Гуси-лебеді летять

Сестра Івана Миколайчука Фрозина Грицюк: «Коли після смерті брата до Чорториї спустилися
білі птахи, ми подумали, що то душа Іванова»

Буковинське село Чортория, можливо, загубилось би в історії, якби не його уродженець, котрий прославив вітчизняний кінематограф. Дбайливо зберігається згадка про Івана Миколайчука в будинку-музеї. Тут, у скромному гуцульському житлі — в родинній хаті, де Іван ще бігав босоніж, зібрано речі, світлини й малюнки, присвячені видатному українському акторові й режисерові. А книга відгуків рясніє записами багатьма мовами, адже без відвідувачів не минає жодного дня. Доглядає за будинком сестра Миколайчука — Фрозина Грицюк.

«У шість років він співав «Ще не вмерла України...»

— Пані Фрозино, пам’ятаєте, яким був ваш брат у дитинстві?

— Нічим не відрізнявся від інших. Однак мав багато друзів — і серед однолітків, і серед старших. Вони часто приходили до нього, і він їм щось постійно розповідав. Я не вникала, що саме, й не уявляла, що з цього вийде — ми ж були дітьми...

А трохи згодом Іван почав парубкувати, бо був високий на зріст (навіть у перший клас пішов у шість років). У нас, коли йдуть колядувати, то обов’язково з хором, скрипкою... Та якщо тобі немає п’ятнадцяти років, ти не можеш співати, тож до хору потрапляли парубки вже після армії. Проте Івана, оскільки він добре співав, старші хлопці запросили. Та ще й обрали «кальфою», або «березою», — це той, хто збирає гроші та організовує танці. Ця людина мала бути чесною й авторитетною.

Тоді стався такий випадок: інший хлопець, старший за Івана роки на чотири, який раніше був «березою», озлився та й намовив ще одного, щоби побити Івана. І коли гурт йшов колядувати, ці двоє вийшли на дорогу, причепилися до Івана й дали йому головицю. Іван питає: «Хлопці, за що?..» Тут інші збіглися й дали відсіч: «Це ми його вибрали!» А головицю Іван тому хлопцеві навіть не вернув.

— Які пісні співали?

— У шість років Іван знав і співав «Ще не вмерла України...» — тоді це можна було співати, бо Буковина була ще не радянською, а румунською. Після війни з-за річки Черемош, із Галичини, почав лунати український спів, тож у нас вирішили: «Румуни нас доїдають, а там уже Україна — ходімо туди!» І вийшли із жовто-блакитними прапорами. Але то були радянські війська... Тож багато з наших потім опинилися в Сибіру й інших місцях.

— Іван загалом був спокійною дитиною?

— Дуже спокійною. У мене були двоє старших братів, то ті неслухняні були, а Іван, що би я не сказала, ніколи мені не суперечив — із ним було найменше проблем. Я жодного разу не чула, щоб Іван десь побився, хоч діти, як граються, то часто б’ються.

У двадцятих роках тут у хаті була читальня: люди виписували книжки, газети, збиралися, обговорювали новини, адже ні радіо, ні телевізорів не було. Тато постійно діставав якісь українські книжки. Особливо за румунів це було дуже важко. Я пам’ятаю, як увечері ми завішували хустками вікна, збиралася повна хата людей: діти на печі, дорослі біля столу — і читали про Україну. Як люди прагнули знати щось про свій край, про свою націю! А тепер маємо Україну, проте люди стали іншими...

«Перша його роль – у «Безталанній»

— Кіно після війни у вас показували?

— Дуже рідко. Іноді привозили в клуб. Перший фільм, який Івана дуже схвилював, — це був «Щорс» Довженка.

— Тоді Миколайчук і вирішив стати актором?

— Якось один журналіст спитав Івана: «Напевно, ви з дитинства мріяли про кіно?» А Іван відповів: «Я не міг із дитинства мріяти про кіно, бо перший фільм побачив у тринадцять років». Спочатку він хотів бути або капітаном, або льотчиком, згодом психіатром... Багато професій були Іванові до вподоби, він не міг вибрати. Аж тут на допомогу прийшло кіно, в якому він міг би ці ролі втілити: й учителя, й лікаря, й моряка, й філософа...

У Чорториї при сільському клубі існував самодіяльний театр. Першу роль Іван зіграв там у тринадцять років — це була роль діда Гната у «Безталанній».

А потім вирішив після школи піти вчитися на артиста. І думав, що артисти виходять із музичного училища, тож вступив до класу баяна у Чернівцях. Провчився рік, розібрався й згодом десь почув, що при Чернівецькому театрі набирають студію. Пішов туди. Після двомісячного навчання йому дали роль Лукаша у «Лісовій пісні» і ще одну головну роль. За це йому платили півставки — 36 карбованців на місяць.

— Як Миколайчук потрапив у кіно?

— Першим учителем Івана в Чернівецькому театрі був Міх­невич. Якось Іванові запропонували якусь негативну роль на Одеській кіностудії, але Міхневич сказав: «Я розумію: ти молодий актор, і є нагода себе виявити... Взагалі, актори не вибирають, і тобі доведеться грати не лише героїв, але й негативні ролі, однак починати з цього я би тобі не радив». Іван послухався. А потім до Чернівців приїхали з Києва, подивилися вистави з участю Івана й порадили вступати до Київського театрального інституту, мовляв, шкода таланту пропадати.

Значно пізніше, коли Іван знімав фільм «Така пізня, така тепла осінь», він запросив свого вчителя на головну роль — Майка з Канади. І сам Міхневич пишався тим, що його учень перевершив учителя. «Тоді, — казав він, — буде прогрес».

— У своєму фільмі «Вавилон ХХ» Миколайчук грав на скрипці. А в житті він володів цим інструментом?

— Ні. Йому довелося два місяці ходити вчитися. І коли він зображав гру на скрипці, то музиканти питали, чи справді він скрипаль.

Іван чудово вмів перевтілюватися. Приміром, на прем’єру «Комісарів» у Криму запросили Калганова, прототипа Іванового екранного героя у цьому фільмі. В інтерв’ю після перегляду Калганов сказав: «Я воював 1941 року, а цей хлопець тільки народився. Але ж як йому вдалося передати всі мої труднощі воєнні!»

«Іванові пропонували співпрацювати з КДБ»

— Як тут, у селі, сприйняли Іванову славу?

— Уявіть, студент другого курсу зіграв дві головні ролі: у фільмі «Сон» і в «Тінях забутих предків» у Параджанова! Але батько не розумів, казав: «У Чорториї вчився — чотири класи, у Брусниці — ще три класи, у Вашківцях вчився, потім у Чернівцях... Чого ще до Києва їхати?» А сам він не був у школі жодної днини, бо коли мав іти в перший клас, то саме почалася Перша світова війна. Проте вмів читати й писати українською, а також румунською, бо працював на залізниці — в дер­жавній установі, тож мусив володіти державною мовою.

Спочатку тато не міг усвідомити, що таке артист. Йому здавалося, це якийсь клоун, котрий стрибає по сцені. Тож він казав Іванові: «Добре, коли ти молодий. А от коли станеш старий, то як ти будеш ті коники показувати? От дивись: сусід вчився, потім зробив такий замок, що не можна розломити, — це є спеціальність. А в тебе що?..»

Коли Іван грав у театрі в Чернівцях, то якось запросив нас подивитися. Ми разом із батьком тоді вперше побачили, що таке театр. Тато вернувся з тієї вистави зовсім інший, каже: «Я твердий мужик — ніколи не плачу, а тут заплакав...» Тоді він почав потроху розуміти. Бо ж як людина може збагнути те, чого раніше ніколи не бачила?

Згодом, коли Івана призначили на головну роль у фільмі «Тіні забутих предків», він приніс із кіностудії Довженка тамтешню газетку, де було написано про його призначення. Батько прочитав та й каже: «О, мабуть, велика людина, якщо про тебе газети пишуть!» Він не розумів, що це не центральна газета, а лише студійна багатотиражка.

На роль Івана в «Тінях» було затверджено, якщо не помиляюсь, якогось грузинського актора з Москви, друга Параджанова. Група вже мала їхати на зйомки. А Іван навчався в Івченка-старшого. І той каже Параджанову: «У мене на курсі є цікавий хлопець на цю роль — подивись».

Іван потім розповідав, як прийшов на кіностудію, чекав-чекав... Ввечері вся група виходить, він — до Параджанова, а той каже операторові Іллєнку: «Юра, ну, посмотри», — мовляв, незручно буде перед Івченком, що зов­сім не дивилися... Іллєнко бере камеру, дивиться через неї на Івана, аж раптом кличе Параджанова: «Сергію Йосиповичу, Сергію Йосиповичу!..» Той вертається, дивиться сам... Далі проявили цю пробу і вирішили: це й є Палійчук!

Іван завжди був вдячний Івченкові за ту рекомендацію, бо невідомо як би склалася його акторська доля, коли б не ця роль. З другого боку, незрозуміло, як актор із Москви міг би зіграти карпатського легеня?..

— Як ваш батько сприйняв Івана, коли побачив на кіноекрані?

— Він так і не побачив свого сина на екрані, бо помер ще до завершення зйомок. Лише й бачив ту газетку, де йшлося про затвердження Івана на роль.

— Чи залучали Миколайчука до активістської діяльності, адже він мав популярність, отже — авторитет?

— Іванові пропонували співпрацювати з КДБ, коли він виїздив за кордон. Він довго ухилявся, та коли приперли, то знайшов вихід — сказав: «Розумієте, в нас різні спеціальності: чим менше людей вас знають, тим краще, а в мене — навпаки».

— Миколайчук полюбляв розповідати різні байки й небилиці, правда?

— Так-так. Не лише байки, але й бувальщини. Причому про один і той самий випадок різним людям розповідав по-різному. Іноді дуже важко було впізнати, про що йдеться.

— Відтоді як Іван потрапив до Києва, він часто навідувався до Чорториї?

— На Різдвяні свята він завжди був у Чорториї. Якось навіть вислав нам листівку зі зйомок фільму «Спокута чужих гріхів», у якому грав русинського шпигуна. На цій листівці — фотографія Івана й напис: «Увага! 50 тисяч пенгів нагороди тому, хто вкаже місце перебування державного злочинця, агента Москви Василя Русина». Внизу Іван приписав: «Якщо здибите його на Різдвяні свята у Чорториї, зловіть і напоїть, а потім похмеліть».

— Чи багато відвідувачів сьогодні буває в музеї Миколайчика?

— Доволі багато. Іноді по кілька груп на день. Їдуть із Канади, Америки, Польщі, Румунії, Білорусі... Загалом побували відвідувачі з 14 країн світу. Причому не лише українці з діаспори. Дехто взагалі не знає жодного слова по-українськи.

Якось завітав один німець. Спочатку думали, що то поляк. Однак польську він не розумів. А по-нашому знав лише одне слово — «дякую». Тож довелося дати йому журнал англійською. Потім він спитав, чи можна знімати — це я зрозуміла. Напослідку питає жестом, де Іванова могила. Я кажу: «В Києві». Він залишив напис у нашому журналі, який нам потім прочитала перекладачка, котра згодом прийшла з німецькою групою. Виявилося, що цей німець знав про Івана Миколайчука й не випадково потрапив сюди. Але невідомо, як він знайшов нас, зовсім не знаючи мови…

Відвідав нас один інвалід із Донеччини: він на милицях об’їхав Україну — 5600 кілометрів на пам’ять про Олексу Гірняка — того, що спалив себе за мову на могилі Шевченка. Приїздили також із Луганська, казали: «Ми також українці, але не вміємо говорити українською, бо так нас учили...»

— Що це за легенда — про лебедів у чорторийських ставках?

— Івана не стало влітку 1987 року. А тої ж зими до нас у Чорторию злетілася ціла зграя білих лебедів: вони залишилися зимувати на місцевих ставках. У перший рік їх було двадцять, але тепер ми налічуємо десь півтори сотні птахів. Кажуть, що причиною є теплі підземні джерела, що не дають ставкам замерзнути. Хоча хтозна: може, то Іванова душа?..