Хіба ревуть вони, як зали повні? Арія Кризи біля театральних під’їздів

Поки вони ще пригадують куплети снігурок і сніжинок. Переписують анекдоти п’яних дідів морозів або монологи «солом’яних бичків» (назустріч китайській астрології — дивлячись у 2009-й).

Загалом, готуються до ялинок — до побічних заробітків.

І сподіваються — на «а може?».

Та «пацючі перегони» високосного 2008-го для українського театру вже ніжно переходять у можливе «теляче буття» (відповідно до китайської астрології — зазираючи в 2009-й). І «рушниця», яка досі маячіла безтурботно на бутафорській стіні, здуру починає стріляти. Київським муніципальним театрам уже «обкарнали» виплати. Вже грізно повідомили про багаторазове підвищення тарифів на комуналку. Схиляють до «більшої заповнюваності залів» — і підвищення цін на квитки. Когось, можливо, відправлять у відпустку «за свій рахунок», а то й ще далі.

«Ви ще не в кризі? Тоді ми йдемо до вас!»

Наш театр радісно розкриває перед Кризою завісу й двері поки що освітлених під’їздів.

От і ми туди заглянемо — начебто з передкризовим «екскурсом» по столиці й регіонах.

З «вершин»...

Увесь поточний тиждень бідкалися про те, що через кризу в столиці можуть піти «під сокиру» 18 муніципальних театрів. Як 18 деревець у «вишневому саду», загублених Лопахіним. Строкаті щоденні газети вранці лякали такими заголовками — і можливою перспективою.

Та чи все так трагічно? Не все. Але однаково трагічно.

Справді, цілий консорціум театральних осередків, що «теліпаються» на шиї міста, знову наче в статусі «безприданниці». Хочуть любові, а куля — близько. Криза!

Зарплату за листопад і аванс за грудень — обіцяно. (Кажуть, днями комусь навіть листопадові аванси виплатили.) Тільки листочки зі шкільних зошитів на деяких службових входах, як і раніше, насторожують: «Грошей немає!».

Поки що бракує грошей і на комунальні «задоволення». Адже, як відомо, не до снаги міським театрам сплачувати за самих же себе — за багатьма економічними статтями. Хоч би скільки заробляли. У ліпшому разі вони б розраховували на фінансування з міськбюджету — відсот-
ків на 80.

Серед відомих «приречених» — ТЮГ на Липках, Молодий С.Мойсєєва, два лялькові, багато інших. І, наполягаю, один із найкращих українських театральних колективів (у «форматі» країни) — Театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра.

В адміністрації цього театру «ДТ» й повідомили, що днями надійшло цікаве розпорядження — підняти «ставки» на опалення в чотири рази. Сплачували 20 тисяч на місяць. Тепер сплачуй — 76 тисяч. Виймай та клади.

Раніш їх зобов’язували (відповідно до виробничого плану) заповнювати зал (це називається «завантаження») — на 70%. Тепер — на 85%.

У театрі кажуть, що таких чарівних показників немає ніде у світі.

При цьому, як дивно, саме зараз на прикладі багатьох столичних театрів можна було б говорити навіть про ситуативний театральний ренесанс. Так... Попри режисерську «обломовщину» (де-не-де), акторську халтуру (майже скрізь — серіали дорожчі), на забуття класичних традицій (як зав-
жди) і на важкопідйомність якісного театрального експерименту... Все ж таки зали заповнюються чудово.

Бідні люди просто втікають від Шустера і його веселої команди — світ за очі. У перший ліпший театр. Тим більше що квитки в театри дешевші, ніж у кіно, — де міжгалактичні битви Бридоти й Гидоти доволі грабіжницькі для однієї закоханої пари (за два квитки).

У Театрі ім. Франка на «Кайдашеву сім’ю» смертовбивство, квитків не дістати.

У Російській драмі — як у добрі буржуазно-радянські часи — аншлаги.

А «Ліва драма» — через міст від старших братів — також активно приваблює в зал населення: «Рожевий міст» (з Адою Роговцевою), спектаклі Митницького з Горянським, Лінецьким, постановки Дмитра Богомазова — глядач не оминає.

Саме в цьому театрі «ДТ» і повідомили: культурне керівництво міста «запропонувало» роздути тарифи на комуналку.

А де гроші взяти? Кажуть, а ви більше працюйте! Та і працюємо ж із ранку до ночі — щовечірні аншлаги, за рік награли вже майже 260 спектаклів! А ви працюйте ще й спекотним літом, й у вихідні, й у будень! Та хто ж до нас улітку прийде? А тут уже думайте самі, вирішуйте самі — мати чи не мати.

Якщо взяти саме цей театр за «зразок», то держава, зокрема, «спонсує» його у вигляді зарплат і постановочних коштів. Останніх — дедалі менше. Хоч би на один-два спектаклі в цьому сезоні розщедрилися... При цьому конкретно лівобережний театр за 2008-й своїми спектаклями сам заробив уже понад два мільйони. Із залом на 400 місць. А треба платити ПДВ (330 тис. на рік), авторські (260 тис. на рік), пожежникам, бодай вони були здорові (130 тис.), і охоронцям (90 тис)...

А коли без ентузіазму фантазувати, що нинішня криза позбавить людей останніх заощаджень (здрастуй, новий курс долара), то я, наприклад, не впевнений, що всі зали — і муніципальні, й національні — заповняться на 85%. Сяк-так, аби вижити.

Усе це серйозні й тривожні проблеми. Не дрібниці, а тенденції.

Тому що — і тут ключова думка для нашого демократичного й демагогічного суспільства (начебто парафраза М.Булгакова) — криза ж не в клозетах (і не в театрах), а виключно — у головах…

Люди, котрі на рівні країни всім і всіма управляють (заправляють), можливо, щиро не усвідомлюють: якщо знівечена держава вже остаточно плюне на «гуманітарку» (у вигляді тих же театрів й іншого просвітницького), то найближчим часом цій державі активно доведеться думати виключно про виправно-трудові колонії…

Дуже скоро. Тільки хто ж думатиме? Де той «головний режисер»?

Якщо у нас ніяк не зіллються в екстазі менеджмент із креативом, а совість з імперативом. А от менеджмент із кризою — оці злилися воєдино. (Вочевидь, прибуток намацали?)

Не здивуємося, якщо на Лівому березі несподівано згодом виросте новітнє казино... На тому ж місці.

Однак не хочу нагнітати негатив. Із-за кордону на мобілку подзвонила С.Зоріна (начальник міського управління культури). Каже:

«Олеже, не треба паніки! Ніхто нікого закривати не збирається! Багато чого в цих питаннях, на жаль, залежить не від нас, а від Кабміну — буде бюджет, будуть і театри... Ми збирали вже директорів міських колективів, говорили про певні заходи, які могли б послабити наслідки кризи.

Так, доведеться підвищити ціни на квитки... І до питань оренди підходитимемо гнучко: все-таки це теж кошти для життєдіяльності театрів. Нині ж важко не тільки театрам, а й лікарням, школам... А це теж гуманітарна сфера.

Багато чого залежатиме й від менеджерських здібностей керівників — у тому чи іншому театральному колективі. А зарплату виплатимо — обов’язково… Складніше питання з коштами на нові постановки. Та, сподіваюся, переборемо й це…»

Я ж сподіваюся, що кризово-тривожна ситуація об’єднає не лише «фінансові потоки» (для виживання театру чи «відмивання» чого іншого), а й театральних діячів. Із СТД, з управління, з Київради... В останньому — серйозному — органі особливо повинні активізуватися. Заради театру. Котрий треба рятувати.

Можливо, вже час лишити в темному минулому й старі образи, й зотлілі драми тому ж таки депутатові Київради Михайлу Рєзниковичу. І голосно й по-громадянськи чітко висловити свою позицію (як він це іноді може) щодо поточних подій і можливих перспектив. Щоб допомогти (чим може) — як депутат, як театральний діяч, як громадянин — тим же своїм колегам із Лівого берега, яких розоряє безжальний час. У котрих немає національного статусу. Зате є потенціал, творчі результати.

Господи, що нам уже усім ділити нині? П’ять пудів любові давно стали п’ятьма пудами печалі. Не втопили б нас усіх — ці люди в космічних скафандрах — у колективному підводному човні в степах України.

Може, настав уже час піднестися над минулим, забути про особисте — і думати про сумне майбутнє. Адже скільки того мистецтва лишилося — на один квадратний сценічний метр нашого змерзлого міста?

От блукаю, наприклад, холодним містом (бульвар Лесі Українки). І зустрічаю «мистецтво» — у вигляді яскравої афіші естрадної співачки Анжеліки Рудницької. І відразу з теплим почуттям згадую ще одного гуманітарного депутата з Київради — Олександра Бригинця... Весело ви там живете, товариші... Все концерти влаштовуєте? Ось афішу бачу — а комплексна антикризова програма з підтримки «потопаючих» (із боку гуманітаріїв із Київради) поки що на очі не попадала. А жаль... Бо ж закінчилося вже старе наше безтурботне життя-буття. І дедалі частіше згадують «ласкавим» словом тих, кого «викривали» ще вчора…

...У Москві недавно запитав у В.Вульфа: «Віталію Яковичу, дивний феномен — за Сталіна, коли півкраїни сиділо в таборах, — такий розквіт театру, такий рівень мистецтва, що гіпнотизує навіть із темного минулого… Чому? Що за екстрасенсорика?» Відповідь приголомшила: «Тому що Сталін любив театр… Його Надія Аллілуєва долучила до цього, а вже після її смерті театр став для Сталіна чимось сакральним і державно-важливим...»

До чого така ретролірика? Просто абстрактно пригадав: а хто ж із «наших» (хай буде тричі проклятий Сталін) насправді колись «любив театр»? Щербицький любив футбол. Кравчук — «себе в мистецтві». Кучма — баяністів, гітаристів і Сердючку, яка примкнула до них. Віктор Андрійович Ющенко — «черепки» минулого (як естетичний образ) і Кіркорова (народного артиста України), котрий примкнув до них.

...От і живе український театр без любові — взаємної... Зокрема в регіонах — куди відразу й вирушаємо.

...і «низин»

Регіональний український театр чимось схожий на Мюнхгаузена. Так само сам себе витягає за гриву із соціального болота. Сказати, що скрізь — жах-жах, звісно, несправедливо. Де активніший «Мюнхгаузен» — там і ладу більше.

Відвідавши цього літа деякі театральні заходи, не можу лементувати, що скрізь «на місцях» уже так терміново потрібне кадило разом із виспівами — «Амінь!». Начебто живі... Ці, що виживають.

На Мінкульт — жодних сподівань. Там, здається, як і раніше, одержимі ідеєю «централізації» всього: один великий театральний огляд у центрі (щоб легше з бюджетом «упоратися»), а на місцях хай хоч бузина росте (кажуть, уже нібито стерилізували один регіональний огляд-фестиваль молодої режисури — правильно, у нас же її, талановитої, хоч греблю гати...).

До того ж «місцеві» театрали позаочі називають столичний штаб Мінкульту по-остеровськи — «Шкідливі поради». Мають на увазі штат радників, які по-раблезіанськи — прекрасні. А коефіцієнт корисності їхніх дій — просто не вирахувати. Але про них — іншого разу.

Зараз же — до Одеси. У одеському театрі російської драми директор Олександр Копайгора переконує, що трупу збереже за будь-якої кризи. Випустив «Дядю Ваню», готується до п’єси Гольдоні. «Ту, що біжить по хвилях» Гріна поки відклав — великі витрати. В одеській українській драмі директор Валентина Прокопенко також сподівається, що колектив «різати» не доведеться. На постановку вже запросили одного з найталановитіших наших режисерів: Дмитро Богомазов візьметься за «Гамлета».

Не вщухають, правда, пристрасті навколо відремонтованої Одеської опери. Там когось із музикантів «попросили» — методом конкурсу на заміщення вакантних посад. Одна співачка навіть у суд подала. В оперному ж кажуть про можливість запросити самого Романа Віктюка — на постановку «Саломеї». Та на це треба забагато грошей — тому очікують біля моря погоди.

У Севастопольському драматичному теж не панікують. «Як там у вас із кризою?» — запитую в художнього керівника. «Все йде за планом...» — відповідає В.Магар. «За планом Путіна, чи як?» — іронізую.

І в Харкові — без зовнішніх екс-
цесів. В оперному планують до ювілею М.Гоголя «Черевички». Та на великий музичний спектакль потрібно 30—40 тисяч. Як на нинішній час це гроші. Тим часом творчим діячам «на місцях» уже знімають академічні надбавки. Бурхливого протесту це не спричиняє. Оскільки ждуть, що буде «ще гірше»... Адже саме в Харкові, до речі, артисти Театру імені Шевченка спочатку було збунтувалися, погрожували голодуванням. Але принишкли. Як сказав «ДТ» один з акторів: «Ніхто ж не знає, що буде завтра... Тому й бережемо сили — для подальших битв».

І у Дніпропетровську тим часом — тривожний спокій. Про скорочення вголос не говорять. Нарікають лише на те, що дер-
жава не дає грошей на нові постановки. В оперному планують чотири великі спектаклі — український (окремим рядком), оперний, балетний, дитячий. Причому збираються ставити на свої ж кревні. Назви не афішують — бояться зурочити. Всі нині стали забобонними.

У нашій другій театральній Мецці — у Львові — й життя, і сльози, і любов. Реалії беруть своє — й Оперний театр імені Крушельницької нещодавно прийняли до престижної асоціації «Європа-опера». До кризи оперники встигли підігнати ремонтні справи, «вирівняли» акустику. Театр також знаходить можливості запрошувати у свої постановки хороших київських солістів. Про прем’єри не загадують. Зате кажуть про фестиваль пам’яті Пуччіні, котрого свого часу підтримала мадам Крушельницька.

Сльози тим часом у Театрі Курбаса — менше глядачів. А місцева влада не дає коштів для розширення штату й відкриття нових ставок. Планували «влити» в колектив студентів Володимира Кучинського — «немає за що» вливати. Проте театр працюватиме над новими виставами за творами Богдана-Ігоря Антонича й Володимира Винниченка.

Новий керманич колишнього «військового», а нині вже муніципального театру Олексій Кравчук теж чекає від міста (й світу) обіцяних нових ставок і вакансій. І заявляє, що створюватиме на військовому сценічному попелищі суто український театр. Для цього й узяв п’єсу Павла Ар’єва «Кольори», де відразу шість жіночих ролей.

У Театрі імені Марії Заньковецької надії — на бюджет. І надії на успішні художні результати в зв’язку з постановками «Холстомера» й «Наймички» (над останньою працює Федір Стригун). Директор театру Андрій Мацяк уже провів важливу нараду й придумав, як урятуватися від підступів кризи. Для цього треба… Менше їздити (з гастролями). Менше говорити (по телефону). Менше витрачати (на постановки)...

Таке собі ефективне гасло для нашої нової — кризової — театральної ери: краще менше, та краще!

Тільки, пригадується, хтось колись подібне вже говорив?

Одним із найуспішніших українських театрів — «позастоличної» дислокації — вважається Донецький музично-драматичний. Як йому відгукується ця криза? Якою мірою до донецьких театралів можна вжити відомий слоган «порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих»? От що каже Марко БРОВУН, керівник колективу:

— У 2008-му наш театр добре профінансували з обласного бюджету. У повному обсязі ми отримали гроші на заробітну плату з урахуванням виплат за вислугу років, на матеріальну допомогу й винагороди, а також на оплату енергоносіїв. Таке фінансування дозволило досягти непоганих творчих і економічних результатів — і дало змогу підготуватися до наступного року.

Крім того, цього року ми практично завершили всі роботи з ремонту споруди театру й на господарській території — освоєно 1 млн. 700 тис. грн. Стабільно працюють життєзабезпечувальні системи, створено всі умови для роботи цехів, налагоджено роботу автотранспорту театру.

Розумію, що серед усіх «бюджетників» під великим ударом можуть опинитися саме театрально-видовищні установи. Тому є певні побоювання і щодо майбутнього фінансування, і щодо збереження штату театру...

Нині в театрі хороша укомплектована трупа... Було б шкода когось втратити через брак фінансування. Адже в акторів не такі вже й великі зарплати, а про працівників цехів годі й казати.

Проте ми постаралися якнайбільше убезпечити себе й колектив. Розмови про кризу почалися давно. І ми розуміли, що це саме той випадок, коли сани треба готувати влітку. Передусім постаралися продумати, як зможемо заробити самі. Глядачів легше залучити в театр саме новими постановками. Тому в період міжсезоння підготували більшу частину прем’єрних спектаклів. Із жовтня показали сім нових робіт: «Сорочинський ярмарок», «Скляний звіринець», «Фен Шуй» — на великій сцені, «Дочки-матері», «Едіт Піаф. Репетиція кохання» — на малій сцені. І ще дві дитячі казки — «Аладдін» та «Принцеси і горошини».

На січень заплановано прем’єру «Зойчиної квартири». На початок березня — балетний спектакль. На квітень — «Ранкову фею». На червень — дитячу казку.

Причому всі потрібні для постановки цих спектаклів матеріали постаралися придбати в 2008-му (закупівлі зроблено на 90%).

Криза, звичайно, внесла певні корективи й у добір жанрової палітри, і в цінову політику. Ми змушені підняти ціну на прем’єрні постановки і популярні спектаклі. Хоча й тут постаралися врахувати можливості населення.

Проаналізувавши роботу театру за останні місяці, дійшли висновку, що поки вигідніше проводити спектаклі на стаціонарі. Тому значно збільшили кількість спектаклів на малій сцені й скоротили виїзні спектаклі.

Одним із найболючіших для багатьох театрів є питання оплати енергоносіїв. Без сторонньої допомоги театр навряд чи це подужає: у ліпшому разі тоді залишимося без грошей на постановку й на доплату працівникам цехів, на премії. У гіршому — борги, відключення. Тому вже тепер театр працює в жорсткому режимі економії електроенергії, тепла й води.