ГРАН-ПРІ — У ЧЕХІВ, УКРАЇНА — БЕЗ ПРИЗІВ

(IX Міжнародний кінофестиваль у Сочі)

У своїй вступній статті в каталозі директор програми міжнародного конкурсу «Кінотавра» Сергій Лаврентьєв із болем та іронією зазначає: «...наш форум європейського кіно не може похвалитися увагою публіки», «...прочитайте цей текст у кінозалі, де за десять секунд до початку сеансу буде двадцять п’ять осіб, а під час репрезентації творчої групи ввійде ще п’ятнадцять».

І в минулі роки мені доводилося писати про те, що, на жаль, міжнародний конкурс «Кінотавра» перебуває на узбіччі і глядацького, і професійного інтересу порівняно з національним російським оглядом, який бурхливо розвивається. Не можна сказати, що цього року ситуація кардинально змінилася, але похмурий прогноз Сергія Лаврентьєва, на щастя, не виправдався. В основному, фестивальний зал усе ж заповнювався наполовину, а на перегляді фільму Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» зал був повний, щоправда, тільки на початку.

Протягом своєї восьмирічної історії «Кінотавр» міжнародний зазнав і концептуальних змін. Починався він як огляд молодого кіно (перші й другі фільми режисерів), потім формулу «молодого» розширили (включили навіть треті й четверті фільми), нарешті з минулого року було знято будь-які обмеження в плані режисерської фільмографії, зате позначилися межі географічні — фестиваль став форумом європейського кіно.

Цього року на розгляд міжнародного журі, очолюваного знаменитою Вірою Хітіловою (Чехія), планувалося представити 13 фільмів (цифра 13 фетишизувала всі дії «Кінотавра») з одинадцяти країн Європи. Та, як часто буває на багатьох фестивалях (а може, все-таки «чортове» число внесло певні негаразди у прекрасну організацію кіносвята), фінський фільм у Сочі так і не приїхав. Отже, було представлено 12 картин — по дві з Франції та Німеччини, по одній з Австрії, Бельгії, Норвегії, Угорщини, Словенії, Хорватії, Чехії й України. Звісно, географія кінематографічної Європи виглядала неповною без фільмів Англії, Італії, Іспанії, Швеції, Данії, Польщі, Голландії, — список можна продовжити.

Гадаю, двотижневий сочинський марафон дозволяє представити в майбутньому повнішу в кількісному плані європейську програму.

У плані поколінь Європу представляли три метри (Юрій Іллєнко, Петер Бачо і Патрік Леконт), один режисер середнього покоління (Бранко Шмідт із Хорватії), два — з другими режисерськими роботами і шість дебютантів. Саме дебютанти і святкували перемогу.

Головний приз — «Перлину світу» і приз ФІПРЕСИ (міжнародної кінопреси) здобув чеський режисер Богдан Слама за свій дебют «Дикі бджоли». І хоча обидва журі очолювали чеські дами, щодо справедливості вердикту мало хто засумнівався. «Дикі бджоли» уже були нагороджені в Роттердамі й запрошені в конкурс майбутньої «Молодості». Це той випадок, коли молодий режисер не копіює, а успішно розвиває кращі традиції чеського кінематографа — Празької весни 60-х. Фінальний бал пожежників, як подія року в жителів сільця у Північній Моравії, — освідчення в любові й відсилання до Мілоша Формана. І хоча дистанція в 35 років розділяє події двох фільмів, мало що змінилося в житті чеської провінції. «Що ви всі святкуєте?» — запитує у фіналі героїня. — «Безнадію», — відповідає з гірким сміхом її подруга.

Безнадія відчувається й у житті німецьких підлітків у нагородженому спеціальним призом журі фільмі «Шкільна поїздка» (Німеччина) ще одного дебютанта Хеннера Вінклера. Поїздка до Польщі на екскурсію в міжсезоння, — настільний теніс, алкогольні надмірності, дискотеки, спроби любовних стосунків. І все це на тлі розгубленості й безцільності існування.

Ця ж тема звучить і в австрійському фільмі «Ного» режисерів Сабіни Хіблер і Герхарда Етля, ще один дебют, який незаслужено не був відзначений. Фільм вирізняє дуже оригінальний візуальний ряд.

Приз за краще виконання жіночої ролі дістався молодій угорській акторці Естер Надь-Калюзі у фільмі «Димок догораючої сигарети» ветерана Петера Бачо. 74-річний майстер, автор таких культових картин, як заборонений свого часу «Свідок» (1969 р.) чи настільки популярний серед кіноклубників «Рояль у повітрі» (1976 р.), — сьогодні вочевидь стомився. Але стомився достойно. Його новий фільм — це ностальгійна розповідь про угорську зірку кіно й естради довоєнного-воєнного часу Каталін Караді. Старомодна розповідь про старомодний період.

Хто розчарував, то це Патрік Леконт. Майстер тонких емоцій також проектує свій погляд на період Другої світової війни і перших повоєнних років у Франції. У «Вулиці насолод» увазі глядачів пропонується сюжет із життя борделю. Любов романтичної повії (Летиція Каста) і молодого чоловіка з кримінальним минулим (Венсан Ельбаз) розказано банально, тягуче і без емоцій.

Значно цікавішою видалася норвезька картина Пітера Наесса «Елінг». Фільм був номінований на «Оскар», і, може, тому високе журі не враховувало його при розподілі нагород. Не розповідаю про «Елінг» докладно, бо український глядач матиме можливість побачити цей фільм у рамках «Норвезького калейдоскопа 1992—2002» у жовтні в програмі МКФ «Молодість».

Що стосується «Мазепи», то мене після повернення до Києва здивували запитання деяких моїх колег про нібито провал фільму в Сочі. Гадаю, свою негативну роль зіграла відсутність на фестивалі творчої групи «Мазепи». Але він викликав палкі суперечки на «круглому столі» російських критиків, і неприйняття, і повне захоплення (Олександр Шпагін), і дуже шанобливе ставлення закордонних гостей. Фільм продовжує свою фестивальну ходу, а плідна розмова можлива лише тоді, коли його побачать українські глядачі — і, гадаю, вже в новому варіанті, адже робота над фільмом триває, треба дозняти польські сцени.

Ну, а свято в Сочі завершилося. «Кінотавр» у цілому давно утвердився як головний огляд кіно в Росії. Хоча фестивалі в наших сусідів ростуть, як гриби. Вони необхідні, щоб оцінити кінопроцес у його розвитку. Кінематограф в Україні хоч і болісно, але відроджується. Потрібен свій національний огляд, потрібні й міжнародні фестивалі — згадаймо забутий «Золотий Дюк» в Одесі... Необхідно повернути свято кіноглядачам.