалом наше міністерство підтримує законопроект Шуфрича, — повідомляє «ДТ» міністр Василь Вовкун. — Втім, є й немало речей, пов’язаних зі зміною статусу «національного фільму». Що стосується норм закону, то, на наш погляд, визначено суть статусу національного фільму. Але до цього ще слід додати норму, що визначальним критерієм має бути державна мова. Це відповідає принципам Європейської конвенції про загальне кіновиробництво і узгоджується з галузевими законами європейських країн.

Безумовно, ми зацікавлені в тому, щоб цей законопроект був прийнятий вже у цю сесійну каденцію Верховної Ради. Оскільки це дає можливість формувати бюджет 2009 року, затвердивши зміни, пов’язані зі зборами на підтримку кіно та протекціонізмом щодо національних фільмів. Законопроект Шуфрича вперше запроваджує протекціонізм стосовно національного фільму. А це дуже позитивно для сучасного стану національного кіновиробництва.

Так сказав міністр. Його «олександрійський вірш» згодом розвинули і поглибили депутатські фракції. До «другого читання» цілющого законопроекту вони внесли кілька ключових доповнень. Стосовно:

— створення багатоканальної системи фінансової підтримки кіновиробництва і кінопоказу;

— стимулювання інвестицій у кіновиробництво і кінопоказ;

— протекціонізму стосовно національного кіно.

І один особливо важливий пункт... Є депутатські ініціативи про «запровадження» зборів (для підтримки того ж таки нацкіно): 5% від вартості квитка в кінотеатральному показі; 5% від реалізації касет на ринку домашнього відео, 5% від публічного оповіщення на ТБ.

В останній раціоналізаторській пропозиції, очевидно, простежується «польський слід»? Те, що у друзів-поляків уже було обмізковано і впроваджено набагато раніше. Отож не дивуйтеся, шановні глядачі, якщо в найближчому майбутньому ви купуватимете в кіоску якийсь DVD або ж квиток на «Термінатора-24» (у будь-який кінозал), то тут-таки 5% ваших кровних грошей і підуть на підтримку творчих пошуків Миколи Засєєва-Руденка, Юрія Іллєнка, Миколи Мащенка, Марини Кондратьєвої. А також інших немеркнучих зірок кіностудії імені Олександра Довженка.

Молодість моя, кіностудія

— Справді, приємно, що наші політики нарешті взялися за кіно і проводять певну роботу в цьому напрямі, — радіє перспективам директор Національної кіностудії ім. Довженка Ігор Ставчанський. — Шуфрич зробив серйозну справу для подальшого розвитку української кіногалузі. І якщо цей законопроект пройде всі етапи і його нарешті приймуть, то вже найближчі два-три роки покажуть, яка практична користь від такого почину.

Дивно, що раніше наш уряд чомусь не вважав кінематограф важливою «галуззю». Думали, що потрібно заробляти на металі, на авіабудуванні тощо. І зовсім забули, який колосальний прибуток давало кіно хоча б у радянські роки. А за радянських часів саме в Україні, в тутешньому кінообороті, було близько 1 млрд. крб. За тим курсом — це понад 1 млрд. дол. Нагадаю, що були десятки прекрасних кінотеатрів і пересувних кіноустановок по всій території України.

Проте відновлення вітчизняного кіно у нас тепер найчастіше йде якимось революційним шляхом — «Мир хатам!» або «Кіну бути!». І крапка! Еволюційним шляхом, на жаль, чомусь іти або не хочуть, або не можуть. Я переконаний: день у день потрібно створювати нові проекти, знімати фільми послідовно, поступально. Щоб уже саме життя — у плані природного добору — вирізняло найкраще з поточного.

Мережа кінотеатрів також має розвиватися еволюційно. А не на бажання того чи іншого олігарха. Жоден інвестор, меценат або спонсор не прийде на кіностудію або в кінозал, доки галузь не оживе сама собою... І революція тут нічого не вирішить.

— Гучний законопроект Шуфрича — це щось красиве і барвисте в очах ошалілої кіноспільноти, ніби всі наділи виключно рожеві окуляри. Але ж ми розуміємо, що навіть найкращі наміри можуть у результаті обертатися аферами?

— Згоден, є частка ймовірності, що очікувані пільги для українського кінематографа можуть спричинити і хвилю «відмивань». Всього і вся. І кіно, у що дуже не хотілося б вірити, може перетворитися на повсюдний «смітник». Втім, щось схоже вже було у відомі нам постперебудовні роки, причому з цілими окремими галузями. І тоді провозитимуть без розмитнення побутові камери чи будь-що — тільки тому, що є така стаття. Звісно, я трохи утрирую.

Або ж, припустімо, звільняють землі студій від податків. Знову ж таки, не виключаю, що хтось, купивши десь землю, згодом скаже: «А в мене на цьому місці буде кіностудія». Поставить штатив, двох статистів, та ще й дачу собі побудує. І заявить, що це «знімальний майданчик». Тому ще раз підкреслюю: у нас можливе все.

Український блокбастер — це афера

— Ігоре Леонідовичу, яка ваша позиція щодо формули «національне кіно»? Чи все врахували депутатські фракції, і чи не дуже звужений сенс цього визначення?

— Національне кіно — це кіно, яке було б ідеологічно і ментально нами осмислене. Це кіно, в яке ми вклали б свої (і чужі) кошти. Кіно, яке б знімалося на території нашої країни. Ось, припустімо, ми запрошуємо на студію якогось відомого іноземного режисера. Він знімає фільм. Запитання: національне кіно він знімає чи ненаціональне?

Я, наприклад, вважаю, що національне. Адже і команда «Шахтар» складається здебільшого з бразильців. Але це ж українська команда! Погодьтеся, найголовніше на нинішньому етапі — це навіть не такі суперечки, а реальний запуск проектів.

І, незалежно від того, як складеться доля чудових кіноініціатив Шуфрича, я не сумніваюся, що без іноземних інвестицій та партнерів ми навряд чи самі рушимо далі.

Нещодавно був у Китаї. Там кіножиття вирує. 600 кінокомпаній. Маса інших кіноорганізацій. Колосальний оборот. Ми можемо пишатися тим, що купили одну дуже дорогу камеру. А вони собі цифрову студію за 200 млн. євро побудували! Як-то кажуть, відчуйте різницю.

Тим часом ми забуваємо про ще одну серйозну проблему для нашого кіновиробництва — про мовний бар’єр. Буває так, що нами зацікавились іноземні партнери, є замовлення і бюджети з їхнього боку. Але виникає банальна перепона — більшість наших кінематографістів і технічного персоналу практично не володіють англійською. Просто біда! Тому 5 млн. грн., які виділяються на кіно, або навіть шість, — це все одно глобально нічого не вирішить. Які, скажіть, картини можна запустити за ці гроші, якщо середній бюджет однієї нашої стрічки — близько 10 млн. грн.? А Мінкульт тільки в 2009 році має нам «закрити» виконання робіт ще за минулий рік — на 2,5 млн. грн. Так, у планах Мінкульту є зобов’язання на 89 млн. грн. Але реально цих грошей немає. І «червоний прапор» обіцянок передаватиметься з року в рік. Про що казати, якщо тільки в нас на студії витратна стаття на місяць — 1,5—2 млн. грн.

— У планах Кабміну й Мінкульту на найближчу перспективу — п’ять ігрових картин плюс десять неігрових і один мультфільм. Що це за назви? Яка реальна доля цих нібито заявлених проектів?

— На жаль, особисто мені поки що ніхто не давав можливості безпосередньо ознайомитися з багатьма сценаріями. Мінкульт розглядає те, що йому пропонують. Ми ж на студії намагаємося будь-якими шляхами затвердити — навіть пробити — одну принципову для нас роботу. Це екранізація твору Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала». Режисер — Андрій Дончик. На зазначений проект ми дуже розраховуємо. Сам матеріал чудовий. Це спроба звернутися до поетичного кіно в найкращих традиціях довженківської студії. Якщо вдало складуться творчі обставини, може вийти фільм, який несоромно буде показати на великих кінофестивалях.

Ви запитаєте, скільки на нього потрібно грошей? Гадаю, близько 10 млн. грн. Адже ми, знаючи ціну кожній копійці, і не затіваємо супермасштабних проектів. Зняти сьогодні в Україні блокбастер — нонсенс, ілюзія! Або чиста афера. Звісно, кажу про блокбастер у голлівудському розумінні. У нас у цьому плані немає жодного досвіду. Дайте українському режисерові хоч сто мільйонів на так званий блокбастер — тільки гроші будуть розбазарені.

Я також категорично проти того, щоб держава виділяла гроші сумнівним кінофірмам, які з’явилися щойно вчора й не мають на балансі нічого, окрім амбіцій, які не здатні відповідати ні економічно, ні політично за ті чималі кошти, які часто їм позичає держава. Тільки великі національні студії повинні вести діалог із державою.

Кадри вирішують, але поки що розмірковують

У свою чергу Олег Кохан, керівник компанії «Студія «СОТА Сінема Груп» (на його рахунку — останні фільми Кіри Муратової, Романа Балаяна, Кшиштофа Зануссі), сприймає прийдешні «кінозміни» у зв’язку з ініціативами Шуфрича стримано, без ажіотажу.

— Ви знаєте, я не здивуюся, якщо за цими гучними заявами виявиться всього-на-всього чийсь прорахований піар — на такій-то резонансній темі. Чому? Тому що всі «пільги» для кіно — це лише частина можливого вирішення однієї глобальної кінопроблеми в нашій країні.

Ці преференції, звісно, можуть вирішити певні питання. Але ж це проблеми тимчасові. Вже давно необхідно розробляти комплексну програму розвитку української кіногалузі хоч на 10—12 років наперед.

Треба серйозно взятися насамперед за кадрові питання. І думати про інтеграцію вітчизняного кіно в європейське кіноспівтовариство. А не тільки тішитися нашими поодинокими успіхами.

Давно слід визнати: кінобізнес — це серйозний економічний сегмент. І він не може замикатися тільки в стінах державних студій.

Ми ж, як завжди, або в хвості цього поїзда, або всі проблеми списуємо на кризу...

Патології — найважливіші з мистецтв

Якщо продовжувати про кризу (жанру), то з цього приводу є й альтернативна (філософська) точка зору. Одному з романів Джона Фаулза передує розумний епіграф Антоніо Грамші (з його «Тюремних зошитів»): «Криза полягає саме в тому, що старе вже вмирає, а нове ще не може народитися. У цьому «міжцарстві» й виникає безліч різноманітних патологій...».

Старий (радянський) український кінематограф помер. Новий український ще не розвинувся, він лише в ембріональному стані.

Отож нинішній етап — те, про що постійно пишемо, і те, про що вони знімають, — і є «міжцарство».

«Між» тим, що здохло, і тим, що ще не сформувалося.

Розірвався зв’язок часів. Тільки не ми його розривали.

Звідси й «рушійна» сила нинішнього моменту — патології. Вони багато в чому:

— в недолугих принципах державного підходу до кіногалузі;

— у бездарності перспективного планування певних напрямів тієї ж таки галузі;

— у творчій неспроможності тих, хто сьогодні визначає ідеологічні акценти і креативні підходи;

— у художній вичерпаності старого творчого ресурсу;

— у сумнівній амбітності, а також очевидній відірваності від сучасних кінореалій порослі нової, ніби прийшлої;

— у хронічній нездатності залучити (і привабити) приватних інвесторів у кінопромисли (деякі з них як пішли в ТБ-муві, так і не повернулися).

Цих невтішних позицій, звісно ж, не передбачають ні законопроект Шуфрича, ні Стабфонд Тимошенко.

Тим часом саме ці «тези» нині й «вирішують усе». А не сума прописом — бюджет тієї або іншої картини чи навіть фінансування окремої студії. Ні навіть одіозна Спілка кінематографістів, де саме зараз пани б’ються так, що аж чуби тріщать, а, власне, художнього сенсу від тих майнових баталій — зеро...

«Не в грошах щастя!». Хоч як смішно, але це сказано про сучасне вітчизняне кіно. Оскільки — а ви згадайте — за 18 років так і не з’явилося жодного конкурентоспроможного (за загальносвітовими критеріями) сценарію. Не сформовано жодного ефективного міжнародного проекту. Не вийшло в прокат жодної більш-менш успішної (у касовому плані) стрічки. За 18 років! Безбожна «Сафо», нещадна «Аврора», а також окремі експерименти на артхаузному полі від одеських майстринь — це особливі ліричні новели.

...З цього «сучасного кіно» ніби випарувався креативний азарт «гри на результат». На успіх, на касу, на можливий фестиваль. Є, очевидно, поки що лише один рушійний мотив — «на заздрість сусідові», тому що Х гроші дали, а Y ще й досі стоїть у черзі.

У тій «черзі» (згідно з далекосяжними планами Мінкульту) нині ошивається багато народних, заслужених, навіть героїв. Ті, хто ще зовсім недавно знімав про гуманізм радянської влади, вже подали сценарні заявки про героїзм у «бендерівських схронах». А ті, хто ще за Брежнєва цих сценаріїв взагалі не вмів писати, вирішили, що при Ющенку (про його давніх родичів) напишуть талановито, прямо з розгону.

Махрова кон’юнктура — цей «статус» у нас буде «позаблоковим» завжди.

Вже доводилося говорити про те, що гвардія кіноветеранів професійно відірвана від ландшафту сучасності. Вони ніби «ширяють» над цим ландшафтом. Живуть у дивних снах. І не сумніваються, що ці їхні давні сновидіння (викладені у сценарних теках) повинні подивитися 40 мільйонів співвітчизників.

Цей напрям руху дивний — безперспективний. І відверто згубний для галузі. У цьому шляху немає сенсу, в ньому немає майбутнього.

У нас, на жаль, не лишилося (та й у світі їх небагато) майстрів старого призову, котрих можна було б порівняти за художньою потенцією бодай із «четвертинкою» одного такого собі Клінта Іствуда. (А цей американський дідусь на дев’ятому десятку вочевидь уклав таємний контракт з Господом-Богом, адже чим більше йому років, тим геніальніший його наступний фільм.)

«Погоджувальна», часто безглузда робота з перспективного кінобачення і в надрах Мінкульту. Беруть те, що несуть. Та ж хіба мало нісенітниць спадає комусь на думку? Кінодепартамент при Мінкульті — орган майже самостійний — має стати «фільтром» із відсіву непотребу. І головне — креативним центром. Місцем, де «мозковий штурм» не замикається на рефлексіях ветеранів, а виробляє різні варіанти й різноманітні підходи до «прекрасного», яке поки що дуже-дуже «далеко». Де ж ці «варіанти» екранізацій класичних, зав­жди читабельних українських творів? Де задані жанрові проекти? Де контракти з найкращими майстрами західного сценарного відділу, вже якщо хочете об’ємно, «міжнародно» й конкурентоспроможно подати світові свою ідеологічну звістку (скажімо, про Голодомор)?

Гаразд, приймуть геніальний «закон Шуфрича».

Припустімо, заради українського кіно Тимошенко розорить навіть Стабфонд.

Ну і далі? Що на «ті» гроші знімете завтра? Що покажете? Кого здивуєте?

Список грандіозних творчих планів додається окремо.