«Борислав сміється». Сьогодні одному з найпопулярніших українських кіноакторів виповнилося б 70

Його любили. Його появі на майданчику раділи. Анекдоти, розказані ним, викликали регіт. А ось доля йому випала тяжка. Борислав Брондуков зіграв понад сто ролей у кіно. Але великі можна перелічити на пальцях — у фільмах «Камінний хрест», «Зелений фургон», «Тривожний місяць вересень», «Вас чекає громадянка Никанорова», «Пригоди Шерлока Холмса і доктора Ватсона»...

На думку колег — і це видно хоча б із роботи в «Камінному хресті» — Брондуков міг би грати й драматичні ролі. А втілювати доводилося алкашів та дурників…

На вулиці його впізнавали, просили автограф, запрошували випити. Він був жвавий і веселий, сипав анекдотами, пустував, жартував і сміявся. А помер у тяжкій хворобі і повній безвісності.

Але навіть на піку своєї популярності, бувало, співав сумних протяжних пісень. При цьо­му голос його трохи тремтів. Усе це не в’язалося з образом Брондукова-клоуна, який повинен неодмінно смішити... А коли залишався сам, бувало й плакав. Одного разу Іван Гаврилюк, друг і колега Брондукова, випадково побачив Борині сльози. Це вразило Івана: «Коли людина, котра якимось жестом, фразою чи словом може розсмішити тисячі людей, несподівано плаче на самоті, тоді мені стає страшно!..»

І все ж більшість нас пам’ятають Борислава Бронду­кова зовсім інакшим: потішним ковбоєм у фільмі «Людина з бульвару Капуцинів», самовпевненим до комічності інспектором Скотленд-Ярду у «Пригодах Шерлока Холмса і доктора Ватсона», народним героєм у «Зеленому фургоні», блискучим майстром епізоду в картинах Георгія Данелії та Ельдара Рязанова.

У різний час авторові цих рядків доводилося розмовляти про Брондукова з різними кінематографістами, які близько знали цю людину.

Світла особистість

— Спочатку я побоювався Борі, знаючи з попередніх чуток, що він вибуховий і вразливий, — розповідає режисер «Зеленого фургона» Олександр ПАВЛОВСЬКИЙ. — І коли він приїхав на зйомку, ми довго притиралися. Відразу виникла делікатна етична тема: якою мовою він розмовлятиме? Зрозуміло, що говорити має українською. З іншого боку, фільм — на замовлення Центрального телебачення. Тому він має говорити якимсь суржиком, але не таким розв’язно-естрадним, як Данилко, а таким суржиком, який справді є в селах південної України.

— Коли ви зрозуміли, що Бронду­ков вас «визнав»?

— Мабуть, так. Гадаю, це пов’язано з тим, що Боря знімався мало. Оскільки ж людина він, безперечно, талановита, то мав великий внутрішній запас, який чекав затребуваності. В усіх великих артистів є недозатребуваність. Наприклад, покійний Сашко Дем’яненко, який у «Зеленому фургоні» грав Шестакова, мріяв і про інші ролі, про класику. Але в Сашка хоча б у театрі була така можливість, а в Борі цього не було.

— Кажуть, що Брондуков був дуже балакучий на майданчику, завжди анекдоти розповідав...

— Анекдоти, так... І не тільки на знімальному майданчику. Це була начебто друга половина його життя. Він спочатку приходить скутий, сидить у гримерній і мовчить. Але щойно його «зачеплять» і він відчує, що вписався в колектив, тут усе — мішок відкривається: анекдоти, випадки зі знімальних майданчиків, історії з його життя, дитинства — все що завгодно! Оповідач він був чудовий. Не знаю, чи виступав він з естради, але зустрічі з глядачами були. Його возили, адже досить на афіші написати, що буде Брондуков, — і глядач просто повалить.

— У чому виражалася глядацька любов до Брондукова?

— Усі його ролі, починаючи з «Афоні», прямо розтягнули на цитати! Років через три після виходу «Зеленого фургона» стояв я взимку на тролейбусній зупинці. А взимку в Одесі слизота, транспорт ходить дуже погано. Хвилин через сорок під’їхав нарешті тролейбус, а народу — повно. Люди втискаються, втискаються в салон, і вже нікуди пхатися — висять, але не сходять. Водій їхати не хоче, каже в мікрофон: «Звільніть задній майданчик!» А там за якоюсь повною жінкою повисли два хлопчаки. І ця жінка, замість якої можна було б чотирьох впхати, почала вимагати, щоб вони зійшли. А вони, навпаки, ще більше натиснули на неї. «Вы, мамаша, проходите и не волнуйтесь — мы вас сзаду прикроем», — промовив Борину репліку один із хлопців. А коли репліки йдуть у народ, це і є перша ознака любові до артиста, ознака популярності. Звичайно, глядачі його любили: це ж окремий персонаж у нашому кіно!

— Чого не любив Брондуков?

— Терпіти не міг панібратства. А з панібратством лізли багато хто, тому що він маленький, смішний, простецький. Особливо на вулиці до нього багато хто ліз на «ти», бувало навіть із пропозиціями на кшталт: «Давай вип’ємо!» Й він відразу ставав скутим. Те ж саме і в знімальній групі. Це зовсім не означає, що він був пихатим. Він був своєю людиною, але коли незнайомець попліскував його по плечу, то Боря відразу закривався і, як кажуть, голки випускав.

— Оберігав свій внутрішній світ?

— Певно, так. Адже багато хто ліз у цей світ, вважаючи, що Брондуков у житті такий, як і на екрані. А він не такий — він талановита, розумна, освічена, інтелігентна людина. Це він грає такого... Борин внутрішній світ не відповідав його зовнішності. У цьому й полягає глибина таких акторів, як Брондуков, Папанов чи Дем’яненко, їхня акторська гідність. От Микола Караченцов, граючи дурні ролі, всім при цьо­му демонструє: дивіться, мовляв, який я розумний, а граю цю дурну роль. Це водевільний хід із французької комедії, коли дурість демонструється. А Боря не грав своїх персонажів дурними, він грав їх достовірними.

Він міг би зіграти Гамлета

— Хоч би яку роль він грав, він був абсолютно достовірним, — стверджує й Георгій ДАНЕЛІЯ, який знімав Брондукова у фільмах «Афоня», «Сльози капали», «Осінній марафон» і «Міміно». — Наприклад, в «Афоні» таке враження, що на роль Федула взяли не актора Брондукова, одягли й загримували, а справжнього алкаша — такий він переконливий!

Я пам’ятаю, коли ми знімали ресторан, а ресторан знімають уночі, Брондуков вийшов подихати повітрям. Назад швейцар його не впустив, скільки той не переконував, що він актор. Зрештою, забрали Борю в міліцію... Ми ледве витягли його звідти, бо черговий міліціонер теж не вірив.

З іншого боку, коли ми знімали в Ростові «Сльози капали», жили в готелі, одного разу ввечері я почув, що в ресторані хтось співає французькою. Пішов туди. Народу було багато, по сцені ходив Брондуков і співав французькі пісні. Складалося повне враження, що це французький шансоньє. Я не міг повірити, що цей ось шансоньє зіграв у нас Федула. Такий він був різнобічний, зокрема й музикальний! І жаль, що і я, та й інші режисери у своїх фільмах знімали його в одному амплуа. Він міг грати зовсім інші ролі. Куравльов же грає гестапівця в «Сімнадцяти миттєвостях весни», і грає доволі переконливо. А в основному його брали на ролі типу Афоні або «живе такий хлопець».

— Ви вважаєте, що Брондуков міг грати і трагедійні ролі?

— Хороший актор може грати все. Наприклад, Сергія Філіппова знімали однотипно — тільки в комедійних ролях. Але в нього, і це видно навіть із ролі Кіси Вороб’янинова з «Дванадцяти стільців», набагато ширший був діапазон. Ігор Ільїнський у німому кіно теж виступав лише як комедійний персонаж, зате в театрі грав багато різноманітних ролей, і завжди добре.

— Брондуков міг би зіграти Гамлета?

— Звісно. Актора спочатку сприймають стереотипно за його першими ролями. І поява Брондукова в ролі Гамлета, можливо, й викликала б спочатку посмішку в глядача, але на цьому б і скінчилося — він однак переконав би... Не розумію, чому саме Гамлета наводять за приклад? У тому віці, в якому я застав Брондукова, я не взяв би його на Гамлета через фізичні дані. Наприклад, Євгеній Леонов міг би зіграти Гамлета? Міг би. Але взяв би я його на Гамлета? Ні. А ось на короля Ліра взяв би і того, й іншого.

Колись Караченцов викликав його
на дуель

— Я розпочинала свою режисерську діяльність на кіностудії Довженка, — згадує Алла СУРИКОВА. — Природно, живучи в Києві, я знала Борю особисто і як чудового актора. Але в роботі зустрілася з ним уже в Москві. Готувалася знімати свою першу повнометражну комедію «Суєта суєт» за сценарієм Еміля Брагінського. На головні ролі затвердили Галину Польських і Фрунзика Мкртчяна. Затвер­дили їх не відразу, адже тоді це була серйозна процедура, особливо для початкуючого режисера, яким я була. А ось акторів на неголовні ролі можна було брати «своїх». Звісно, дуже хотілося підтримати себе тими, кого я знала, з ким мені легше було працювати. З Києва я запросила Сергія Іванова й Борю Брондукова.

— Брондуков погодився від­разу?

— Так. У нього була смішна роль — вічного нареченого, який приходив у загс всьоме. І цього разу, як казав він, «поклавши руку на серце, — абсолютно серйозно». Я мала право взяти Борю ще й тому, що він уже знімався в мого вчителя Георгія Миколайовича Данелії.

Боря, залишаючись абсолютно серйозним у кожній ролі, смішний із самого початку. Якщо іншим акторам, щоб бути кумедними, треба ставати на котурни, ламати себе, придумувати якісь пристрої, то Борі досить було випнути живіт чи гордо подивитися на жінку, як Наполеон, аби виглядати абсолютно щирим, органічним і смішним.

— Брондуков був слухняним актором?

— Він був чудовим імпровізатором. Наприклад, для мене було важливо, щоб герой Бориса, такий собі донжуанчик із претензією на інтелект, ходив у гарних, модних окулярах. Але лінзи виявилися такими сильними, що Боря зовсім розгубився. Тоді ми їх вийняли, однак вставляти прості скельця було вже ніколи. Я боялася, що глядач це помітить, але Боря мене заспокоїв: «Я зіграю так, що ніхто навіть не зверне уваги». І зіграв! Справді, ніхто жодного разу не сказав нам про це, але ж раніше глядачі любили помічати промахи в кадрі й відразу писати в усі інстанції... Я вдячна йому за цю роль.

— Як Брондуков потрапив на роль ковбоя у фільмі «Людина з бульвару Капуцинів»?

— Коли я знімала цю картину, мені вже не треба було викручуватися й виправдовуватися, що запрошую на маленьку роль актора з Києва: я вже не була початківцем, та й згода Бориса робила картині честь. Мені знадобився ковбой, який хоча й «поганий», але при цьому жалюгідний, який не врубався в перебудову, в нову ситуацію, в те, що ковбої тепер не дебоширять, а ходять дивитися «фільму». Він приїхав звідкись із пасовища, де пас корів, і не знав, що замість віскі тут уже п’ють молоко. Прийшов — посварився з барменом Гаррі, зацідив у зуби прибиральникові-мексиканцю, засмутився мало не до сліз. І коли Караченцов викликав його на дуель за те, що він поводився не так, як слід у «культурному ковбойському товаристві», — їв із ножа й вимагав віскі, то навіть дуель не відбулася, оскільки його вдарили ковбойські двері. У цьому розпачі, у цій його дитячій злості він однак залишався зворушливим.

І це було, мабуть, найцінніше в його таланті. Хоч би кого грав Боря, до нього переймаєшся симпатією. І його героїв, хай і таких, як цей «поганий ковбой», усе одно трохи жаль.

— Наскільки Брондуков у житті відповідав Брондукову на екрані?

— Гадаю, Боря був набагато глибший і цікавіший за ролі, які грав. Я не одноразово з ним спілкувалася, і його ставлення до життя, зворушлива любов до Катерини, вірність друзям, відстороненість від так званих соратників неодноразово переконували мене в цьому. Він був дуже серйозною людиною. І досить глибокою. Просто зовні він був таким, і ролі йому діставалися такі... Але це ще й робило його популярним. Адже Савелій Крамаров, виправивши свою косоокість, втратив свою початкову чарівність, перестав бути Савелієм Крамаровим. Я думаю, що якби Брондуков у житті відповідав тому, що грав, він би не зіграв так точно і правильно. Тільки глибокий актор може зіграти дурника чи п’яницю. Для цього треба мати розум і талант.

Він любив народний гумор

— У житті це була зворушлива людина, — стверджує знаменитий Шерлок Холмс Василь ЛІВАНОВ. — Пригадую, як він по всьому Ленінграду шукав цвяхи для своїх домашніх справ. Сам мучився й нас усіх мучив: «Чи не бачили ви, де продаються нікельовані цвяшки?» І в цьо­му була якась надзвичайна зворушливість.

На жаль, моє спілкування з Брондуковим обмежувалося роботою в серії фільмів «Пригоди Шерлока Холмса і доктора Ватсона», де він грав інспектора Лестрейда. До того я неодноразово бачив Бориса на екрані й був у захопленні від його робіт: це справжня національна школа акторського перевтілення. Що б він не грав, хай навіть крихітний епізод, наприклад, у фільмі «Осінній марафон», ви однак не зможете забути цього епізоду. Можете забути сюжет, якісь деталі, — але епізод, який грає Борис, забути неможливо!

— У чому, на вашу думку, акторська чарівність Брондукова?

— Вона випливає з його неймовірної особистої чарівності. Крім того, що Борис мав загострене почуття гумору, за всіма його роботами стоїть його особистість, тому що він — артист, Богом даний. Він був неймовірно відданим своїй професії, жив її турботами, нічого не робив абияк, хоча вже тоді мав всесоюзну славу. Перебувати з ним на знімальному майданчику було саме задоволення: він завжди відчував партнера, кожен момент імпровізації підхоплював, сам щось несподівано пропонував і чекав реакції від партнера.

— Ви спілкувалися з Брон­дуковим поза зйомками?

— Ми так щільно працювали, що в нас із Борисом жодного разу не було застілля. Адже він був дуже зайнятим: приїжджав у Ленінград, від’їжджав — відчувалося, що його просто поглинає робота. Але в перервах завжди знаходив час для жартів, розповідав якусь історію чи анекдот. Дуже смішно розповідав, талановито.

— Які анекдоти ви запам’ятали?

— Знаєте, всі вони були настільки непристойні!.. Дуже смішні, солоні, так би мовити. Борис любив такий гумор — народний...

— Які ви можете навести приклади народної любові до Брондукова?

— Розповім один випадок. Одного разу в Ленінграді несподівано сильно похолодало. І хтось із Бориних київських знайомих привіз йому дублянку, щоб він не змерз. Причому ці люди були не з акторського світу, навіть не близькі друзі, а просто знайомі.

— Чого Брондуков ніколи не виносив на екран?

— Важко сказати… Я жодного разу не чув від нього скарг на життя. Він намагався не навантажувати своїми особистими проблемами, завжди був у формі, і фізичній, і духовній, так би мовити.

Брондуков був великим другом

— 1966 року, коли я приїхав вступати на кінофакультет Київського театрального інституту, нас, щойно прибулих, привели в гуртожиток, де ми мали жити під час вступних іспитів, — розповідає Іван ГАВРИЛЮК, товариш і партнер Брондукова у фільмах «Анничка», «Комісари», «Захар Беркут», «Тривожний місяць вересень» і «Вавилон ХХ». — Зустрічали нас Іван Миколайчук і Борислав Брондуков. Так я вперше побачив живих артистів. Борислав Миколайович запропонував нам картоплю, яка лежала у великій мисці на столі. Картопля була трохи зелена... А Борислав ходив у сімейних трусах, адже стояла спека — липень. Спочатку я подумав, що це якась обслуга, бо ж у мене, сімнадцятирічного юнака, було зовсім інакше уявлення про кіноактора.

— Після вступу ви з Брон­дуковим стали сусідами?

— Більше того, після іспитів нас залишили там жити — кілька людей в одній кімнаті з маленькою кухнею... Мені здається, що стосунки між людьми відтоді змінилися. Тодішні поняття про гідність, честь, любов, вірність, ненависть були іншими, не властивими сучасній молоді. Люди робили добро так само, як дихали. І були безкорисливими: хтось чогось домігся — допомагав другові.

Брондуков був великим другом! У багатьох трагічних обставинах, у яких опинялися й Іван Миколайчук, і Леонід Осика, і Юрій Іллєнко, й Артур Войтецький, і я теж — коли комуністичний режим закривав фільми або коли виникали суто людські проблеми, — Боря завжди допомагав. Він міг не з’явитися, коли тобі добре, міг не прийти на твій бенкет чи презентацію, на прем’єру твого фільму, — але коли тобі було зле, він це відчував і приходив. При цьому ні про що не запитував, а просто створював таку ситуацію — смішну, безглузду чи трагікомічну, — що трагедія відступала. Приходив без попередження й починав таке виробляти, що я не просто сміявся, а реготав, хоча за п’ять хвилин до цього був у розпачі: моя душа звільнялася від смутку й горя. Боря допомагав людям увесь час — така була його особливість. Це великий талант — бути другом.

Єдине, чого я не можу зрозуміти: за що цю святу людину так покарав Господь? Боря був людиною, яка заслуговувала легкого життя і, нехай простить мені Бог, легкої смерті. А в нього і життя було тяжке, і смерть...