ГРАБОВИЧ, ЯКОГО ТРЕБА ЗНАТИ

Мій перший спогад про Джорджа Грабовича — 13-річної давності. Одинадцятикласником я зайшов до однієї кам’янець-подільської книгарні. Вже доживали своє Совєти, а розраховувалися тоді рублями. Біля полички з науковою літературою стояв він — у костюмі, окулярах і з метеликом (як згодом виявилося, фірмовим) замість звичної краватки. Мій старший приятель, студент-філолог, шепнув мені на вухо: «Поглянь, це — Джордж Грабович!». На мій сором я тоді ще не знав, хто такий Джордж Грабович, але ми підійшли і познайомились. Метр тримав у руках розвідку «Гоголь в жизни», чемно привітався, посміхнувся, проказав щось підбадьорливо-нейтральне й далі занурився в книгу. Впевнений, Григорій Юліанович цього не пам’ятає, тож нехай це залишиться легендою. А вже з 1991 року, відтоді як я прочитав революційну працю «Шевченко як міфотворець» у перекладі Соломії Павличко, Грабович надійно ввійшов у моє інтелектуальне життя.

Шанований гарвардський професор, котрий на Заході досягнув всього, про що тільки може мріяти тамтешній науковець, Грабович заснував в Україні інтелектуальний щомісячний часопис «Критика» й однойменне видавництво. Взявши за жанровий взірець інтелектуальні видання Заходу, вчений почав розвивати свій буржуазний науково-публіцистичний дискурс тут, на рідних теренах, де нереформована Спілка письменників і здохлякуватий книжковий ринок, де непереможна консервативність Інституту літератури, непроглядне дуболомство літературної критики та відсутність нових методологій в літературознавстві, де його не зносять «старі кадри» й обожнює зубата літературознавча молодь. Англійською це називають промовистим словом «challenge», себто «виклик». Грабович зробив цей виклик, перетворивши свої дітища на паралельний інститут літератури, де пропагувалися сучасні літературознавчі концепції, де вперше друкувалися ризиковані дослідження молодих науковців, де формувався, хоч як пафосно це звучить, вільний літературознавчий контекст. І не лише літературі знайшлося місце в його «Критиці», а й політологічним і соціологічним статтям із критикою влади і пострадянської ситуації, історичним розвідкам і есеїстиці. Звісно, робив він це не сам: поряд були Микола Рябчук і Андрій Мокроусов, які відповідально редагували «Критику».

А сам Грабович тихенько лупав свою скалу: перечитував Шевченка, що згодом вилилося в книгу «Шевченко, якого не знаємо», підважував автентичність «Слова о полку Ігоревім» і «Велесової книги», критикував нездатну до реформування українську академічну науку... Були локальні «погроми» і прокльони в національно заклопотаних виданнях, заздрість і зловтіха сумнівних докторів-лауреатів, ізоляціоністська політика академічних літературознавчих кіл. А Грабович і далі критикував, реінтерпретував, підважував.

Щойно в «Критиці» вийшло друком друге, виправлене і доповнене, видання збірника статей Грабовича «До історії української літератури». Це грубий фоліант теоретичних та історико-літературних текстів, що охоплюють питання українського бароко і Ренесансу, творчості Котляревського й Шевченка, зв’язку української літератури з польською та російською в ХІХ столітті, соцреалістичні тексти Тичини, проблеми еміґраційної літератури... Усе це насправді дуже серйозно. Хоч Грабович уміло поєднує іронію та дотепність із ґрунтовністю, а інтелектуальну свободу з методологічною стрункістю, все це можна також читати і як художній текст. Варто, мабуть, згодом, коли бодай щось у нашій гуманітаристиці зміниться на краще, ввести на філфаках університетів і педінститутів спеціальний курс «грабовичезнавства», на якому б уважно, під мікроскопом, читалися його дослідження. Аби кожен новоспечений філолог міг підходити до будь-якої проблеми критично і не боявся висловлювати «єретичні» і несподівані судження, називаючи речі своїми іменами.

Мене завжди бентежило, чому Грабович не пише про сучасну літературу? Може, він її не знає? Ні, він її дуже добре знає, але чомусь колупатися в літературному музеї цьому блискучому філологові набагато приємніше. Вузькопрофільність західного науковця чи інтелектуальний, в доброму значенні цього слова, консерватизм? І перше, і друге. А ще, мабуть, і третє: саме там, в історії літератури, він знаходить потрібні відповіді на питання сучасності. Залишаючи нам говорити про нашу сучасність, учений між собою та сучасною українською літературою свідомо зберігає таку потрібну й природну дистанцію.